З уст в уста передавалася по юртах новина:

— У неділю Кирик судитиме Іллю і Гаврила!

Істапові посланці сповістили про це всіх орочів на найдальших кочовищах. У неділю прибудуть сюди оленярі, які пасуть своїх оленів за сто-півтораста кілометрів звідси.

Кирика Дойду вважали за дуже розумну людину, бо його обличчя завжди було глибокодумно скривлене і замислене. Справді ж причина такого глибокодумного вигляду пояснювалась тим, що Кирик уже багато років хворів на шлунок, і повсякчасний біль, до якого він прислухався, відбивався на його обличчі у формі філософської задумливості. Проте, оскільки Кирикові було вже років понад дев'яносто, а стариків орочі дуже поважають, до нього ставилися з пошаною.

Колись, до революції, він був старостою і суддею роду Дойди. Але після того, як на узбережжі і в горах установилась Радянська влада, він уже не виконував цих обов'язків і, залишаючись біля табуна, навіть не прикочовував до моря. Замислений, він мовчки сидів у юрті, простягти руки до вогню. І оця мовчазність і задумливість створювала йому авторитет людини, яка «щось знає».

Люди вже встигли забути, що він був суддею, бо судилися вони рідко і переважно на узбережжі, де влітку збиралося все населення, розкидане взимку серед безкраїх гір. І судив їх не Кирик, а суддя, обраний за радянськими законами.

Тепер, коли Істапові посланці сповістили, що судитиме Кирик, більшість кочівників, особливо бідняки і наймити, були стривожені і стурбовані.

— Невже правда, що повертається царська влада? — говорили вони і зітхали.

Настала неділя. З далеких річок прикочували верхи на оленях чоловіки. Це були переважно середняки і дрібні куркулі, які пасли своїх оленів окремим табуном. Ці люди жили тільки з оленів, полювали мало, ловити рибу на узбережжя не їздили зовсім. Олень давав їм м'ясо для їжі, оленячі шкури служили їм одягом, за оленів вони міняли собі чай, порох, свинець, на оленях вони пересувалися. Не прикочовуючи до моря, вони ні з ким, крім орочів, не зустрічалися, не бачили нічого, крім оленячого табуна і безкраїх гір. Темні й неписьменні, вони вірили кожній чутці.

Істап поклопотався, щоб отаких з'їхалось якомога більше.

Коли у великій юрті зібралися всі, а їх було до сотні чоловіків, увійшов Кирик. Люди здивовано розкрили очі. Кирик був одягнений у синій суконний мундир старости, а на грудях висіла бляшана медаль. Цей мундир і медаль років п'ятдесят тому він одержав, як казали люди, від самого царя. З 1925 року, коли червоноармійські загони вигнали з Охотського узбережжя білогвардійську наволоч, Кирик не одягав свого мундира.

— Мундир і медаль! — з острахом шепотіли оленярі. — Царський мундир! Царський суд!

Кирик оголосив обвинувачення:

— Ілля і Гаврило хочуть запровадити в горах нові, червоні закони. Що дасть новий закон орочам? Загибель. Адже навесні почнеться війна, прийде військо чотирьох королів і повбиває всіх тих орочів, які житимуть за новим законом. Ілля і Гаврило вимагають від Істапа плату всім пастухам — по два олені на місяць. Вони хотіли силою примусити Істапа заплатити по два олені. Але олені належать Істапові. З давніх-давен хазяїн розпоряджався своїми оленями. Схоче хазяїн — дасть, не схоче — не дасть. Хто має право його силувати? Ніхто! Так було в горах здавна, так буде завжди. Хіба Істап примушує людей, щоб вони пасли йому табун? Хто не хоче пасти, нехай кочує собі окремо. Істап не примушує — то й Істапа ніхто не має права примушувати. А Іллю і Гаврила за те, що вони хотіли запровадити новий закон, червоний закон, ми будемо карати. Я гадаю, що на перший раз треба дати батькові і синові по двісті різок. Вони тоді зрозуміють, що в горах діє старий, білий, царський закон. Чи правильно я кажу? Як думають орочі?

Всі дивилися на Чакара. Він був найстарший віком після Кирика, і перше слово належало йому. Чакар почав так:

— Я вже старий. Мені нічого боятися королівського війська. Я скажу те, що думаю. Кирик каже, що навесні почнеться війна. А я прикочував з берега і про війну нічого не чув. Я жив там, де є радіо. Радіо — це така штука, що передає новини через повітря. О, ви живете тут і не знаєте, що таке радіо! У Москві говорять, а у нас чути. Про війну воно обов'язково сказало б. Але ніяких чуток воно не передавало. Коли б на березі люди почули Кирикові слова, вони б сміялися.

