Вона розплющила важкі після сну повіки, добре відчуваючи в руках тверду чашу, але потім стулила їх знову, втомлено й задоволено усміхаючись, купаючись так, як купається багатій у золоті, у цій знайомій і трохи нудотній воді. Так, трохи нудотній; яке це мало значення, адже якби її теж трохи нудило, вона б це зрозуміла. Але її чоловік так не вважав, тож яке це мало значення, до того ж, Богу дякувати, вона не проживала в середовищі, яке вимагало, щоби вона була дотепнішою й цікавішою, і навіть тренажерний зал, який так огидно вимагав від неї завжди бути витривалою..., — вона позбулася і його. Яке це мало значення? У втомі — вона попрасувала сорочки Арманду, не кажучи вже про те, що зранку ходила на ярмарок і провела там стільки часу, про те, скільки задоволення їй давало впорядкування справ — у втомі вона знаходила прихисток для себе, непомітне, приховане місце, яке, завдавши стільки клопоту тим, хто її оточував, і собі, одного разу покинула. Але, як уже було сказано, Богу дякувати, повернулася.

І якби вона шукала з більшою відданістю й любов’ю, знайшла б у втомі те місце, що було кращим за сон. Вона задоволено зітхнула, на хвильку її огорнуло зловмисне пустотливе бажання противитися цьому теплому диханню, що вже було диханням сну. На якусь мить її зморив сон. «Лише на мить, лише на хвилиночку», — просила вона, задоволена своїм сонним станом, просила весь ранок, немов просячи чоловіка, що завжди так радувало Арманду.

Проте зараз насправді вона не мала часу для сну, навіть для денної дрімоти, — марнославно й удавано скромно подумала Лаура. Вона ж була такою заклопотаною! Завжди заздрила тим, хто казав «не маю часу», і тепер знову була така заклопотана: вони мали вечеряти із Шарлоттою, й усе мало бути швиденько приведене до ладу; це вона вперше вечеряла поза межами будинку відтоді, як повернулася, і вона не хотіла б запізнюватися, мала бути готова, коли... «Гаразд, я казала це сотню разів», — збентежено подумала вона. Достатньо було сказати лише раз: «Я не хотіла б запізнюватися» — зрештою, це було достатньою підставою: вона завжди відчувала глибокий сором, якщо раптом завдавала комусь незручностей; нині більше, ніж будь-коли, вона не мала... Ні, не було жодних сумнівів: у неї не було часу для сну. Лаура мала зробити, переміщаючись у цьому знайомому багатстві одноманітності — і в ній боляче віддавалося те, що Шарлотта не схвалювала її потягу до одноманітності — вона мала зробити таке: 1) дочекатися, поки служниця буде готова; 2) дати їй гроші, щоби купила м’яса вранці, зсік яловичини; як пояснити те, що пошук файного м’яса був корисним заняттям? Та вона знала, що Шарлотта все одно глузуватиме з неї; 3) швиденько почати митися і збиратися, повністю віддаючись задоволенню від того, що їй вдалося приборкати час. Коричнева сукня пасувала до її очей, а мереживний кремовий комірець надавав чогось дитячого, немов вона була старим хлопчиком. І, повертаючись у нічний світ Тіжуки — більше жодного яскравого світла добре зачесаних медсестер, що радо тікали, покинувши її, немов безпорадне курча, в інсуліновій безодні, — повертаючись у нічний світ Тіжуки, повертаючись до свого справжнього життя: вона ішла під руку з Арманду, повільно йшла до автобусної зупинки, приховавши паском свої низькі й товсті стегна, що робили з неї «особливу пані»; проте, коли вона ніяково сказала Арманду, що це трапилося через згасання функції яєчників, він, цілком вдовольняючись стегнами своєї дружини, відважно відповів: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?», ось що він відповів. Ніхто б ніколи й не подумав, та іноді Арманду бував напрочуд злісним, ніхто б і не подумав. Час від часу вони казали те саме. Лаура пояснювала, що це було через згасання функції яєчників. Тоді Арманду казав таке: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?». Іноді він бував геть безсоромним, ніхто б ніколи й не подумав. Шарлотта здивувалася б, дізнавшись, що в них також було інтимне життя й речі, про які іншим не розповідають, та вона й не розповідала, шкода, що не можна було розповідати, Шарлотта напевне думала, що вона в усьому дотримувалася порядку, була зовсім посередня й занудна, і якщо була змушена стежити за тим, щоби не завдавати клопоту іншим своєю прискіпливістю до деталей, з Арманду вона іноді розслаблялася і робилась дещо нав’язлива, що, зрештою, не мало значення, оскільки він удавав, що слухає, але не чув усього, що вона йому розповідала, що не зачіпало її; вона чудово розуміла, але добре було б пожалітися йому, що вона не знайшла м’яса, навіть якби Арманду хитав головою й не слухав її, вона багато говорила зі служницею; насправді, більше говорила Лаура, ніж служниця, і вона стежила за тим, щоби не втомлювати служниці, яка іноді стримувала нетерплячість і робилась грубуватою, звинувачуючи себе, що не завжди змушує поважати себе.

