— А як завтра не спіймаєш? Ілля, зціпивши зуби, зітхнув.

На третій день Гаврило знову пішов до хазяїна. За звичаєм, сьогодні справа повинна була остаточно вирішитися. Коли на третій день куркуль не дає оленя, — це значить, що він уже не дасть.

Наймит просидів знову до ночі, але Істап мовчав… Нарешті старий не витримав:

— Хіба я погано служив тобі? — сказав він, і сльози навернулись у нього на очі.

Істап усміхнувся і став укладатися спати.

— Здорово, — простяг він руку.

У Гаврила раптом змінилося обличчя і очі спалахнули гнівом.

— Ти… Ти!..

— Що я? — зухвало дивлячись на наймита, промовив куркуль. — Ну, кажи!..

Гаврило потупився і став збирати свої білки.

— Ти в горах, а не на узбережжі, — промовив Істап і поліз за завіску, — Запам'ятай це сам, і хай запам'ятає це твій син.

Пригнічений ішов Гаврило додому. Попередження куркуля його лякало. І лякало не тому, що його сім'я може вмерти з голоду, коли хазяїн не даватиме м'яса. Ні, Гаврило прожив весь свій вік у горах і зуміє протягти до весни. Лякало його те, що куркуль, очевидно, почуває свою силу, коли так одверто загрожує своєму старому наймитові.

Налякані, стривожені страшними чутками, люди притихли. Вони уникали розмов про постанову районного з'їзду Рад трудящих, перестали обурюватися замахом Істапа на Юру, намагалися більше слухати, ніж говорити. Тільки Ілля, зустрівшись з товаришами, не боявся говорити вголос про те, що слід приборкати куркуля:

— Куркуль боїться за свій табун. Чує свою загибель і тому залякує людей, іде на злочинство.

В юртах слухали Іллю мовчки, не виказували своїх думок… Тільки старики говорили:

— Необережний Ілля! Навіщо говорити таке, коли не маєш сили? Бідняк уміє терпіти. Треба терпіти, поки не почуєш своєї сили. Он навіть Кузьма і той мовчить, не нахваляється брати плату.

Одного разу Кузьма, зустрівшись з Іллею біля табуна, поїхав з ним поряд. Кинувши уважний погляд навколо і пересвідчившись, що нікого близько немає, він, хитро усміхнувшись, спитав Іллю:

— Що ж? Буде війна?

— Чому ти мене питаєш? Хіба я говорив про війну?

— Чи буде війна проти Істапа? Ілля пильно подивився на Кузьму:

— Хочу, щоб була.

— І я хочу.

Вони їхали верхи на оленях по снігу, покопирсаному табуном, і говорили про своє гірке життя, про злидні, про всесилля Істапа. Але як почати боротьбу? Щоб розпочати її, треба мати силу. Наймитів багато, але вони бояться свого хазяїна. Істап не дав оленя Гаврилові за гострі слова, що їх сказав куркулеві Ілля. Хіба наймити не розуміють, чому він не дав оленя? Це ж наука для інших: не будуть слухатись — не одержать харчів.

— Що ж робити? — сказав Ілля і додав з докором: — Ти змінився, Кузьмо. Став теж боятися…

— Боятись? — усміхнувся той. — Треба збирати свої сили, гуртувати надійних людей. Не говорити при всіх, а сам на сам. Куркуль думає, що всіх., залякав. Нехай він так і думає. А коли дійде до діла, тоді ми покажемо свою силу.

Кузьма назвав кілька хлопців, які не побояться виступити проти куркуля, потім він спитав Іллю:

— Як здоров'я твоє» дружини? Хворіє?

— Хворіє. Оленячого м'яса немає, а куріпки не ловляться…

— Погано… — співчутливо зітхнув Кузьма.

Розмова з Кузьмою надала надії і впевненості Іллі.

Він повертав до своєї юрти радісно збуджений, почуваючи, що придбав справжнього товариша. Дома Іллю чекала новина. Заходив Істапів родич і розповідав, що до Істапа приїхав посланець з-за Колими і привіз йому нового листа. В листі писалося:

«Навесні почнеться війна. х До орочів повернуться царські начальники. Всіх, хто підтримуватиме Радянську владу, будуть убивати».

Новина вмить облетіла гори. Плакали жінки, сумно кректали старики, мовчала похмуро молодь. А Істапові родичі день у день їздили по юртах і розповідали новини, загрожуючи всім, хто підтримуватиме червоний закон.

