— Ну, от бачите, — зрадів Юра, — і ви робіть так, як Кузьма, тоді і вас Істап боятиметься.

— Так то ж Кузьма! — з повагою в голосі промовив Гаврило.

— А як ми разом з Кузьмою? — поглядаючи на батька, сказав Ілля.

— Це коли б Чимен був з нами, — зітхнув Гаврило. — Той швидко поставив би на своєму.

Юра запитливо глянув на Гаврила.

— Був у нас молодий хлопець на Балигакчані, Чимен звали, більшовик, самий чакти! Самий більшовик! Той не боявся куркулів.

— А де ж він тепер? — спитав Юра.

— Далеко зараз Чимен. У Москві!

— У Москві? — здивувався хлопчик.

— У Москві! — з гордістю відповів Гаврило. — Вчитися поїхав. Аж через два роки повернеться.

— О, коли б Чимен був тут… — замислено промовив Ілля.

Юра перечитав усю постанову. Там говорилося, що наймити повинні одержати плату, рахуючи по два олені на місяць, за весь час, скільки хто працював у куркуля.

— Скільки років пасе Істапових оленів Гаврило? — спитав Юра.

— Давно!

— Скільки років?

— Багато, — усміхнувся Гаврило і став вираховувати: — Я став пасти Істапових оленів того року, коли здох рябий олень у мого дядька. Шкуру цього оленя дядько подарував того ж року своїй дочці на одруження. Скільки років, як вона одружилась? — спитав він присутніх.

— Скільки ж це буде? — вголос сказав Чакар. — Скільки років Кені?

— Двадцять сім, — відповів Ілля.

— Двадцять сім, а Кеня народився через два роки після того, як його мати вийшла заміж. Двадцять дев'ять років я пасу Істапових оленів, — закінчив Гаврило складні підрахунки.

— Двадцять дев'ять помножити на двадцять чотири. Ти одержиш шістсот дев'яносто шість оленів! — урочисто промовив Юра.

— Го-го-го! — скрикнув Ілля. — Доведеться наймати, пастухів. А мені скільки? Я пасу оленів дванадцять років.

— Двісті вісімдесят вісім, — відповів Юра. Жінки сміялися, не вірячи, що так буде.

— Ось дивіться, — сказав Юра, показуючи папір, — ось печатка і підписи.

Печатка справила несподіване враження.

— Печатка! — з повагою в голосі сказав Гаврило. — Коли є печатка, папір правильний.

Всі стали раптом поважні.

— Все залежить від вас самих, — продовжував Юра. — Коли ви дружно візьметесь, тоді ви будете господарями гір, — згадав він фразу з якоїсь книжки.

Постало питання про те, як пасти таку велику кількість оленів. Юра з подякою пригадав газету «Пионерская правда». В ній він часто і багато читав про колгоспи. Тепер він розповів про них орочам: пастухи одержать свій заробіток і будуть пасти своїх оленів спільно.

Це всім дуже сподобалось.

— Невже ви й досі нічого не чули про колгоспи? — здивувався Юра.

— Нам розповідали про них Кирик та Істап, але не. так, як ти, — відповів Гаврило.

Цілий день і весь вечір в юрті точилися жваві розмови. Заходили сусіди, і Юра читав усім постанову. Всі прийшли до висновку: знайти голову кочової ради, який кочує поблизу куркульських табунів, і разом з ним поставити перед багатіями свої вимоги.

Юра бачив, з якою повагою дивляться тепер на нього наймити, і почував, що на ньому лежить великий обов'язок допомогти цим людям.

Минуло два тижні. Група кочівників усе збільшувалась і збільшувалась. Майже щодня приєднувалися дві-три юрти, і в таборі ставало все шумніше. Тут були середняки-оленярі, бідняки-мисливці, наймити. Закінчивши рибалити, вони кочували на той бік гірського пасма.

Одного ранку Юра вийшов з юрти і не впізнав місцевості. Все було вкрите снігом. Блакитне небо, білий сніг, і тільки де-не-де з-під пухнастого покривала виглядала зелена гілка кедрівника.

Користуючись погодою, всі чоловіки вирушили полювати на білку.

Мисливці верхи на оленях розбрелися по бокових долинах, зарослих модриновим лісом.

Дід Чакар, збираючись на білку, дістав свою кремнівку, ріг з порохом, капшук з кулями. Юра здивовано розглядав старовинну зброю з поличкою для пороху, куди падають іскри від кресала, курок з кременем, що висікає ці іскри…

— Самий первай рушниця! — сміялися орочі, спостерігаючи, з яким зацікавленням роздивляється хлопчик небачену зброю.

