Другого дня командир охорони одержав від вищих органів наказ по радіо:
«В районі бухти Строкатих Скель вивантажено зброю для диверсійного акту. Наказую виявити місце, де заховано зброю, та заарештувати людей, що прийняли її. Вкупі з радіостанцією Гіжіга стежте за передачами проміжних станцій».
Того самого дня уповноважений товариш Петров, нашвидку зібравши в чемодан найпотрібніші речі, вийшов на катері морської охорони до того райцентру, на території якого розташована бухта Строкатих Скель.
НА БЕРЕЗІ РІКИ
Юра недовго вагався. У старого Гаврила була така ясна і добра усмішка, що хлопчик враз довірився йому.
— Я поїду з вами, — сказав він, махнувши рукою до гір, що нерівними зубцями вирисовувалися на обрії.
Залишивши про всякий випадок записку, мандрівники вирушили в путь.
Знову Юра йшов понад бистрою річкою по пухнастому килиму з жовтого листя. Стежки з ведмежими слідами вже не здавалися такими страшними, як учора. Зустріч з людьми, які так привітно поставилися до нього, давала йому впевненість у своїх силах. Зникло важке почуття самотності. Вдихаючи холодне осіннє повітря, він вдивлявся у безмежні пасма гір і знову відчував себе дослідником невідомих країн, а на серці було так надійно і спокійно, ніби за ним ішов увесь його піонерський загін.
Орочі їхали попереду на оленях, поглядаючи на річку, де пливла за течією дохла і напівжива кета. Річка то розливалася спокійними широкими плесами, то, звужуючись, гриміла на порогах і перекатах. У воді відбивалися схили гір, вкриті суцільними заростями кедрівника, і тоді коло берегів вода здавалася зовсім зеленою.
— Юро! — гукнув Гаврило і показав рукою на перекат.
Серед каміння, що виступало з води, хлопчик побачив спину великої рибини. Напружуючи всі сили, б'ючи плавниками по воді і по камінню, рибина намагалася перелізти мілке місце. Сильна течія кидала її назад, але через хвилину знову з води показувалася блискуча спина з чорним плавником.
— Кета! — здивовано вимовив Юра і зупинився. Раптом рибина пружно вистрибнула з води і, перелетівши перекат, сховалася в хвилях.
Юра встиг побачити загнутий гачком ніс кети і строкате в червоних і чорних смугах її тіло.
«Стара кета», — подумав він, пригадавши, як приймачі солоної риби викидали геть ту, в якої був загнутий ніс і строката шкіра. Батько пояснював йому, що кета, коли входить з моря в річку, вже нічого не їсть. Що довше вона йде по річці, то більше худне і змінює свій зовнішній вигляд. Із срібно-білої вона стає строката, а далі й зовсім чорна. Ніс загинається вниз, виростають зуби, горбиться спина.
Тут сама природа допомагає кеті виконати своє завдання — виметати ікру і тим дати життя тисячам нових маленьких кетинок. Природа зробила кету страшною на вигляд, і це лякає водяних хижаків, що полюють на кету й її ікру.
Юра дивився, як нові й нові рибини йшли через перекат, то переповзаючи, то перестрибуючи через мілке місце, охоплені непереможним прагненням піднятися вгору по течії, щоб десь у затишному струмку покласти ікру.
— Ведмідь! — промовив Гаврило і показав Юрі на свіжий ведмежий слід. Слід, схожий на відбиток широкої людської ноги, блищав на чорній стежці, біля самої води.
Гаврило вказав на сонце, потім на захід і підморгнув Юрі. Той нічого не зрозумів, але кивнув на знак згоди.
— Тьов! Тьов! — крикнув Гаврило на оленя, і подорожні рушили далі.
Через кілька хвилин Юра побачив на березі вішала для сушіння кети, а коло них на узліссі юрту.
— Джу[7], — сказав Гаврило, показуючи на жовто-бурий конічний намет, з якого підіймався димок.
Олені прискорили крок, і незабаром обидва орочі і Юра, зігнувшись, один за одним влізли в юрту.
Дві жінки, з яких одна була сліпа, і хлопчик враз схопились на ноги.
— Здорово, — промовили приїжджі і потиснули по черзі руки спочатку старій сліпій жінці, потім молодій, а потім хлопчикові.
