Приємне тепло вогнища повертало хлопцеві добрий настрій, і він намагався відганяти уїдливу і гірку думку про батька, маму і про свої неблискучі перспективи, що весь час зринали в його свідомості і примушували неприємно стискуватися серце.

Він вистругав довгу паличку, відрізав шматок тюленячого м'яса і, настромивши його на шпичку, почав смажити. М'ясо враз почорніло від диму і кіптяви, але від нього йшов приємний дух, і хлопець, обпікаючи губи, став їсти.

«Чому дома не буває такого смачного м'яса?» — подумав він, гризучи недопечений шашлик.

Правда, м'ясо було несолоне, відгонило рибою, але тут, серед скель, на повітрі, що пахло морем, біля вогнища, в якому палахкотіло дерево, викинуте морем, воно не могло бути несмачним.

Потім хлопчик розв'язав рюкзак, витяг звідти котелок (він узяв його, бо думав назбирати брусниць у тундрі) і зварив, крабів. Це теж було дуже смачно.

Сонце зайшло. Темрява обгортала скелі, густішала, і яскраві відблиски вогнища раптом спалахували на хвилях, що з глухим урчанням котилися на берег. Хлопчик сперся щоками на долоні і, втопивши очі в огонь, глибоко замислився.

Уповноважений Рибтресту по східному узбережжю Охотського моря товариш Зуб сидів у чотиримісній каюті, пристосованій під контору, і перевіряв документи на рибу, прийняту з промислу Нігілян. Коло нього, посмоктуючи люльку, сидів завпромислом, який з робітниками від'їжджав зараз до Владивостока, щоб повернутися на промисел тільки на другий рік улітку. Зуб, високий чорнявий чоловік років тридцяти восьми, з енергійним виголеним обличчям і розумними сірими очима, закінчивши перевірку, відкинувся на спинку крісла і глянув на годинника.

— Дев'ята година, — сказав він і позіхнув. — До райцентру прибудемо не раніш як завтра ввечері.

— Не раніш, — погодився заврибальнею, — тут не менше як триста кілометрів.

По дорозі був ще один невеличкий промисел, але його здобич була вже перевезена до райцентру катером. Отже, пароплав тепер ішов просто до висілка, де містилися районні установи.

— Що ж, підемо спати, — сказав Зуб і, зібравши папери, замкнув їх до шухляди. — Треба відпочити як слід, бо післязавтра знову добу, а то й дві не вдасться задрімати.

Він вийшов з кабінету і пішов до своєї каюти. Пароплав нечутно посувався вперед, і тільки глухе двигтіння машин свідчило про те, що він не стоїть на місці.

Зуб зайшов до каюти, включив світло і, діставши з-під столика банку консервів, відкрив її. Приготувавши посуд до чаю, він оглянув каюту, ніби шукаючи когось очима, і сказав сам до себе:

— Де він ходить? Юро! — гукнув він у двері і, взявши чайник, пішов до куба з окропом.

На пароплаві вечеряли о п'ятій годині вечора, а хто лягав пізно, мав про себе дбати сам. По дорозі він заглянув до старшого механіка, в якого часто сидів Юра, слухаючи оповідання про морські пригоди, але хлопця там не було. Зуб заварив чай, поставив його на столик і пішов до кают-компанії. Сина не було і там. Другий помічник капітана і рахівник постачальної експедиції грали в шахи. Чи не бачили вони Юри? Ні, вони не бачили його. Помкапітана зробив хід конем і, хвилину затримавши погляд на дошці, підняв голову і сказав:

— Юри я не бачу вже щось із півдня.

Зуб стримав раптове хвилювання і удавано спокійно пішов до кубриків. Він обійшов помешкання матросів, кочегарів, машинне відділення, обійшов усі каюти. Юри не було ніде. Важке передчуття стиснуло йому груди. Невже впав за борт? Він зайшов до капітана і розповів йому все. Що робити?

Капітан стурбувався:

— Як же так? Старшину катера! — гукнув він.

За хвилину зайшов старшина. Ні, останні два рейси він не бачив Юри. Ні, на останнім катері, він це добре пам'ятає, Юра не повертався на пароплав. Капітан викликав першого і третього помічників. Вони теж давно не бачили Юри. Обшукали весь пароплав. Хлопчик зник.

Зуб і капітан хвилину сиділи мовчки. — Що ж робити? — тихо сказав батько. — Повернути пароплав назад, — відповів капітан, — і обшукати берег. Може, він десь заблукав і не встиг на пароплав? Зараз, — капітан глянув на годинника, — пів на дванадцяту. Ми йдемо сім з половиною годин. Завтра о восьмій ранку будемо в бухті Нігілян. Загалом, вважайте, пароплав затримаємо на добу.

