«Обвал! — зрозумів Юра. — Ось звідки пролунав грім».

Тепер він згадав урок з географії. Вчитель розповідав, що часто від голосного вигуку обвалюються цілі гори. Сніг над входом, а може, і гора обвалилась від пострілів. Це було цілком ясно.

«Ми в пастці…» — подумав він.

Мачині очі швидко призвичаїлись до сутінків, і він раптом повеселішав:

— Ти вбив росомаху!

— Росомаху? — зрадів Юра і хотів кинутися до звіра, але Мача затримав його.

— Може, вона ще жива…

Хлопці стояли, міцно притиснувшись один до одного і тримаючи зброю напоготові. Потім Мача відколов тріску від ящика і запалив сухе, намащене мастилом дерево. Яскраве полум'я впало» на нерухомого звіра, застрибало на нерівних стінах, з новою силою запалав камінь. Хлопці пересвідчились, що росомаха вбита, і обережно почали обходити печеру. В глибокій ніші вони побачили кілька людських черепів серед купи кісток. На мить Юрі стало моторошно. Мача затремтів:

— Це ті, кого вбив дух. Нам буде те саме. Дух закрив вхід до печери.

Юра швидко отямився:

— Я знаю, чому закрився вхід. Не бійся. — І він пояснив, що від різкого звуку часто бувають у горах обвали.

Він говорив так упевнено, що Мача заспокоївся, бо і сам знав, що снігові намети на скелях обвалюються від звуку.

Оглянувши всю печеру, хлопці повеселішали — звірів більше не було, людей теж.

— Поки що ми не вмремо з голоду, — промовив Мача. — У нас є три куріпки і росомаха.

— Давай подивимось, чим нас засипало — камінням чи снігом.

Вони підійшли до входу, і Юра радісно вигукнув:

— Сніг! Будемо рити!

Страх його тепер пройшов зовсім, і він взявся розглядати зброю, поки Мача білував росомаху. Тут було сорок гвинтівок, два кулемети, два десятки пістолетів, ящик з гранатами і кілька ящиків патронів.

— Оці кулі зустріли б твого батька, — промовив Юра.

— А тепер вони зустрінуть Істапа, коли він наважиться лізти до печери, — забувши недавній страх, відповів Мача.

Хлопці розклали невеличке багаття і сіли відпочити. Тільки тепер вони відчули, як стомилися і зголодніли.

У орочів е звичай: ідучи з полювання, обскубувати здобуту дичину. Отже, поки хлопці дійшли до печери Жовтого Духа, три куріпки юних мисливців були вже без пір'я. Тепер, наштрикнувши м'ясо на шпички, Юра і Мача смажили його над огнищем. Коло каменя вони знайшли залізну миску з шматком закам'янілої від морозу оленини.

— В ній ми нагріємо собі води, — зрадів Юра.

— Але це ж миска і м'ясо духа, — заперечив Мача.

— А зброя теж духова? — усміхнувся Юра. — Ти вам тепер бачиш, що духів немає, а е ті, що лякають дурних різними вигадками про духів. Може, Істап скаже, що це дух привіз зброю з берега?

Пообідавши і напившись гарячої води, хлопці загасили вогнище. Приплив свіжого повітря малий, і, коли весь час топити, їм не буде чим дихати. Прославши мішки з-під зброї, вони полягали, міркуючи, як їм вибратись з печери.

— Відпочинемо — почнемо рити сніг, — вирішили вони.

Раптом світло, що пробивалося згори, померкло.

— Невже вечір? — здивувався Юра.

Кілька сніжинок закрутилося в повітрі і впало на камінь.

— Це не вечір, — помовчавши, сказав Мача. — Це починається пурга.

Сніжинки падали частіш і частіш, а через чверть години вони вже сипались суцільним потоком. Потім став доноситись свист вітру, спочатку ледве чутний, а далі голосніший. Хлопці сховалися під стіну, вкрилися мішками і, притулившись один до одного, тихо розмовляли.

— Звідки тут людські черепи? — спитав Юра.

— Це дух їв людське м'ясо.

— Кого ж він з'їв?

— Не знаю, це було дуже давно. Старі люди розповідають, що раніш дух їв тільки людей.

Юра догадався, що колись, майже сотні років тому, орочі приносили в цій печері людські жертви, і зовсім перестав боятися кісток.

Надворі вже ревла хуртовина, а в печері було затишно і тепло. Стомлені переходом і всім пережитим, хлопці непомітно поснули.