— Це тобі не на березі! — злісно кинув Істап.

— Ні, не на березі! Коли б на березі ти поставив самостріл на дитину, тебе б за це судили! Люди заворушилися, загули. Почувся шепіт.

— Хіба можна ставити самостріл на стежці, де ходять люди!

— Жах! Поставити самостріл на дитину!

— Правильно каже старий Чакар, за це треба судити!

Кирик погладив медаль і крикнув:

— Тихше! Хай кожен говорить по черзі!

Чакар продовжував:

— Ось кого треба тут судити, а не Іллю й Гаврила. А що поганого зробили батько і син? Хіба вони самі вигадали плату за роботу наймитам? Ні, не самі! Цей закон установили всі орочі. Я був у районі і знаю. З усіх усюд, з усіх річок, гір і з узбережжя восени з'їхалися орочі і ухвалили такий закон, що захищав би бідняка. Істап каже: хто не хоче у нього пасти оленів, хай кочує окремо. Але на чому кочувати? Хіба у» наймита є свої олені? Для того щоб перевезти юрту і збіжжя, треба п'ятнадцять оленів. А скільки їх у Іллі й Гаврила? Два! І то не їхні, а мої. Скільки оленів у Кузьми? Один! А Кузьма працює в Істапа двадцять років! За двадцять років він заробив одного оленя! А найбідніший ороч, який не пасе куркульських оленів, а полює звіра, за зиму вбиває чотириста білок! Це десять, а то і двадцять оленів. Де ж справедливість?

— Але Кузьма і кожен, хто мені допомагає, їсть м'ясо, яке я даю, — вигукнув Істап.

— Я знаю, яке то м'ясо. Якого оленя ти даєш? Такого, що хворіє або зовсім здихає! На березі орочі, що ловлять рибу і здають її державі, щодня їдять м'ясо і хліб, п'ють чай з цукром, одержують білу крупу і жовту крупу, і п них іще залишаються гроші, щоб купити пороху, і свинцю, і червоної матерії на одежу жінкам. А ті, що працюють у тебе, їдять цілий рік рибу, яку самі спіймали і посушили, а чай ти їм даєш за білки, які вони здобувають своєю зброєю. Ти береш по сорок білок за кирпичину чаю, а на березі вона коштує три білки.

Наймити схвально кивали головами.

— Так, так.

Істап злісно позирав на Чакара.

— Кирик каже, що табун належить Істапові. А я питаю вас, хто викохав Істапові оленів? Хіба сам Істап своєю працею зміг би доглянути свого табуна? Давайте всі наймити кинемо пасти, хай спробує Істап походити за своїми оленями сам. Що залишиться від табуна через рік? Нічого! Олені порозбігаються по горах, їх пороздирають вовки, оленята подохнуть у глибокому снігу, бо нікому буде виносити їх на такі місця, де б вони самі могли ходити. Значить, у Істаповий табун вкладена наймитська праця! Коли б наймит одержав усе те, що він заробив, олені були б розподілені між усіма орочами рівномірно. Отже, Істап не платив того, що належить наймитам. Ось звідки у нього шість тисяч оленів! Ось чому у Кузьми один олень, а в Іллі і Гаврила — зовсім немає! Тепер я питаю вас, — продовжував старий, — хіба поганий новий закон, коли захищає наймита? Хіба може бути поганим закон, ухвалений народом? А при чому тут царські закони? Царя давно повалили. Царя немає, немає і його законів! У нас є наша влада, Радянська влада. І є наш новий закон — радянський закон. Ось він!

Чакар витяг постанову районного з'їзду Рад і показав людям:

— Ось печатка!

Збори враз пожвавішали. Всі тяглися подивитися на печатку.

— Правильний закон! — шепотіли наймити.

Середняки з далеких гір незрозуміло знизували плечима:

— Раз є печатка — значить закон правильний!

Істап штовхнув Кирика:

— Чому ти дозволяєш патякати старому?

— Тихше! — гукнув Кирик. — Тихше! Нічого зайве патякати! Ось прийдуть чотири королі, тоді не те будете співати!

Узяв слово дідок, що прибув здалека:

— Складна справа. Коли прибудуть чотири королі — погано буде. Але і в Чакара папір з печаткою. Закон! А орочі не хочуть порушувати закони. Давайте зробимо так: Чакар нехай сховає свій папір, а Істап нехай дасть пастухам по двадцять чотири олені за минулий рік, ніби це не по закону, а так, від своєї ласки. Коли прийдуть королі, скажемо, що ми не знали ні про який закон, а зробили все по своїй згоді. А як королі не прийдуть, скажемо, що зробили по закону.