— Коли знайдемо харчі для них, — похмуро кинув Зуб.

— О, тепер це не проблема. Тут проходить зимовий шлях на бухту Нагаєво, і тут мусить бути склад риби для собак.

Нарти спинились біля контори рибальського промислу, і незабаром червоноармієць уже ніс великий оберемок мерзлої кети і роздавав її зголоднілим собакам.

Переночувавши, подорожні вирушили в путь, а другого дня ввечері проїхали селище районного центру І спинилися біля прикордонної застави… — Мені хотілося б сьогодні вже почати підготовку до нової подорожі, — сказав Зуб.

— Так і зробимо. Поп'ємо чайку і підемо до голови райвиконкому.

Та Петрову не довелося попити чайку. Тільки він зайшов до приміщення, як начальник застави повідомив:

— Негайні справи, — і подав розшифровану вже радіограму. — Прийшла дві години тому.

Петров пробіг очима папірець.

— Чай доведеться відкласти, — сказав Петров до Зуба і передав йому радіограму.

Через десять хвилин Петров, Зуб і начальник застави входили до приміщення радіостанції, а два червоноармійці спинилися біля входу до станції.

Мукашов схопився назустріч гостям.

— О, повернулись! Як подорожувалось?

— Чудово, — відповів Петров і, потиснувши руку начальникові радіостанції, затримав її в своїй руці. — Вам привіт.

— Від кого? — зрадів той.

— Із шхуни «Кавасімі-Мару».

Мукашов зблід і рвучко смикнув руку. Але Петров чекав цього жесту і не випустив її, а начальник застави вийняв з задньої кишені Мукашова револьвер.

— Я нічого не розумію, — прошепотів шпигун.

— Зрозумієте, коли я вам зараз улаштую побачення з тими, хто приймав зброю з «Кавасімі-Мару», — промовив Петров.

Мукашов зовсім зів'яв і пробелькотів:

— Вони… Вони виказали мене?.. Та раптом він опанував себе:

— Надто швидко ви повернулись, щоб привезти тих, хто приймав зброю, — промовив він зухвало.

Петров зрозумів, що зараз у Мукашова нічого не випитаєш, але й того, що сказав шпигун, було досить: зброя, безперечно, на Балигакчані.

Начальник застави гукнув червоноармійців, і вони втрьох повели заарештованого.

— А тепер ходімо до товариша Уягана, голови нашого райвиконкому, — звернувся Петров до Зуба. — Виїхати в гори треба якнайшвидше, і виїхати треба з людиною, яка була б не тільки перекладачем, а й могла б поговорити з кочівниками сам на сам. Я буду прохати товариша Уягана, щоб він поїхав з нами.

— О, це було б прекрасно, — зрадів Зуб, згадавши розумні очі голови райвиконкому.

Коли Юра вийшов з Істапової юрти, місяць уже заходив.

Ніжні бузкові тіні простягалися від поодиноких дерев і снігових заметів, а гори на тлі темно-синього неба здавалися зовсім чорними. В цілковитій тиші раптом лунав постріл — то тріскалося від надмірного морозу дерево.

Юра швидко йшов стежкою, думаючи про своє гостювання у куркуля. Навіщо він прийняв подарунки куркуля? Треба було зразу відмовитись, а тепер хлопчик почуває себе так, ніби він зрадив своїх друзів.

Раптом гостро дзикнула куля і оглушливий постріл бабахнув праворуч з кущів. З несподіванки хлопчик підстрибнув на місці. В трьох кроках перед ним бився у передсмертних корчах собака. Не розуміючи, що трапилось, Юра злякано дивився, як розпливається на снігу чорна пляма крові.

Коли перший переляк минув, він підійшов до собаки і побачив ледве примітний тонкий шнур, протягнутий на півметра над стежкою.

— Самостріл!

Хлопчикові зробилось моторошно.

А що, коли б він ішов сам, без собаки?

Важко дихаючи, Юра оглянувся навкруги. Чорні гори присунулися, здається, ще ближче, мовчазні модрини стояли суворі, ніби попереджуючи про небезпеку в цій похмурій холодній країні.

Хлопчик ударив ціпочком по шнуру. Туго натягнутий, він пружно затремтів і загрозливо загув. Юра нахилився до собаки, взяв нерухоме тіло свого друга на плечі і обережно переступив шнур. Сторожко озираючись і пробуючи палицею шлях перед собою, він поволі посунув додому. Тільки побачивши Гаврилову юрту, Юра кинувся бігти.

