Нарешті, на початку грудня можна було вирушати в дорогу. Правда, каюри, як називають на узбережжі погоничів собачих запряжок, не радили їхати, поки не встановиться цілком надійний шлях, але Зуб і Петров не могли більше чекати.

І от дві нарти, кожна запряжена дванадцятьма собаками, стояли біля райвиконкому, готові вирушити в гори.

Мандрівники взяли для собак на шість днів риби а тим, щоб, прибувши в гори до орочських кочовищ, перевести собак на оленяче м'ясо.

— Мало снігу одначе, — хитали головами каюри-камчадали, — важко буде їхати.

— Доїдемо? — спитав Петров у провідника Чави, ороча з Балигакчану, що похмуро стояв коло нарти.

— Не знаю, — відповів той.

— Доїдемо! — весело промовив Петров і поплескав провідника по плечу.

Уповноважений Державного Політичного Управління не міг чути, як учора ввечері Мукашов сказав провіднику:

— Є наказ Істапа про те, що руські не повинні доїхати до табунів.

— Як я виконаю цей наказ? — спитав ороч.

— Ти водитимеш їх по горах доти, доки не вийдуть харчі для собак, і вони змушені будуть повернутися назад ні з чим.

— А коли ми випадково зустрінемо кочівників? Начальник станції подумав і, дивлячись на Чаву колючим поглядом, суворо сказав:

— Ти чув наказ: руські не повинні доїхати до табунів. Більше я нічого не скажу.

Це було вчора ввечері, а сьогодні коло нарт зібралося майже все населення райцентру, проводжаючи експедицію. Голова райвиконкому давав останні поради і вказівки: там, на місці, обов'язково добитися від куркулів, щоб вони дали 200 їздових оленів для перевозу продуктів у гори. Він, голова райвиконкому, певен, що Зуб виконає це завдання. Наймити йому допоможуть — адже ці олені повезуть чай, борошно, порох, мануфактуру для наймитів і бідняків.

А в дорозі щоб зразу не переганяли собак. Коли звикнуть, тоді вони і півтораста кілометрів за день зроблять, а спочатку краще потихеньку їхати.

Собаки, вишикувавшись у довгу шерегу, розумними очима озиралися на своїх пасажирів, помахуючи хвостами.

— Ну, рушаймо, — сказав Петров і взявся рукою за нарту.

— Хак-хак, — гукнув провідник, і собаки дружно рвонули вперед.

Зубові ніколи не доводилось їздити на собаках, і він був дуже задоволений, побачивши, — як швидко мчить нарта. Але не минуло і п'яти хвилин, як сталася перша затримка. Далі пішло ще гірше. Через кожні п’ять-сім хвилин спинявся то один, то другий собака, і Зуб став нервувати.

— Нічого, — заспокоїв його червоноармієць, що їхав за каюра, — це так завжди зранку. Далі піде краще.

Дійсно, через годину собаки бігли рівно, вже не спиняючись. Але їхати було важко. Нарти часто чіплялися за пеньки, що виглядали з-під неглибокого снігу, гальмували свій біг на каміннях, застрявали на купинах. Весь час лунали вигуки каюрів:

— Поть-поть-поть![18] Хук-хук-хук![19]

Червоноармієць щохвилини зістрибував з нарти і допомагав собакам, підтягаючи нарту руками.

На кінець другої години собаки помітно стомилися. Вони йшли, опустивши хвости, часто оглядалися назад, не слухалися команди «вперед».

— Варити! — гукнув каюр з передньої нарти.

Зуб здивувався, що собаки, почувши цей вигук, враз кинулися вперед і хвилин десять бігли, ніби не почуваючи ніякої втоми.

— Що значить «варити»? — спитав він.

— Варити чай. Ми будемо варити чай, а собаки в цей час відпочинуть. От вони і повеселішали.

— Варити! — знову гукнув каюр, коли собаки притишили біг.

Нарта понеслася вперед, але вже через п'ять хвилин вона знову ледве сунулась.

— Справді час варити, — сказав каюр, і обидві нарти спинилися.

Собаки вмить полягали на снігу, а пасажири, поперекидавши нарти на бік, щоб собаки не втекли, швидко розвели вогнище і повісили над ним чайник з водою. Не минуло й півгодини, як подорожні почаювали і поїхали далі.