Коли Юра і Мача прокинулись, у печері стояла густа темрява. Десь угорі глухо завивала пурга. Хлопці висунулись з-під мішків.

Невидимі холодні сніжинки упали їм на обличчя, на руки, і печерні жителі знову поховалися під мішок.

— Це добре, що пурга, — сказав Мача. — Ніхто не взнає, де ми. Пурга позамітає наші сліди.

Він розповів, що пурги звичайно починаються з лютого і що далі до весни, то частішають і частішають. Інколи пурга триває тиждень, а інколи і два.

— Всі сидять тоді по юртах, — продовжував Мача. — Зате після хуртовини наймитам буває багато роботи — знайти оленів, які розбрелися по горах, шукаючи затишку. А навесні скільки гине від пурги маленьких оленят! А скільки їх губиться в глибоких заметах! Тоді наймити виносять їх на собі до чистого місця.

Мача зітхнув:

— Де зараз батько?

«А чи знає мій батько, де я? — подумав Юра. — А мама?» І серце йому тривожно стиснулось, та він відігнав важкі думки.

— Може, твій батько залишився у нас у районі… — мрійно промовив Мача. — От коли б він залишився у районі і зустрівся з моїм татком! Ой, як це було б добре!

Вони стали вираховувати, де зараз може бути Ілля. Скільки ж днів минуло після того, як він виїхав з дому? Мача відкладав по пальцях:

— Ніч. День і ніч. Знову день і ніч. Ще день і ніч. І ще день. Виходить — ніч, три доби і один день. О! Батько вже далеко. Кочувати з юртою — довго, а йти або їхати одному — швидко. За ніч доїхав до перевалу. А там легко йти на лижах, бо весь час з гори. За два дні він спустився до моря.

Мача зрадів:

— Батько вже напевно в районі! Хоч би не довго там збиралися!

Солодка млость розлилась у Юри по тілу.

Може, допомога вже їде… Батька, звичайно, немає в районі. Його не відпустять з роботи у Владивостоці. Зате Ілля, може, щось дізнається про батька. А може… Може, хтось прочитав уже його записку, залишену в бухті, і надіслав телеграму до Владивостока. І тепер Ілля привезе йому звістку з дому… листа або телеграму.

— А скільки ж їхати сюди на собаках? — спитав він у Мачі.

— О! Це швидко. Два дні. — Мача засмутився. — Але пурга. В пургу не поїдуть. А що, як вона триватиме два тижні?

Вони помовчали.

— Тобі хочеться їсти? — спитав Мача.

— Хочеться.

— То давай вставати.

Хлопці розклали багаття і не впізнали печери: вся вона була засипана тонким шаром снігу. Сніжинки повільно пливли в повітрі, осідали на підлозі, на ящиках із зброєю, на прозорім камені. Камінь і під снігом світився жовтими блискітками.

Відрізавши по шматку росомахи, хлопці посмажили м'ясо, потім нагріли води і погасили багаття.

— Почнемо рити, — промовив Юра, роздумуючи, що б таке використати як інструмент.

Він відбив дошку від ящика і став гребти сніг. В його уяві уже стояв довгий тунель, який вони прориють, і хлопчик думав, що вилазити треба буде дуже обережно — може, там чатуватимуть на них куркулі. Він гребнув сніг раз, два. Але на звільнене місце знову сипався сухий дрібний сніг. Юра нагріб його у печеру цілу купу, звільнивши склепіння входу, але далі не тільки тунеля, навіть помітної заглибини він зробити не міг. Сніг сипався, як пісок.

Мача похмуро стояв коло товариша.

— Сніг сухий, — зітхнув він. — Коли б це було навесні, він був би як камінь від вітрів і сонця. А тепер…

Змокрілий від праці, Юра випростався.

— Що ж робити?

Він розглядав печеру, шукаючи виходу з свого становища. Думки гарячково стрибали.

— Поставити б один на одного ящики і вилізти через дірку вгорі. Але ящиків не вистачить.

Він став розмотувати мотузки, що ними були обв'язані мішки» із зброєю.

— Може, пощастить якось зачепитись за камінний виступ угорі.

Мача спробував кинути петлю. Та до стелі було не менше двадцяти метрів, дірка була невелика, і зачепитись не вдалося.

— Нас тут ніхто не знайде, — сумно промовив Мача. — Пурга позамітала наші сліди.