Чакар, Гаврило та Ілля сиділи біля багаття, простягти руки до вогню. Вони разом здивовано глянули на бліде стурбоване обличчя хлопчика.

— Ти прийшов? — здивовано спитав Чакар. — Хіба ти не залишився ночувати у Істапа?

— Прийшов, — важко перевівши дух, відповів хлопчик і став розповідати про страшну пригоду.

— І Істап не сказав тобі про самостріл?

— Ні.

Чоловіки мовчки перезирнулись.

— За це треба судити! — з притиском промовив Ілля. — Істап поставив пастку не на вовка, а на людину!

— Судити? — сумно сказав Гаврило. — А як ти доведеш його вину? Він скаже, що хлопчик самовільно вийшов з юрти.

Чоловіки ще раз докладно розпитали хлопця про всі подробиці його гостювання. Було ясно, що Істап хитро продумав свій замах. Адже коли він давав наказ поставити самостріл, жінок у юрті не було, а хлопчик вийшов з юрти в той момент, коли там сиділи самі жінки. Попередити Юру було нікому. Коли б хлопчик загинув, Істап сказав би: «Отаке нещастя! Хіба ж я думав, що руський піде додому».

— Але навіщо так нагально було ставити самостріл? — обурено продовжував Ілля. — Вже те, що Істап поставив самостріл на цій стежці, доводить його вину!

Ілля, безперечно, був правий, але всім було ясно, що обвинуватити куркуля буде дуже важко.

— А щоб зовсім зняти з себе підозру, Істап он як обдарував хлопця. Та зараз він сам прибіжить сюди, — сказав Гаврило. — Я тридцять боків працюю у Істапа і знаю всі його звички. От побачите. Істап от-от прийде і скаже: «Отаке нещастя! Хто думав, що хлопець піде? Я, як тільки довідався, що хлопець пішов, зразу ж кинувся доганяти, але… не наздогнав».

Не встиг Гаврило договорити, як знадвору почулося рипіння снігу, і через хвилину в юрту вліз Істап.

Обличчя його розпливлося в радісну посмішку, і він кинувся до Юри:

— Живий! — скрикнув він. — Живий! — І обійняв хлопчика.

Юра огидливо скривився і відсунувся. Але куркуль, удаючи, ніби він цього не помітив, став ласкаво докоряти хлопчикові за його поспішність, яка трохи не коштувала йому життя.

Старики похмуро мовчали, втопивши очі в землю. Тільки Ілля презирливо посміхався, спостерігаючи, як куркуль упадає коло Юри.

— Я стільки перемучився, поки добіг сюди, — казав Істап. — Чи важко тебе поранено? Ти стільки втратив крові.

— То кров собаки. Мене не поранено.

— Собаки? — простяг Істап, не в силі приховати розчарування.

— Лиходій! — раптом вигукнув Ілля.

Істапове обличчя пересмикнулось. На якусь мить очі його злісно зиркнули на Іллю, але він зразу ж узяв себе в руки.

— З кожним може трапитися нещастя, — лагідно сказав він. — Ти ще молодий, Ілля, я не раджу тобі бути таким гострим.

— Лиходій! — дивлячись просто в очі куркулеві, промовив наймит. — Ми тебе судитимемо!

Істап підвів свій погляд і з удаваним сумом звернувся до Гаврила:

— Отакий у тебе гарячий син.

Але Гаврило сидів мовчки, не підіймаючи очей від землі.

Куркуль зітхнув, потім запалив люльку. В юрті запала неприємна тиша.

— Ілля твій син, — з загрозою в голосі сказав Істап до Гаврила, — і ти за свого сина відповідатимеш.

Після цього він швидко вибив попіл з люльки і вийшов геть з юрти. Кілька хвилин всі мовчали. Нарешті Ілля сказав:

— Що ж тепер робитимем?

Сумне зітхання стариків було йому у відповідь.

— Ех, коли б це сталося на узбережжі, ми б скрутили його. А тут, у горах… — сумно промовив Чакар.

— Страшно боротися з багатим, — зітхнув Гаврило. — Ти гарячий, Ілля. Навіщо було говорити таке хазяїнові. Знаємо, що лиходій, та…

Юра відчував себе ніяково. Йому було незручно, що через нього Ілля і Гаврило можуть зазнати неприємностей. від Істапа, що пригода з самострілом відтягла увагу наймитів від боротьби за свої права.