До вечора варили чай ще чотири рази і, тільки коли зовсім стемніло, стали на ночівлю. Кожній собаці кинули по одній рибині і по шматку тюленячого жиру. Зголоднілі за день, собаки вмить знищили їжу і, впевнившись, що не одержать більше нічого, полягали на снігу, повтикавши носи у хвости.

Подорожні розвели вогнище, і запашний дим від кедрових дров послався над долиною. Десь ліворуч глухо гримів морський прибій. Миготливе світло то падало на скелі, то раптом виривало з темряви кущ кедрівника о чорним стовбуром і зеленими гілками, ледве прикритими снігом.

— Мало проїхали, — сказав Петров, подивившись на карту і приблизно визначивши місце, де вони спинилися, — не більш як шістдесят кілометрів.

— Шлях важкий, — промовив червоноармієць.

Провідник мовчи в і задумливо дивився в огонь.

— Чого такий сумний? — ляснув його по плечу Петров.

Чава Дойди швидко зиркнув на уповноваженого і опустив очі.

— Не вийшло б халепи з перекладачем, — ні до кого по звертаючись, сказав Зуб і став готуватися до спання.

Експедиція вирішила не брати з собою перекладача, бо, за цілком певними даними райвиконкому, на Балигакчан покочував старий Чакар Дулган — людина цілком надійна політично і досить кваліфікована як перекладач.

— Ну що ж? Будемо спати? — сказав Петров і, не почувши ні від кого відповіді, став розкладати спальний мішок.

Мороз був невеликий, погода — невітряна, і мандрівники, не ставлячи намету, повкладалися у своїх спальних мішках просто на снігу.

Поволі загасло багаття і незабаром перетворилося на чорну купу попелу. Все затихло, і тільки від моря долітав глухий грім прибою.

Ранком, коли подорожні прокинулись, провідник уже розвів вогнище і приготував чай. Але все ж вилазити з теплого мішка на холод було неприємно.

Нашвидку поснідавши, мандрівники запакували речі і ув'язали їх на нартах.

— А годувати собак? — спитав Зуб.

— Ха-ха-ха! — зареготав Петров. — Вас, товаришу Зуб, аж ніяк не можна обвинуватити в знанні собачого транспорту.

— Їм цілий день тягти нарти! — щиро здивувався Зуб.

— Собак годують раз на день, і тільки ввечері. Нагодуйте їх зараз, і вони ляжуть спочивати. Ні, товаришу Зуб, хай вони день попрацюють, а ввечері знову одержать свою порцію.

— Хак-хак! — гукнули каюри, і собаки, враз схопившися на ноги, дружно рвонули вперед.

Провідник вів передню нарту. Він їхав угору по річці, потім звертав на бокову притоку, проходив через невеликий перевал на другу річку, їхав нею вниз майже до моря, знову повертав на бокову притоку, другою річкою підіймався вгору від моря і так без кінця. Собаки страшенно втомлювались. Доки варили чай, Петров розглядав карту, але нічого не міг зрозуміти. Надто вже кружляв шлях.

— Мене починають турбувати наші темпи, — говорив він на другій ночівлі. — До Балигакчану по добрій дорозі півтори доби їзди, а ми проїхали два дні, і перевалом ще й не пахне. Я не певен, що ми їдемо найко-ротшим шляхом.

Зуб і Петров поглядали на провідника; він сидів задумавшись, втопивши погляд у вогонь.

На третій день підозра, що провідник навмисно заплутує шлях, перетворилася на впевненість. Нарти вийшли до самих верховин річки, але стрімкі скелі не дозволили перевалити на той бік гірського пасма. Петров на мигах загрожував Чаві, та- той тільки винувато кліпав очима і бурмотів незрозумілі слова.

Четвертий день увесь пішов на те, щоб вибратися з цієї річки і переїхати на другу. Харчів для собак залишалося на два дні. Коли через два дні експедиція не зустріне кочівників, а зустріти їх можна тільки по той бік перевалу, собаки залишаться без їжі, і Доведеться повертати назад.

Ввечері Петров відкликав Зуба вбік і сказав:

— Наскільки я розуміюсь у справах, ми повинні повертати додому.

— Як? — злякано промовив Зуб. — Чому?

— Чому? Провідник навмисно плутає. Хіба ви не помічаєте?

— Але ми вже глибоко в горах, нехай ми ще раз-двічі тикнемося в непрохідні скелі, та, зрештою ж, потрапимо на перевал.