Наймити і бідняки усміхалися. Істап спалахнув.

— Як це так дати по двадцять чотири олені! Давай сам, коли вони в тебе є!

Дідок знизав плечима:

— Дав би, так нема… Ти ж сказав, що орочам буде погано, от я і хотів порадити, щоб уникнути лиха.

Ще один дідок, колишній Істапів наймит, попрохав слова:

— А тому, хто колись пас оленів у Істапа, теж хазяїн повинен заплатити?

— Повинен, — відповів Чакар.

— Тоді я скажу так: новий закон кращий від старого.

— Ну, годі ляпати язиком! — висунувшись наперед, крикнув Істап. — Ми тут не розбираємо, який закон кращий, а судимо! Я оголошую, що з цього дня Гаврило та Ілля мені більше не потрібні. Хай кочують самі. Завтра я відберу у них своїх оленів. Хай здихають з голоду, коли їм подобається новий закон. Своїх оленів я даватиму тому, кому схочу. А хто підтримає Чакара, хай здихає з голоду разом з Іллею!

В юрті запала важка тиша.

— Кажи! — кивнув Істап на одного з своїх родичів.

— Треба дати по двісті різок батькові і синові, щоб не накликали лиха на орочів, — промовив той.

— Треба дати по двісті різок Іллі й Гаврилові, щоб нас не чіпали чотири королі, — виступив другий Істапів родич.

— Дати по двісті різок, — сказав куркулик, що прибув з далекої долини.

Ще кілька куркулевих родичів і тих, що прибули здалека, підтримали Істапа. Дійшла черга висловлюватись наймитам. Вони мовчали, поглядаючи на Кузьму.

— Кажи! — гостро дивлячись у вічі одному з найстаріших своїх наймитів, промовив Істап.

Наймит опустив очі. Всі напружено чекали. У нього була хвора дружина і малі діти — внуки, що залишилися від померлих синів.

— Ну, кажи! Ми чекаємо, — підганяв Істап. — Що ти хочеш? Щоб твої діти померли з голоду, а тебе вбило військо чотирьох королів, чи хочеш жити і одержувати від мене м'ясо?

Наймит зітхнув.

— Я скажу! — спрямувавши твердий погляд на Істапа, промовив Кузьма.

— Молодий ще говорити зараз! — злобно гукнув Істап. — Є старші за тебе!

— Хай каже Кузьма! — загули наймити. — Кузьмі слово!

— До Кузьми дійде черга! — знову крикнув Істап.

— А ти чого репетуєш! — спокійно, але владно сказав Кузьма. — Ти що? Головуєш тут? Ти сам не старший за мене, а кричиш більше за усіх! Помовч! Я казатиму!

Істап на мить знітився. Наймити опускали голови, ховаючи усмішку.

— Я так гадаю, — почав Кузьма. — Тут немає всіх людей. Треба відкласти суд до літа. А влітку на узбережжя з'їдуться ловити рибу всі орочі з найдальших кутків, там ми і судитимемо Гаврила та Іллю.

— Відкласти? — заревів Істап.

— Відкласти! — загули наймити.

— Кажіть по одному! Не всі разом! — гукнув Кирик.

— Відкласти, — твердо промовив старий наймит.

— Відкласти суд, — один за одним повторювали наймити.

Істап не сподівався на таку одностайність і на мить розгубився. Тим часом у юрті знявся гамір.

— Двісті різок! — репетували куркулі та їхні прибічники.

— Відкласти суд! — повторювали наймити.

Черга дійшла до одного ороча, що приїхав здалеку. Він зиркнув на Кузьму, потім на Істапа і сказав:

— Я гадаю, що двісті різок — це багато. Пропоную: м'яти вуха батькові і синові.

— Правильно! М'яти вуха! — загули помірковані, що вважали за краще залишитись осторонь від боротьби.

М'яти вуха доти, доки підсудний не заплаче — така кара накладалась раніше орочським судом за невеликі провини.

Тепер голоси розбились на три частини. Кузьма задоволено посміхався: наймити виступають одностайно за відкладення суду, а голоси куркулів і приїжджих розбилися.

Суд було відкладено.

Крекчучи встав Чакар. Люди підводились, поспішаючи залишити юрту. Істап сидів похмурий. Те, що він планував, не вийшло. Не тільки наймити, але й багато інших орочів не підтримали його. Коли люди почали виходити з юрти, Істап промовив до своїх прибічників:

— Вдруге судити не будемо. Без суду зробимо так, як вимагає білий закон.

