Тепер залишалося основне: стрельнути і не заплющити очей, коли спалахне порох на поличці.

Юра націлився і спустив курок. Жмут вогню знявся вгору так близько від обличчя, що повіки самі закрилися, а голова хитнулася вбік.

Куля знову поцілила в небо.

А тим часом руки зовсім одубіли, і хлопчик, збентежений невдачею, пожалкував, що помінявся з дідом Чакаром зброєю.

«Ну, на третій раз я не заплющу очей!» — вирішив він твердо і, засунувши руки під куртку, став чекати, поки вони хоч трохи нагріються. Хвилин через десять, коли руки відійшли, він знову зарядив гвинтівку і стрельнув. Та результат був той самий. Підступне полум'я било просто в- вічі і примушувало повертати голову.

Ще раз погрівши руки, він приготувався до пострілу, але і вчетверте не витримав.

Він уже добре змерз. Зрадлива думка підказувала кинути полювання і йти до юрти, надто вже він втомився, заряджаючи кремнівку на скаженому морозі. Хвилину він думав. Ні. Соромно повертатися ні з чим. Як він дивитиметься в очі людям? Звичайно, ніхто нічого не скаже, ніхто не сміятиметься, але ж самому буде соромно за свою легкодухість.

«Дід Чакар не боїться дивитися на полум'я, — подумав Юра, і враз інша думка наче кольнула в саме серце: — А я, піонер, та не тільки піонер, а командир піонерського загону, не можу примусити себе дивитися, як горить перед очима порох! Ганьба!

Він стояв самітно серед лісу, почуваючи, як холод поволі охоплює все тіло.

«Ні, я доведу, що нічого не боюся!»

Від цього рішення стало немов тепліше. Він рішуче витяг руки з-під пахви, відкрив ріг з порохом, щоб зарядити гвинтівку, і раптом його осяяла щаслива думка. Стріляти холостими! Стріляти холостими доти, доки він не звикне до полум'я перед очима.

Юра висипав порох не в ствол, а на поличку і, не цілячись в білку, натиснув на спуск. Креснув кремінь, спалахнув порох. Та витримати Юра не зміг. Голова сама відвернулася вбік.

Тепер це мало збентежило хлопця. Адже, щоб висипати порох на поличку, досить кількох секунд. Це не те, що зарядити гвинтівку кулею. Він стрілятиме, аж поки не навчиться дивитися на полум'я. На дванадцятому разі Юра примусив себе не повернути голови і не заплющити очей. Полум'я стояло в кількох сантиметрах від його обличчя. Ой, як довго воно горить! Можна двічі націлитися, поки не погасне порох на поличці.

Юра ще раз перевірив себе і, переконавшися, що успіх закріплений, зарядив гвинтівку кулею. Постріл, ще три постріли, і хлопчик з багатою здобиччю повертався до юрт. Скриготів під ногами сніг, до нестями хотілося пити, тремтіло змерзле тіло, але хлопчик не звертав на все це ніякої уваги. Він примусив-таки себе зробити так, як він хотів.

— О, молодчина! — зустрів його в юрті дід Чакар. — З кремнівки нелегко навчитися стріляти.

— Правда, нелегко, — стомлено усміхнувся хлопчик.

— Сідай, пити чай, — привітно озвалася Віра. — Ти аж зблід…

На другий день після полювання знову знялася пурга, і довелось стояти аж три дні.

— По цей бік гір, — сказав Юрі дід Чакар, — завжди дме. Просто якась труба! А от за перевалом завжди тихо. Там цілу зиму не буде і найменшого вітру. Аж навесні почнуться пурги.

Тільки на четвертий день кочівники вирушили далі. Сьогодні мали переїхати перевал. Юра з цікавістю спостерігав, як змінювався краєвид. Гори, які від моря здавалися найвищими, тут, поблизу, були зовсім низенькі. Низенький рідкий ліс з кострубатими гілками і стовбурами дерев зовсім був несхожий на розкішні модринові діброви в центральній течії річки. Річка перетворилася на вузенький струмок з крижаними каскадами замість води і нарешті зовсім зникла. Кочівники їхали поміж двома камінними шпилями.

— Оце і є перевал, — промовив дід Чакар.

Юра спинився і глянув назад. Там, скільки видно, слалися гори.

«Чи знає батько, що я тут? — сумно подумав Юра. — А мама? Як переживе вона звістку про те, що я зник?»