— Тисяча вісімсот тридцятий рік! — скрикнув Юра, прочитавши на стволі цифру, що вказувала на рік, коли зроблена гвинтівка. — Більше як сто років!

— Стара гвинтівка, — погодився Чакар, — а стріляє добре. Там, у горах, за перевалом, ти багато побачиш таких рушниць. Ті наймити, що не прикочовують на узбережжя рибалити, всі з кремнівками. Де їм узяти грошей на нову рушницю?

— Мені хотілося б постріляти з неї, — промовив Юра, і очі йому заблищали.

— Нехай колись спробуєш, — посміхнувся Чакар і, причепивши до пояса ріг з порохом та інше приладдя, вийшов з юрти.

Юра і Мача виїхали вдвох. Хлопчик хвилювався: це було його перше полювання на білку. Вони звернули від річки вбік на невелику притоку. Височезні модрини, обсипані снігом, стрункі і непорушні, навівали урочистий настрій. Хлопці їхали мовчки, ніби пригнічені суворою красою цього куточка.

— Білка! — раптом радісно скрикнув Мача.

— Де? — прошепотів Юра, оглядаючи обсипані снігом дерева. — Де? — повторив він, не спускаючи очей з модрини.

У відповідь Мача голосно розсміявся. Юра глянув униз і розчаровано промовив:

— Хіба ж це білка?

На білім снігу, відсвічуючи блакиттю, прослалися білячі сліди. Вони йшли в усі боки від високої модрини, і Мача довго придивлявся, рахував і нарешті впевнено поїхав уперед. Слід кружляв, ішов від дерева до дерева, потім повертав назад, і Юра зовсім утратив надію знайти звірка. Але от слід зник коло високої засніженої модрини. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Білка могла бути тільки тут. Хлопці кілька разів об'їхали модрину, але ніяких ознак білки не було. Юра пильно обдивлявся кожну гілку, кожен сучок.

— Де ж вона? — безнадійно промовив він і раптом стрепенувся.

Зовсім низько, не вище як три метри від землі, коло першого сучка спокійно сидів блакитний звірок і з цікавістю поглядав на невідомих йому істот.

— Ось вона! — тихо промовив Юра і, не зводячи очей з білки, став готувати зброю.

Тим часом Мача швидко зняв з пліч дрібнокаліберку і стрельнув.

— Бери! — гукнув він до Юри, показуючи рукою на дірку в снігу, з якої виглядав тільки чорний хвостик білки.»

Юра, стримуючи образу, заперечливо похитав головою.

«Яка неввічливість! — подумав він. — Я побачив — білку першим, а він не дав мені навіть стрельнути. Це ж моя білка!»

— Бери! — знову сказав Мача.

— Ти вбив — ти й бери! — сухо відповів Юра і рушив далі.

Мача знизав плечима, взяв білку, прив'язав до пояса і наздогнав Юру, коли той уже знайшов другий слід. Не минуло і п'яти хвилин, як Юра побачив і саму білку. Вона сиділа на вершечку модрини так само спокійно, як і перша.

— Білка! — промовив Юра, але не встиг злізти з оленя, як Мача вже націлився і стрельнув.

— Бери! — сказав Мача.

— Сам бери! — сердито відповів Юра, вже не стримуючи свого роздратування, і швидко поїхав далі.

Зніяковілий Мача взяв білку і, похнюпившись, погнав оленя, щоб наздогнати свого приятеля.

Вони проїхали мовчки аж до верховин струмка, стежачи за двома новими слідами. Тут ліс порідшав, модрини, не захищені від вітру, були низенькі і покривлені.

— Гніздо! — гукнув Мача і показав на одиноку модрину, що стояла осторонь від інших.

«Сорочаче гніздо, — подумав Юра, — що ж тут цікавого?»

Хлопці зупинилися коло дерева з гніздом, складеним із тоненьких гілочок. Воно не відрізнялося від сорочачого — було закрите зверху, а входом служила дірка збоку. Мача сильно стукнув по стовбуру ціпком. В ту ж саму мить з гнізда вискочили дві білки. Вони спокійно посідали на сучку коло гнізда і з цікавістю стежили за молодими мисливцями.

— Стріляй! — сказав Мача.

— Ти побачив — ти й стріляй! — відповів Юра, роблячи головою сердитий рух заперечення.