— Ми загинемо, — прошепотів злякано Мача.

У відповідь Юра міцно стиснув його руку, ніби намагаючись цим заспокоїти свого друга.

Раптом чоловік на мотузі клацнув затвором гвинтівки і голосно російською мовою гукнув:

— Гей, жовтий чортяко, де ти тут ховаєшся?

— Ми тут! — «є пам'ятаючи себе від радості, скрикнув Юра і, забувши, що череп стирчить у нього на голові, кинувся на середину печери. — Ми…

— Чорти! — злякано зойкнув чоловік, і ремінь одразу спинив свій рух.

— Ми не чорти. Ми люди! — закричав Юра, боячися, що чоловік з переляку ще стрельне.

На мить чоловік занімів. Потім розлігся його голосний регіт. А ще через хвилину він уже тиснув руки Юрі і Мачі. Це був червоноармієць із загону, що сьогодні прибув з узбережжя.

Хлопців на ремені витягли з печери. Осліплені яскравим сонячним світлом, вони довго не могли розглядіти радісних облич орочів і прибулих військових, що обступили печеру.

— Ви, очевидно, Юра Зуб? — звернувся до Юри військовий, що був тут за командира.

— Так, — відповів той.

— Ну, давайте познайомимося, молодий чоловіче. Я Петров. Прибув сюди разом з вашим батьком.

— Тато приїхав! Він тут! — радісно скрикнув Юра. — Мачо! Чув? Мій тато приїхав! — і, враз спохватившися, звернувся до Петрова: ~- А Ілля? Той, Що викликав вас сюди, приїхав?

— Звичайно.

— І твій тато приїхав! — сяючи очима, сповістив він свого друга.

Петров привітався з Мачею за руку і сказав, що його батько дуже допоміг загонові.

В цей час із печери витягли перший ящик з гвинтівками.

— Ну, — сказав Петров, — давайте сюди Дойду.

Тільки тепер Юра побачив, що трохи далі від розколини, за кущами, сиділо і стояло кілька чоловіків.

— Істапа сюди! — гукнув хтось із орочів, і через хвилину той з'явився в супроводі Кузьми і червоноармійця.

Кузьма замість привітання весело підморгнув Юрі і потім підштовхнув Істапа до Петрова. Куркуль, із зв'язаними руками, зробив крок і спинився, похмуро поглядаючи на своїх наймитів.

— Що це таке? — суворо промовив Петров, показуючи на ящик із зброєю.

Істап мовчав..

— Що це? Жовтий Дух чи гвинтівки? — ущипливо спитав куркуля Кузьма. — Ти ж казав, що зброї в печері нема.

Істап тільки злісно зиркнув на свого колишнього наймита і продовжував мовчати.

— Мовчи не мовчи, — промовив Петров, — а тебе спіймали на гарячому. Ти прийшов до печери не ховатися, як ти виправдувався, а по зброю.

Хлопці тепер зрозуміли, чому тоді так несподівано впав мотуз із каменем: Істап, побачивши загін, кинувся тікати.

Тим часом червоноармієць, що перший спускався до печери, виліз на світло і доповів Петрову про кількість знайденої зброї. Потім він глянув на Юру і ніяково посміхнувся:

— Ну й перелякав же ти мене. Головне, що несподівано. Ці прокляті куркулі все про дух казали… А тут тобі враз чортяка з темряви…

Всі голосно розсміялися.

— Ну що ж, — сказав Петров. — Хлопці, мабуть, скучили за своїми батьками. Так?

Юра і Мача вже давно нетерпляче поглядали на прив'язаних оленів, якими приїхали сюди орочі, що супроводили Петрова.

— Коли ми тут не потрібні, ми б поїхали… — сказав Юра.

— От я про це й кажу, — усміхнувся Петров. — Ми тут ще залишимося, а ви катайте!

Хлопці скочили на оленів і помчали до Гаврилової юрти.

Два хлопчики шаленим галопом летіли до юрти. Сонце заходило, і небо ставало синім-синім. Та вони не звертали уваги на красу природи, запалені одним бажанням — швидше дістатися додому.

Вони виїхали вже на перевал і, виткнувшись з-за гори, побачили чоловіка, що скаженим алюром мчав їм назустріч на олені.

Юра вихопив пістолет і направив свого оленя до невідомого верхівця.

— Стій! — крикнув Юра і стрельнув угору.

Верхівець спинився. Хлопці під'їхали до нього ближче, тримаючи напоготові пістолети.

— О, Гарачим! — впізнав Мача куркулевого племінника.

— Куди ти так швидко їхав? — суворо спитав куркуля Юра.

