Юра згадав, як узимку мати примушувала його пити риб'ячий жир, і йому аж занудило.

— Я вже наївся, — відповів він і відсунувся від столика.

Закінчивши з їжею, чоловіки, відкинувшись на мішки, складені попід стінами юрти, напівлежали, посмоктуючи люльки. Жінки прибрали посуд і теж задимили. Навіть Мача, якому було не більше тринадцяти років, і той витяг люльку і зовсім вільно, не соромлячись старших, запалив, як і всі.

Віра докурила свою люльку і, набивши її знову, подала Юрі.

— Ні, — відповів Юра і засміявся.

Та здивовано знизала плечима і, ще раз погладивши Юру по голові, сховала люльку.

«Невже вона не розуміє, що передавати люльку іншій людині — негігієнічно?» — подумав Юра.

Від огнища здіймався вгору дим і ледве помітним серпанком наповнював усю юрту. Крізь безліч дірочок у замші проходили сонячні промені і прорізали юрту блакитними стрічками. Юра дивився, як, попадаючи у промінь, хвилювалися порошинки, плавав пух, і йому до болю яскраво пригадався батьків кабінет. Там, сидячи в куточку дивана, Юра теж спостерігав сонячний промінь, який, зненацька пробившись крізь дірочку в шторі, голубою стрічкою проходив через кімнату, виявляючи непомітні пушинки і порох.

Відпочивши, Гаврило та Ілля зібралися на полювання. Обидва хлопці приєдналися до дорослих і пішли за ними в ліс.

З гір подував легенький вітрець, і зарості високих висохлих трав, в усіх напрямках прорізані звіриними стежками, тихо шелестіли. Час від часу мисливці потрапляли на витолочені тирла, де раніш лежали ведмеді. Тоді Гаврило, який ішов попереду, зупинявся, суворо оглядався на хлопців і далі йшов ще обережніше.

Нарешті крізь дерева блиснуло плесо річки. Гаврило дав знак стати. Обережно визираючи з-за дерев, старий мисливець зробив кілька кроків уперед і оглянувся назад.

Юра побачив напружений вираз Гаврилового обличчя, і в нього захопило дух від передчуття чогось незвичайного. Не змінюючи свого виразу, Гаврило повільно, ніби запрошуючи цим бути «ще обережнішими, поманив до себе пальцем інших.

«Що там таке?» — вирувало в думці в Юри.

Напружуючи всю свою увагу, щоб не пошелестіти по траві, Юра підійшов до Гаврила і завмер на місці. Трохи вище по течії, в шістдесяти кроках від нього, на мілкому перекаті стояв, звівшись на задні ноги, великий чорний ведмідь.

Юра, як зачарований, дивився на страшного звіра, потім перевів погляд на Гаврила. Але той, хоч тримав рушницю напоготові, стріляти не збирався.

Раптом ведмідь нахилився і придавив щось у воді лапою.

«Кета», — подумав Юра, коли ведмідь витяг з води велику рибину.

Звір куснув кету за голову і, з усієї сили змахнувши передніми лапами, жбурнув її позад себе на берег. Гаврило усміхнувся і, дивлячись на Юру, підняв палець:

— Тихо!

Ведмідь став на всі чотири і кілька разів тріпнув у повітрі то одною, то другою лапою. Йому померзли. ноги в крижаній воді.

«Фіззарядка!» — промайнуло у Юри у думці.

Ведмідь раптом підняв передню лапу і застиг у чеканні.

Рраз! — пролунав гучний сплеск по воді, і нова рибина опинилася в пазурах дивного рибалки. Ведмідь, не оглядаючись, знову шпурнув кету на. берег.

Мача, притулившись до Юри, не спускав з ведмедя очей, щоразу стискуючи Юрину руку, коли звір робив якийсь рух.

Волохатий мисливець знову нахилився над водою і, готуючись спіймати рибину, потихеньку вище й вище заносив праву лапу. Напружившись, він з силою ляснув по воді, але рибина зробила неймовірний стрибок, на метр підскочила в повітря і вмить сховалася в хвилях перед самим носом мисливця.

Ведмідь заревів і, схопивши з води каменюку, жбурнув її вслід рибині.

«Сердитий який!» — усміхнувся Юра і ненароком глянув на Гаврила. Приклавши рушницю до плеча, ороч уважно цілився, але зовсім не туди, де стояв ведмідь.

«Куди ж ви цілитеся!» — трохи не скрикнув Юра і побачив, що з лісових хащів вийшов на берег другий ведмідь, ще більший від першого.