Насувалася штормова погода, запас вугілля на пароплаві був малий: побоювалися, що пароплав не встигне зайти на всі риболовні промисли затоки Шелехова в Охотському морі, щоб забрати робітників і рибу. Дорога була кожна хвилина, а не тільки доба. Зуб знав це дуже добре, адже він керував цією справою. Чи має він моральне право затримати пароплав на цілу добу?

— Вартість однієї доби простою пароплава — сотні карбованців золотом, але я гадаю, що трест піде вам назустріч, — сказав капітан.

Витрати — чорт з ними! У нього є особисті заощадження, допоможуть і товариші, профспілка, щоб сплатити збитки за простій пароплава. Справа не в витратах. Ні. Адже ставилось під загрозу виконання плану, десятки робітників найдальших рибалень можуть залишитися зимувати на узбережжі, не забезпечені зимовим житлом, одежею і харчами. Сотні тонн риби, так потрібні країні, лежатимуть мертвим капіталом на березі.

— Отака справа, — сказав капітан і сумно зітхнув. Зуб, стиснувши руками скроні, мовчав. А може, і на березі немає Юри? Може, він упав у море і його тіло вже стало поживою морського звіра і риби?

— Тільки отак: давайте наказ, і я поверну пароплав! — рішуче сказав капітан, відчуваючи боротьбу, що відбувається зараз у душі Зуба.

— А що б ви зробили на моєму місці? — твердо спитав Зуб, дивлячись капітанові просто у вічі. — Ви повернули б пароплав?

Капітан опустив очі.

— Що зробив би я? Я… я… подумав би.

В двері каюти постукали. Ввійшов старший механік, або «дід», як звуть старших механіків на всіх пароплавах. «Дід» був ще молодий чоловік років тридцяти п'яти, з довгими вусами і добрими очима. Він узяв Зуба за руку і, хоч той зовні був зовсім спокійний, сказав:

— Не хвилюйтесь! Будьте мужні.. Я певен, що Юра залишився на березі. З півдня він ні разу не забіг до мене, а коли б він прибув з катером, то, певно, двадцять раз побував би у мене в каюті. Тим більше, ви кажете, що ні рушниці, ні рюкзака в каюті немає. Не хвилюйтесь, все буде гаразд.

Капітан важко повернувся на кріслі:

— Можна ще так зробити. Зразу, як прибудемо до першого промислу, ви візьмете катер і повернетесь до бухти Нігілян. Поки ми вантажитимемо рибу, ви відшукаєте хлопця. Я так зробив би на вашому місці.

— Вірно, — відповів Зуб.

Він потиснув руку капітанові та механікові і вийшов на палубу. Вітер міцнішав, і коло бортів з шелестом здіймалися хвилі. Підставивши обличчя холодному вітрові, Зуб застиглим поглядом дивився в темну, беззоряну ніч.

Повернувшись до каюти, він налив склянку холодного чаю і сів, стиснувши долонями голову. Картини, одна важча від другої, поставали в його уяві, і він сидів не рухаючись, доки не почув легенького стуку в двері.

— Товаришу Зуб, сніданок готовий!

— Іду, — спокійно відповів він і здивовано глянув на годинника. — Так, дійсно, сім годин ранку.

Відставивши непочату склянку чаю, Зуб вийшов до кают-компанії.

Надвечір пароплав став на рейді біля селища і почав вантажити рибу, а ранком другого дня Зуб вийшов на катері розшукувати сина.

Вогнище, таке яскраве в нічній темряві, з настанням ранку поволі блідло. Вирисовувалися скелі, освітлені густим фіалковим світлом, виступали темні контури каміння, і ясно виднілася лінія між ще темною землею і вже зовсім світлим простором моря. Притихлі вночі чайки зняли гамір, а в невиразнім півсвітлі неба промайнула, свистячи крилами, пара качок.

Юра встав і, потягаючись від ранкового холоду, почав збирати речі. За довгу безсонну ніч він передумав багато. Спочатку він був вирішив іти понад берегом до районного селища. Це було б найкраще, адже ж він зміг би принаймні сповістити про себе батьків. Але Юра згадав про глибокі й холодні ріки, в яких навіть улітку не купаються, і відкинув цю думку. Залишалося одне — оселитися на порожній рибальні і чекати зимового шляху, коли берегом проїдуть перші собачі нарти з поштою або випадковим пасажиром.