Юра стояв, не знаючи, що робити.
— Здорово, — сказала молода жінка і подала йому руку.
Хлопчик і друга жінка повторили привітання.
Всі посідали, і Юра з цікавістю оглядав незнайому обстановку. Юрта була зовсім маленька, вкрита закопченими, дірявими оленячими шкурами.
Він згадав батькове оповідання про те, що орочі роблять свої юрти з оленячої замші.
«Невже це замша? — думав хлопчик, оглядаючи жалюгідні, всі в дірках, брудні від сажі шматки шкури. — Як несхожі вони на ту замшу, що з неї шиють рукавички!»
Гаврило розповідав щось жінкам, весь час поглядаючи на Юру, і ті співчутливо кивали головами.
Серед юрти яскраво горіло багаття. Над ним висіли казан і чорний закопчений чайник. На підлозі, вкритій зеленим гіллям кедрівника, були постелені старі і витерті оленячі шкури, а під самими стінами з оленячої замші, — складені скриньки, сувої з постіллю, мішки з господарським скарбом.
— Мача, — сказав Гаврило, звертаючись до Юри і показуючи пальцем на чорнявого хлопчика одних літ з Юрою.
Мача крізь вузькі щілинки очей з цікавістю поглядав на гостя.
Чорнявий хлопчик щось сказав до Юри по-своєму й привітно усміхнувся. Юра засоромився і, не знаючи, що робити, показав йому годинника. Батькового годинника, якого він узяв у той злощасний день, щоб не спізнитися йа пароплав.
— Годинник, — сказав Юра і приклав до Мачиного вуха.
— Ой! Там щось живе! — скрикнув Мача по-своєму, а Гаврило та Ілля зареготали.
Жінки з цікавістю оглядали і обмацували незнайому річ і, поки Гаврило пояснював, що це таке, прикладали годинника до вуха і слухали незрозуміле їм «тік-так».
Тим часом Віра, молода жінка, що була дружиною Іллі і матір'ю Мачі, витягла малесенький, низенький складаний столик і поставила його біля вогнища.
Вона витягла із скрині коробочки, зроблені з березової кори, і вийняла з кожної коробочки по чашечці. Поставила на столик блюдця.
Ілля, розігрівши плитку кирпичного чаю[8], відколупнув від неї крихітку, покришив її ножем, пом'яв у руці і всипав у чайник.
Жінка принесла знадвору юколи.
— Чайрулі![9] — кивнула старша жінка до Юри.
Юра зрозумів без перекладача і підсунувся ближче до столика.
Чай був без цукру, гіркуватий, але Юра з задоволенням випив чашку, закусуючи в'яленою рибою.
Поки подорожні чаювали, жінки поклали в казан свіжої риби, і через десять хвилин вона була вже на столику. Юра відкусив шматочок рибини і скривився:
— Солі немає? — звернувся він до господарів.
Всі дивилися на нього нерозуміючими поглядами.
— Ая, — казав Мача, демонстративно жуючи рибу, — ая!
Нарешті Гаврило догадався, і стара, порившись у мішку, дістала пляшечку з сіллю.
«Якби ще хліба», — подумав Юра, але посоромився просити і, присоливши рибу, став їсти без хліба.
Мача вирішив і собі присолити, але враз виплюнув, і його щиро здивований погляд ніби питав гостя:
— Як ти можеш їсти отаке погане?
Дорослі сміялися.
— Руські люблять солоне, — пояснив Гаврило.
Юра згадав про свого тюленя, жир з якого він забрав із собою. Пам'ятаючи, як охоче їли його орочі, він поклав. свій гостинець на стіл.
Господарі взялися за ножі і, прицмокуючи від задоволення, ласували жиром.
— Сам убив, — показуючи на Юру, казав Гаврило.
— Чакти! — похвалила стара.
Віра погладила Юру по голові і щось запитала його по-своєму. Хлопчик хоч нічого не розумів, але відчув теплу ласку і згадав про свою маму.
«Бідна мамочка!» — подумав він і засмутився.
Жінка, ніби вгадавши його думку, співчутливо похитала головою і ще раз погладила неслухняний вихор.
— Джибжи![10] — припрошував Мача, показуючи Юрі на тюленяче сало. — Джибжи! — І на мигах пояснив це слово, посилаючи в рот шматок за шматком.
