— Дерев'яний рушник! — вирішив Юра.

Втершись, Гаврило підвівся і сказав:

— Здорово!

Він потиснув усім руки і сховався під пологом. Один за одним всі присутні, умившись і поздоровкавшись, зникали під однією або другою завіскою. Юра, хоч і не розумів, чому тут здоровкаються замість прощатися, але теж сказав «здорово» і ліг з Мачею в широкий мішок з оленячого хутра. Крізь примружені повіки він дивився на Мачину маму, яка, залишившись одна, приготувала трісочок і стружок на розпал і, подоливавши води в чайник і казан, теж умилась і зникла під одною з завісок. Стомлений денними враженнями, Юра намагався щось пригадати і не міг.

«А, — нарешті майнуло в думці, — чому не забрали рибу, яку наловив ведмідь?» І, пригадавши це, вмить заснув.

Ранком, коли Юра прокинувся, все населення юрти вже пило чай. Всі речі — постелі, казан, оленячі хутра, харчі та інше — були запаковані, зав'язані і приготовлені, щоб нав'ючити на оленів.

«Раненько!» — подумав Юра, побачивши в дірку для диму ще зовсім темне небо.

Коли почало світати, чоловіки пішли по оленів, а жінки розібрали юрту і зв'язали полотнища замші в зручні пакунки. Два собаки шукали їжі біля вогнища, а жінки розставляли в ряд запаковані речі, щоб зручніше було вантажити.

— Дивись! — гукнув Юра і показав на ряд найвищих гір, які здіймалися на обрії. Вчора вони приваблювали око темно-синім кольором, а сьогодні враз стали білі.

— Цукор, — сказала Мачина мати і засміялась.

Юра вдивлявся в незаймано білі гори. Вони здавалися ще суворішими і неприступнішими в своїм білім покривалі, і згадка про батьків знову різнула хлопцеві серце.

«Що чекає мене в тих горах?» — сумно подумав він.

Пригнали оленів. Через годину Юра їхав верхи на олені з такими гілчастими рогами, які можуть тільки снитися школяреві. Йому знову було весело, і засніжені шпилі суворих гір, що виблискували тепер на сонці, ніби манили його до себе, в глиб невідомої країни.

Півтора десятка оленів, зв'язаних довгими віжками, нав'ючених господарським скарбом, один за одним посувалися понад річкою під доглядом жінок.

Хлопці скоро покинули валку, пустивши своїх оленів риссю. Вони їздили наввипередки, потім зупинялися, від'їжджали вбік від стежки, пропускали валку вперед і знову доганяли її. Все цікавило їх по дорозі.

— Водоспад! — крикнув Юра, і хлопці півгодини милувалися з невеликого водоспаду, який дзвенів, падаючи з розколини в скелі. Хлопці рвали кедрові шишки або, виїхавши на тундрове плато, збирали червоні брусниці.

Гори, такі однакові здалеку, тепер дивували своєю різноманітністю. Чорні, як обгорілі черепки, стрімкі і суворі, раптом поступалися перед невисокими схилами, вкритими густим зеленим кедрівником, а через сотню кроків у прозорій воді річки знову відбивалися розсічені тріщинами кам'яні плити. Сіре, жовте, зелене, чорне, рожеве і плямисте каміння, усяких розмірів і всякої форми, то підступало до самої води, залишаючи тільки вузеньку стежку, то виднілося ген-ген, виступаючи з гущавини кедрівника.

Раптом річка круто повернула вбік, хлопці виїхали за кам’яний виступ і побачили три юрти. Через півгодини вони вже пили тут чай.

Населення юрти з цікавістю оглядало руського хлопчика, а Мача не встигав відповідати на запитання. Одна з жінок сказала кілька слів чоловікові, який, очевидно, був господарем юрти, і вийшла геть. Незабаром вона повернулась, а за нею, стогнучи і крекчучи, вліз до юрти дідусь з сивим, аж жовтим волоссям.

— Здорово! — сказав дід і сів до вогнища. Кілька хвилин він мовчав, гріючи руки і набиваючи люльку. Зробивши затяжку, він уважно подивився на Юру і спитав:

— Руський?

— Руський, — відповів Юра.

— Де ти тут узявся?

— Ви знаєте російську мову? — скрикнув Юра і підсунувся до дідуся.

Той усміхнувся.

— Трохи знаю.

Юра поспішаючи став розповідати йому про свої пригоди, а дід час від часу, перекладав іншим мешканцям, і ті то зітхали, то скрикували від здивування, то сумно похитували головами.