Похиливши голови, сиділи Ілля, Гаврило і Чакар. Щось страшне насувається на їхній мирний край. Що робити?

Це питання виникало у кожного, але відповіді на нього не було. От коли б усі наймити були одностайні! Але… люди бояться.

Ілля нахилився до дружини і гладив її довге чорне волосся:

— Нічого, не турбуйся… Про мене не турбуйся. Тільки видужуй.

Раптом знадвору почулися чиїсь обережні кроки. Всі притихли.

— Знов якісь новини! Знов якесь лихо! Чи, може, хтось хоче підслухати, про що говорять у юрті?

Кроки пролунали голосніш і спинилися біля самої юрти.

Потім відхилилась завіска-двері і чиясь рука кинула в юрту окіст оленячого м'яса. Рука зникла, і кроки швидко стали віддалятися.

— Не вивелися ще добрі люди в горах, — промовив Чакар.

Ілля пригадав сьогоднішню розмову з Кузьмою і сказав:

— У нас є товариші, які нас завжди підтримають.

У юрті враз стало затишніше, ніби навіть посвітлішало. Вчинок невідомого подавав надію наймитській сім'ї.

А другого дня нова чутка: скоро роздаватимуть зброю тим орочам, які твердо стануть на захист білого закону.

Юра слухав ці розмови, і його серце стискувалось то від страху, то від обурення. Він бачив, що тут, у горах, наростає щось загрозливе, вороже всій його істоті. Але що міг зробити маленький хлопчик?

Ночами, лежачи з Мачею у хутряному мішку, він думав над цим питанням. Що повинен зробити піонер, коли бачить, що готується підступна зрада проти Радянської влади? Очевидно, повідомити насамперед тих, кого треба: сповістити про заколот у район.

Юра поділився своїми думками з Іллею:

— Давай поїдемо на лижах до райцентру. Я добре навчився ходити на лижах, не відстану від тебе. А район дасть нам допомогу.

Ілля схопився за цю пропозицію. Справді, який простий вихід! Поїхати в район, розповісти про все, що тут діється, і сюди прийде загін червоноармійців, приїде найбільший гирбилкан[20] у районі — ороч Андрій Уяган — і все зразу стане на місце.

— Ми поїдемо, тату, — сказав він до Гаврила. Але той заперечливо похитав головою.

— Чому ти не пускаєш сина? — спитав Чакар.

— Чому? — перепитав Гаврило. — А тому, що його спіймають або просто вб'ють по дорозі.

І Гаврило розповів, що на шляху до перевалу стоїть юрта Істапового родича. Днями Гаврило відшукував оленів, що відбилися від табуна, і заїхав далеко вгору по річці.

Там він побачив юрту і здивувався — адже табун уже пройшов уперед, вся дичина вистріляна, що може робити тут кочівник? Не встиг він доїхати до юрти, як зустрів її хазяїна.

— Далі їхати не можна! — сказав Істапів родич.

— Чому? — здивувався Гаврило.

— Тому, що тобі там нічого робити.

— Я шукаю оленів.

— Там далі немає оленів. Я перевіряю щодня всі сліди, які ведуть до перевалу. Олені не проходили.

Юру приголомшило це оповідання Гаврила. Ілля теж незрозуміло поглядав то на батька, то на діда, ніби питаючи, що ж тепер робити?

— Охо-хо-хо… — І це зітхання старого було єдиною відповіддю.

Похмуро стало в юрті.

Новий день приніс нове лихо в Гаврилову юрту. Посланець від Кирика Дойди, Істапового дядька, викликав на суд Іллю і Гаврила.

В юрті зчинився галас. Плакала Віра, голосила Гаврилова стара.

— Вони повбивають наших чоловіків!

Старий Чакар заспокоював жінок. Він добре знав старі закони. За цими законами, орочський суд не мав права карати смертю. Але в душі він був неспокійний. Час змінився, куркулі озлилися, сила поки що за ними, хтозна. що вони надумали.

Ілля хотів розповісти, що за ним весь час стежать Істапові прибічники. Куди б він не поїхав — скрізь, ніби випадково, назустріч йому попадалися куркулеві родичі. Але, щоб не турбувати дружину, Ілля нічого не сказав.

— Не йди на суд… — . плакала Віра.

Батько і дід мовчали. Отже, вони не підтримують Віру. Та й сам Ілля був іншої думки. В глибині свідомості він надіявся, що наймити його підтримають. А коли куркуль і переможе, то Ілля принаймні довідається, хто його підтримує. А вбити не вб'ють!