Він стояв на перевалі і дивився туди, де сховалось за безкраїми горами море. Спогади виринали в пам'яті: зараз його товариші йдуть, мабуть, з школи додому: їх зустрічають матері, а його мати тільки плаче, напевно… Він згадав учителів, вожатого піонерзагону, найближчих своїх товаришів, з якими ходив до моря купатися, ганяв м'яча, бував у кіно…

Уся валка проїхала вперед, а він усе стояв і дивився в той бік, звідки приїхав сюди. Потім отямився, швидко витер сльозу і важко зітхнув.

Він повільно переїхав перевал, і йому здалося, що порвався останній зв'язок, що сполучав його з рідними.

«Ніколи не падай духом», — згадав Юра батькові слова і погнав оленя вперед.

Стежка пішла вниз, і через годину Юра вже їхав чудовою долиною в заростях модрин, по-святковому прикрашених пухнастим снігом.

«А справді, тут не було пурги, — подумав він, — сніг з дерев не збитий. Хто б міг подумати — якихось п'ятнадцять кілометрів, і така різниця!»

Юра догнав валку і замислений поїхав ззаду.

Незабаром кочівники спинилися в неширокій долині, поставивши, як завжди, свої юрти на узліссі коло річки.

— Оце і є Балигакчан! Річка Балигакчан, — радісно усміхаючись, казав дід Чакар. — Дивні місця! Глянь тільки на модрини! Он які високі! А тихо як!

Але Юра не проймався дідовою радістю. Його турбувала близька зустріч з куркулями, наганяючи важкі, неприємні передчуття.

Як і звичайно, все доросле населення два дні полювало. Тільки на третій зібралися було кочувати, та коли Юра прокинувся вранці, він не побачив ніяких приготувань до переїзду. Виявилось, що захворіла одна бабуся, і всі одностайно припинили збори.

— Умре! — висловив свою думку Мача. — Коли людина перестає їсти, пити і палити тютюн — вона вмирає.

Юра з дідом Чакаром пішов провідати стару. Хвора лежала коло вогнища, така сухенька і маленька, що, коли б не густі зморшки на обличчі, її можна було б прийняти за підлітка. За звичаєм, Юра подав усім руку, бо сьогодні зайшов до цієї юрти вперше. Коли прийшла черга вітатися з хворою, хтось із присутніх узяв її руку і доторкнувся нею до Юриної руки.

— Вона вже й не бачить? — з острахом пошепки спитав хлопчик у діда.

— Вона не бачить уже двадцять років, — сказав Чакар. — Орочська жінка сліпне на старість.

Юра мовчки дивився широко розкритими очима на зморшкувате обличчя хворої.

— Дим виїдає очі орочській жінці, — зітхнув старий. — Дим. Чоловік то на полюванні, то біля оленів, а жінка все в юрті, все в диму.

Минуло три дні. Кочівники не рухались з місця — стара не вмирала і не одужувала. Вона ледве дихала, але дихала.

Гаврило розповів Юрі, як лікують хворих шамани. Хлопчик знав з батькових слів, що шамани — це пройдисвіти, які обдурюють людей, запевняючи, що мають у собі великий дух, який може вигнати хворобу з людини.

— Зараз з нами немає жодного шамана, а то ти сам побачив би, як він б'є в бубон біля хворого, а потім витягає з нього черв'яка і всім показує: «Ось дивіться, яка в ньому була хвороба».

— І ви самі бачили цього черв'яка?

— Бачив, — усміхнувся Гаврило.

— Цього не може бути! — твердо промовив Юра.

Гаврило хитро посміхнувся:

— Ніхто не бачив, як цей черв'ячок вилазить з тіла. Ми його бачимо вже на руці у шамана.

— І ви вірите, що цей черв'як з тіла хворого?

— Ох, який же ти неспокійний, — сміявся Гаврило, — все тобі треба знати. Багато людей вірять, бо коли б не вірили, то не лікувалися б.

«Яка ж тут темрява!» — жахнувся в думці Юра.

Прождавши ще три дні, Гаврило та Ілля почали турбуватися. Їхні хазяїни не похвалять за довгу затримку. Але покочувати далі самим — було проти звичаїв.

Тоді зібралися всі чоловіки і ухвалили дозволити куркульським наймитам їхати до табунів. Усі інші мали залишатися тут і чекати, поки стара або видужає, або вмре.

Ранком другого дня мешканці двох юрт вилучили своїх оленів і вирушили в дальшу путь.