— Кажи правду, — навів на нього пістолет Мача. — Бо тут тобі й край!

— Я тікав від більшовиків, — зовсім уже злякався Гарачим. — Я нічого не робив. Я тільки чатував Гаврилову юрту, щоб він не втік до більшовиків. Я тільки виконував наказ Істапа…

— А-а, виконував? — загрозливо промовив Юра. — Повертай назад! — І, пропустивши Гарачима наперед, хлопці риссю поїхали за ним.

У вечірньому присмерку вони побачили нарешті свою юрту і невеликий натовп біля неї. Дві постаті відділилися від групи і побігли назустріч верхівцям.

— Тату! — гукнув Мача.

У Юри захопило дух: він побачив знайомі риси дорогого обличчя.

— Тату! — скрикнув він і, зстрибнувши з оленя упав батькові в обійми.

Зуб притиснув сина до грудей.

— Живий! Живий! — повторював він, не витираючи неслухняної сльози.

— Тату, ти плачеш? — промовив Юра, не помічаючи, що і в нього течуть сльози. — А я думав, що ти не вмієш плакати.

— Це я так, — засміявся батько і схопив сина на руки.

Юра згадав про полоненого. Його вже оточили, і Мача з Іллею продовжував допит, початий хлопцями ще по дорозі. Гаврило і Чакар стояли простоволосі біля юрти і щасливо усміхались, дивлячись на Юру. Хлопчик вибачливо глянув на батька і кинувся в обійми до своїх друзів.

Почувши галас надворі, висунулась з юрти Віра.

— Діти! — радісно скрикнула вона. — Мої діти! Живі! — і обняла хлопчиків.

Підійшов Ілля і, як з дорослим, привітався з Юрою за руку. Всі зайшли в юрту.

Захлинаючись, хлопці розповідали про свої пригоди останніх днів, розпитували про те, як пощастило Іллі доїхати до району, як узнав Зуб, що син його тут.

Раптом у двері просунулась голова в ушанці з червоною зіркою.

— Нарешті, можна поздоровити вас, товаришу Зуб, — промовив Петров, влазячи в юрту і побачивши Зуба з хлопчиком. — Дуже, дуже радий за вас.

— Так, усі нещастя лишились позаду. Дякую вам. А як справи на вашому фронті?

— Ну, такий герой, як Кузьма, не дасть маху. Істап а помічниками, родичами, суддями і агітаторами перебуває в надійних руках.

Петров ще раз потиснув руку Юрі і Мачі, потім, спохватившись, що не привітався з хазяїнами юрти, став обходити кожного. Останнім він потиснув руку Істаповому родичу, і всі в юрті зареготали.

— Що таке? — не зрозумів Петров.

— Тисніть йому руку та не «випускайте з рук поки що, — засміявся Зуб, — це з тієї компанії… полонений.

Петров суворо глянув на куркуля, і той, що так улесливо усміхався хвилину тому, раптом засмутився.

— Ну добре, — кинув Петров, — А тепер би я випив склянку хорошого чаю по-орочському, міцного, як спирт! Питиму чай! — звернувся він до Гаврила.

Той, привітно і широко усміхнувшись, присунув до Петрова столик з чашками.

— Ви повинні знати, товаришу Зуб, — сказав Петров, — що найбільша радість для хазяїна юрти, коли гість сам попросить їсти або пити. І образа для нього, коли гість відмовляється від чаю.

Він розповів, що Кузьма, який зустрів загін біля перевалу (там загін розділився на дві частини), провів Петрова таким зручним шляхом і так швидко до куркульських юрт, а потім по слідах Істапа до печери, що куркулі нічого не встигли зробити з своєю зброєю.

— Ох, які хороші тут хлопці! — п'ючи чай, задоволено говорив Петров. — Орли! Кузьма, Ілля!. Чого варті! А старики? А діти? Чудовий народ! І головне, без хитрощів.

— А де ж товариш Уяган? — спитав Зуб у Петрова.

— Е, його не випустять до самого ранку.

— Що трапилось? — стурбувався Зуб.

— Товариша Уягана оточили наймити в тім кінці табуна, і я так думаю, що розмова у них не кінчиться до ранку. У наймитів є про що спитати, а голові райвиконкому є про що розповісти.

Гаврило розказав гостям, що, коли б не Юра, наймити не змогли б прочитати постанову районного з'їзду Рад про встановлення їм плати за роботу в куркулів. Він глянув на хлопчика і додав:

— Скільки я перетривожився за тебе і Мачу. Ну, добре, що все так щасливо скінчилося.