Бах-бах! — прогримів постріл і, повторений луною, покотився по долині — ба-бах, ба-бах, бабах.

Ведмідь, що ловив рибу, несамовито заревів і, крутнувшись на місці всім корпусом, плигнув на» берег і зник у лісі. А другий гріб лапами землю, розкидаючи навколо себе дрібне каміння і вириваючи шматки грунту з травою і цілими кущами.

Знову бахнув постріл, і ведмідь враз затих. Юра кинувся вперед, але Гаврило схопив його за плече:

— Еді!

Мисливці кілька хвилин стояли з готовими до пострілу. рушницями, спостерігаючи за чорною тушею, що нерухомо лежала коло води, і прислухаючися до голосного тупоту і хрускоту гілля в лісі.

Коли, нарешті, все стихло, Ілля витяг великий мисливський ніж, вирізав довгу тонку жердину, старанно обстругав гілочки і передав Гаврилу. Той, тримаючи рушницю в одній руці, а жердину в другій, повільно пішов до перекату. Ілля, зі зброєю напоготові, йшов за ним, а позаду нього, хвилюючись від нетерплячки, йшли хлопці.

Ведмідь лежав на другому боці річки. Мисливці, ловко перестрибуючи з каменя на камінь, наближалися до другого берега». Захоплений бажанням швидше дістатися до ведмедя, Юра раз по раз шугав у холодну воду, сковзаючись на відшліфованому хвилями камінні.

«Добре, що хоч лаяти буде нікому», — усміхнувся він сам до себе, відчуваючи, як крижана вода наливається через халяви.

Не доходячи кроків за шість до ведмедя, Гаврило зупинився. Ілля направив рушницю в голову ведмедя і застиг на місці. Юра дивився, як Гаврило обережно штрикнув звіра жердиною. Той лежав без руху. Гаврило штрикнув його ще й ще. Потім почекав кілька хвилин, тикнув останній раз і вийшов на берег. Він передав гвинтівку Юрі, поставив Іллю на варті обіч себе і, витягши ніж, почав знімати шкуру.

— Екженє[11] — радів Мача.

— Екженє! — погоджувався Ілля.

Знімаючи шкуру на голові, Гаврило перерізав вухо і тихо промовив по-орочському:

— Кш! Кш! Це не вухо тобі ріжуть. Це кедрівник шелестить на вітрі.

З тими самими словами він перерізав друге вухо і встромив ніж у горлянку, щоб спустити кров.

— Кахи, кахи! Це не горлянку тобі ріжуть. Це. ти кашляєш, застудившись у холодній воді.

Ілля і Мача з острахом на суворих обличчях слухали Гаврилові заговори, повторюючи їх за ним. На думку орочів, ведмідь має надприродні властивості, і, коли не додержуватися дідівських заповітів, звір обов'язково загризе мисливця.

Скінчивши білувати, Гаврило витер руки, дістав із шапки голку з червоною ниткою і зашив на шкурі дірки від очей.

— Батьку! Батьку! — сказав Гаврило, звертаючись до шкури, — це не я тебе вбив. Не сердься на мене. Тебе убив японець.

Сонце зайшло, в повітрі стало холодніше, берег облямувався тонкими крижаними пластинками. Юра, захоплений незвичайним видовищем, незчувся, як у нього задубіли ноги. Він підстрибував, тупотів ногами і з острахом поглядав на блискуче слизьке каміння перекату.

Ілля, що зібрався йти по оленів, щоб перевезти здобич, глянув на Юру і щось сказав Гаврилові. Той усміхнувся, схопив хлопчика на руки і посадив його на плечі Іллі.

За півгодини Юра сидів у юрті і, скинувши чоботи, грівся біля багаття. Мачина мати сушила його онучки і ласкаво погрожувала хлопцеві пальцем.

— Мама, — сказала вона і ще раз посварилася пальцем.

— Мама, — засміявся Юра і подумав: «Мами скрізь хороші».

Пізно вночі привезли м'ясо і шкуру, але в юрті ще довго не лягали спати — варили ведмежатину, пили чай, слухали оповідання Гаврила про полювання на ведмедів. Юрі, правда, було гірше, ніж іншим, — йому доводилося звикати їсти м'ясо без хліба і слухати оповідання, які він не розумів. Зате у нього було багато нових цікавих вражень, про які він раніш міг тільки мріяти.

Нарешті під одним і під другим боком юрти повісили шкіряні завіски. Гаврило вмився і втерся жмутком дерев'яних стружок, що їх перед тим наскоблила Віра з цурпалка топольника.