Ілля прийшов додому і відразу почав збиратися. Взяв у мішок риби, шматочок кирпичного чаю, причепив до пояса чайник. Приготував дрібнокаліберку, лижі.

Жінки, Юра і Мача, вражені незвичайною рішучістю Іллі, не насмілювались його питати.

— Скажіть чоловікам, нехай добре доглядають хлопця, — казав Ілля жінкам, кивнувши на Юру. — Будь обережним, — промовив він, прощаючись з хлопчиком, і вийшов з юрти.

Взявши на плечі рушницю і лижі, він сів верхи на оленя і зник серед рідкого лісу.

Коли повернулися додому Гаврило і Чакар, їм ніхто не міг сказати, куди поїхав Ілля. Але Гаврило здогадався.

— Поїхав полювати, — так треба казати всім, хто питатиме.

Другого дня ранком Гаврило зібрався перекочовувати до нового місця слідом за табуном. Все майно вже було навантажено на оленів, коли прийшов Істапів посланець і передав наказ хазяїна:

— Негайно віддати оленів.

— Як же ми тепер житимемо? Ми ж помремо з голоду! — голосила Гаврилова стара.

Посланець поскидав на сніг вантаж — змотані полотнища юрти, постелі, казани, мішки з рибою, різний хатній скарб — і повів оленів до Істапа. Два старики, жінки і хлопці сумно сиділи біля погаслого вогнища серед розкиданих речей. Нарешті Гаврило зітхнув, надів лижі і, наказавши брати речі, звелів іти за ним. Єдиний олень Чакара (на другому поїхав Ілля) віз на собі юрту. Цілий день сім'я переносила свій нужденний скарб до затишного місця на злитті двох річок, де вирішив отаборитися Гаврило. Тут було багато чагарника, водилися куріпки, тетеруки, можна було надіятися на здобич від полювання. Ввечері вже була нап'ята юрта, яскраво горіло вогнище всередині куреня, весело кипів чайник.

— А де ж Ілля? — спитав Юра.

Він догадувався, що Ілля поїхав до райцентру скаржитись на Істапа. Ця думка вселила надію в хлопця, але йому хотілось, щоб хтось підтвердив його припущення.

— Коли хтось не хоче, щоб люди знали, куди він їде, він не каже про свою подорож. Знатимеш ти, знатиму я, узнає той, кому не треба знати про це, — сказав Чакар, і тепер Юра був уже цілком певний, шо Ілля поїхав до району.

Ранком другого дня Гаврило, Чакар і обидва хлопці пішли ставити петлі на куріпок, потім цілий день гасали на лижах, шукаючи зайців і тетеруків. Але за весь день їм не попалось ніякої дичини. Ввечері сім'я пила чай, ледь-ледь буренький, і заїдала його в'яленою кетою. Зате на другий день, коли мисливці пішли перевіряти петлі, їм пощастило: в сильця потрапило аж вісім куріпок, а по дорозі додому Юра і Мача вбили зайця.

— Проживемо до весни, а там покочуємо до моря, у нас залишена там мальма… Проживемо!

Надвечір до юрти зайшов гість. Це був Кузьма. Він повідомив, що Істап і в нього забрав оленів і наказав покинути табун.

— Нові чутки ширяться в горах.

— Що таке? — стривожився Чакар.

— Істап каже, що чотири королі прислали зброю орочам. Ця зброя захована тут десь поблизу. Коли більшовики приїдуть до табуна, то орочі одержать. зброю, щоб не пустити сюди руських. — Кузьма подумав і додав: — Чи справді є тут зброя? Чи, може, Істап знову лякає?

Раптом Юра згадав про зустріч з куркулем на Видровій. Що віз тоді Істап? Спливло в пам'яті грізне «еді гокіль» і те, що він і досі не сказав про це нікому.

Тим часом Кузьма продовжував:

— Люди кажуть, що Істап знає, куди поїхав Ілля?

— Знає? — сполошилася дружина. — Ми не знаємо а Істап знає. Звідки ж він може знати?

Кузьма усміхнувся:

— Істап думає, що Ілля поїхав скаржитись на нього в район. Та довідався він про це дуже пізно, — тільки на другий день після того, як Ілля зник. Істапів сторож просидів на суді до самого, вечора і не помітив Іллєвого сліду. Спробуй дожени його тепер! От Істап і хоче озброювати орочів, щоб не пустити більшовиків, яких приведе Ілля.

У Юри стиснулось серце. Сюди приїдуть червоноармійці і скрутять ненависного куркуля. А він, може, одержить відомості про свого батька…

— Зброя тут! — сказав упевнено Юра.