Раптом знадвору почувся шум. В юрті на мить замовкли, прислухаючись, а через хвилину Юра побачив знайомі обличчя. Приїхали Гаврило та Ілля.

— Дідусю, навчіть мене говорити по-орочському, — прохав старого Юра.

— Хе-хе-хе, — засміявся той, — давай хоч зараз почнемо. Кажи «джу».

— Джу, — повторив Юра.

— Джу — це юрта. Мача і собі промовив:

— Юрта.

Всі весело розсміялися:

— Школа та й тільки!

Дід сказав ще кілька слів, і Юра повторив їх по-орочському, а Мача по-російському.

Юра старався запам'ятати нові слова.

«Орочську мову я вчитиму вдень і вночі, — подумав він. — Нема нічого гіршого, коли не можеш спитати тільки тому, що не знаєш мови».

А запитань у Юри тисячі, бо все, що він бачив, було для нього нове і невідоме.

— Ти не бійся, — казав дід, — зараз ти покочуєш з нами далеко в гори, аж за Колимський хребет, на велику ріку Колиму, навесні ми знову повернемось до моря. Ти сядеш на пароплав і поїдеш додому. Ти не бійся — тут тебе ніхто не зобидить.

Юра згодливо кивав головою.

Надворі знявся вітрець, і огнище стало димити. Жінки низько посхиляли голови, понасувавши на очі хустки. Юра тер почервонілі очі.

— Іди погуляй на свіжім повітрі, — порадив дід, — до диму людина не звикає. Скажи своєму товаришу: «Гурдакун окатла»[12], — промовив дід до Юри.

Юра повторив фразу, і вся юрта вдоволено загула: — Справжній ороч!

— Вище по течії в цю річку впадає менша річка — Джокен, або по-російському Видрова. Ідіть туди, може, побачите видру, — порадив дід і, крекчучи та кашляючи, відвернувся від огнища, щоб погріти спину.

Хлопці взяли дрібнокаліберки і пішли понад річкою.

«Я навчусь орочської мови!» — думав Юра, і йому було легко і радісно на серці.

Товариші спинилися на невисокому міжгір'ї, де по краях високих купин рясно червоніли брусниці. Ягоди, прибиті морозом, були солодкі й смачні. Ідучи пішки, хлопці не минали жодної ущелини, бродили по кущах, вилазили на невисокі скелі. Зустрівши перекат, товариші перейшли на другий бік річки і за кам'яним виступом побачили притоку.

— Видрова, — скрикнув Мача.

— Джокен, — у тон йому відповів Юра.

Тут дерева росли понад самою водою, і в бистрій воді виднілося вузлувате коріння, покручене і чорне, з камінням, що позастрявало в його плетиві. Інколи річка підмивала береги, вирізувала в них печери і ніші. Вода булькала і вирувала десь під землею, і страшно було йти, усвідомлюючи, що тут під ногами клекоче вода.

Раптом хлопці побачили велику чорну діру печери. Юра заглянув усередину: звідти пахнуло гниллю, вогким холодком, а очі зустріли лише непроглядну темряву.

«Зайти б туди!» — подумав хлопчик, але ступити в чорну яму було страшно.

Він узяв камінчик і кинув у печеру. У відповідь пролунав сплеск води. Хлопці трохи ще постояли і пішли далі. Але Юра все озирався назад. В його уяві стояла печера, і здавалося, що вода в ній страшенної глибини.

Товариші все підіймалися вгору по річці, з цікавістю оглядаючи береги, то зарослі модриновим лісом, коли гори відступали від води, то зовсім голі, коли скелі підходили до самої річки. Незабаром хлопці підійшли до піскуватого осипу, що спускався з гори і вкривав дно річки чистим зеленуватим піском.

— Видра! — прошепотів Мача.

Юра, озираючись, шукав очима звіра, та бачив тільки камінь, пісок і вузлуваті стовбури дерев.

— Видра! Джокен! — повторив Мача і показав на стежку, що покрутилася по піску, ніби хто проїхав на лижах.

Це був слід видри. Тут вона сунулась по піску своїм тілом на коротеньких ніжках і замітала хвостом слід своїх лапок. Хлопці пішли по сліду і в закутку між двома камінними плитами побачили свіжий кізяк. Мача застрибав від радості.

«Чого він радіє?» — дивувався Юра, не знаючи, що видра має постійну вбиральню. Хто знайде її, той може сподіватися, що спіймає і саму видру.