Проте, як вона казала, «рука в руці», низенька вона і він, високий і худий, втім, Богу дякувати, він був здоровий, а вона — з каштановим волоссям. Лаура мала каштанове волосся, і, на її думку, дружина мусить мати каштанове волосся. Чорне або світле волосся було б надлишком, якого у своєму прагненні догодити чоловікові вона ніколи не хотіла. Що стосується зелених очей, то вона вважала, що якщо жінка мала зелені очі, це означало, що вона не до кінця чесна зі своїм чоловіком. Справа була не в тому, що Шарлотта не вміла гарно сказати, а в тому, що вона, Лаура, — яка, якби випала така можливість, пристрасно захищалася б, проте можливість ніколи не випадала — вона, Лаура, змушена була неохоче погодитися, що її подруга поводила себе зі своїм чоловіком у дивний і цікавий спосіб, не для того, щоб «відповідати одне одному», але зараз вони так себе поводили... ну, ви знаєте, про що йде мова. І Шарлотта, до того ж була досить оригінальною; одного разу вона навіть заговорила з Арманду, який погодився з чимось, що вона сказала, проте не надав особливого значення. Але, як вона говорила, уся в коричневому з... — мрійливість наповнювала її таким самим задоволенням, яке отримувала від розстановки шухляд, щоб потім знову їх перетасувати й знову впорядкувати.

Вона розплющила очі: кімната мала такий вигляд, ніби сама щойно задрімала, а не Лаура в ній. Кімната, здавалося, оновилася й відпочивала зі своїми відполірованими стільцями й фіранками, що дещо зменшилися після останнього прання, із закороткими штанинами й людиною, яка мала кумедний вигляд. Ох, як усе чудово: прибране, незапилене, усе відчищене власноруч, і таке тихе, з глечиком квітів, ніби кімната для очікування. Їй завжди видавалися гарними кімнати для очікування — такі поважні, такі знеособлені. Яким же багатим було щоденне життя для неї, тієї, котра повернулася з небуденності. Аж до глечика з квітами. Вона подивилася на нього.

— Ах, які ж вони гарні, — вигукнуло її серце з дещо дитячим запалом. Це були маленькі дикі троянди, які Лаура купила вранці на ярмарку, частково тому, що той чоловік вельми наполягав, частково з власної ініціативи. Вона розставила їх у глечику, поки випивала заповітну склянку десятиранкової кави.

Зараз у світлі цієї кімнати троянди стояли, сповнені спокійної краси. «Ніколи не бачила таких гарних троянд», — зацікавлено подумала Лаура. І наче вона зовсім про це не думала, усвідомлюючи, що вона таки щойно про це думала, і швидко намагаючись позбутися збентеження від того, що дещо неуважна; Лаура почала міркувати про більш нову форму зачудування: «чесно кажучи, я ніколи не бачила таких прекрасних квітів». Вона дивилася на них уважно. Проте, її увага не затримувалася надовго, тож на зміну їй прийшло солодке задоволення, і їй більше не вдавалося думати про троянди, вона змушена була припинити з тим самим запалом покірної цікавості: які ж вони гарні.

Це були ідеальні троянди, кілька троянд на одній ніжці. У певному місці вони розгалужувалися і здіймалися одна над одною з м’яким завзяттям, але потім гра закінчувалася і вони завмирали. Це були досконалі у своїй незначущості троянди, не всі бутони були розкриті, і рожевий колір здавався майже білим. «Вони здаються штучними!» — здивовано вигукнула Лаура. Вони б могли створити враження білих, якби були повністю відкриті, із пелюстками в центрі бутона, що закручувалися в спіраль, де було зосереджено усю глибину кольору, і всередині квіток відчувався круговий потік, як у мочці вуха. «Які ж вони гарні», — здивовано подумала Лаура.