Оксана II стала мовчазною і тихою. Навіть Руслан припинив монологи про тебе, зупинений відчуттям якоїсь таємниці, недоступної для його прямолінійного світогляду. І лише дружина, Якове, твоя колись законна дружина, а нині вдова, кожної неділі винаймає службу Божу за упокій твоєї неприкаяної душі…

червень-вересень 2000р.

Сьогодні першого червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Зранку моя дворічна пригода з Даринкою остаточно задихнулася. І вдавилася, аж було чутно хрускіт усіх 730-ти (630-ти?) кісточок, здається, два роки налічують саме таку кількість днів. Важко засвіжу про це думати…

— Северине Івановичу! На щастя, я вас вже не люблю, і не має значення, почую я щось про вас чи не почую, зустрінемося ми чи не зустрінемося…

Скільки ви катували мене байдужістю і холодною, як місяць, ввічливістю. А я бігала за вами, наче загіпнотизоване мишеня, а для мене і ваша байдужість була щастям, бо я бачила ваші сумні музичні руки, ваш чуттєвий рот, напевне, такі нервові роти бувають у садо-мазохістів. З мене сміялися усі дівчата (ох, ви ніколи про це не дізнаєтеся), одного разу навіть батько дав ляпаса: “Ти, сяка-така, хлопців мало, що тягаєшся за вчителем історії?” Дав ляпаса і наче укляк на паркеті, як підсудний, якому щойно оголошено варварський вирок; я навіть подумала, що той ляпас болить батька більше, ніж мене, я, напевне, тоді направду була мазохісткою. І хоч ви не вчили мене ні цих, ні інших слів, я жила у вашому світі, як сомнамбула.

Глянете ви на дерево, а я міркую, що ви відчуваєте при цьому, чи любите це дерево, чи, може, мені слід було заквітчати його вночі. Якби ж знаття, що ви звернете увагу на цю плакучу вербу, ви якось зронили, що не любите плакучих верб, беззахисність викликає у вас роздратування…

До вашого прибуття у школу я була стовідсотковою відмінницею, похвали і грамоти, конкурси й олімпіади, жодних психологічних проблем. Початок вересня, десятого за шкільним рахунком, теж обіцяв безхмарність і радість. Коли ви вперше найшли з директором до нашого класу (школярі, знайомтеся з вашим новим учителем історії, Семеном, ох, даруйте, Северином Івановичем, будьте слухняними і розумними, до побачення), я ні-ні, жодних моментальних закохань — глянувши на вас, таке некрасиве порівняння, ніби проковтнула 10-кілограмову гирю, ніби обірвалося усередині серце і гупнуло на місце шлунку.

Ви щось палко оповідаєте, допомагаючи і доповнюючи безладними змахами рук, наче поранених крил, а я чую лише переливи вашого голосу, а я бачу тільки коливання ваших жестів. Якби мене пізніше спитали, при якій умові ви піднімаєте догори вказівний палець правої руки і чому стукаєте три рази по столу мізинним лівим, я могла би відповісти з переліком найдокладніших причин і особливостей. Якби мені повеліли бути консультантом щодо специфіки вашого сміху, то я би дала найскрупульозніший звіт про те, у яких випадках ваш сміх хлоп’ячий і добрий, де переходить у іронічну гримаску, а часом це вже не сміх, а машкара…

Навколо хлопці і розкішна рання осінь, а я засіла за підручник історії, вишукую додаткові матеріали, бо провалюся від сорому у підземне царство, коли не знатиму вашого предмету, тим паче, не можу майже нічого запам’ятати на уроці, хоч встрель… Зате за складками на вашому одязі навчилася вичисляти, чи ви поспішали. Іноді ваше обличчя такого висмоктаного кольору, ніби ви перещепили з нього усю рожевість кралям, з якими проводите ночі. Я ж бо уже знаю, що ви двадцятитрьохрічний неодружений мен. Така неприязнь мене почала труїти, хоч ви нічого не винні, знай шпаціруєте з вашими кралечками (хто, цікаво, та блондинка, з якою вас випадково бачила ще тоді, коли все починалося; ви, звичайно, і вухом не повели у мій бік), я ночами не можу спати. Уявляю, як ми удвох заходимо до кав’ярні, їздимо на човні чи фунікулері.

Не знаю, як ви ставитеся до цнотливиць, адже кажуть, що багато чоловіків тільки на словах бажають невинних, насправді відчуваючи всілякі дефлоративні комплекси. Я б із радістю віддала вам свою дівочість, тільки б вам було добре зі мною. А якщо би знала, що ви можете подумати, мовляв, ніхто не хотів із тобою спати, тому і невинна, то спокійно переспала би з ким завгодно (тільки не заразним, і хоч я не маю різних сифілісофобій, але щоб вам нічим не зашкодити) і більше би ніколи не згадувало про того першого, потрібного виключно для ролі інструменту. Було б лише гидко позбутися дівочості штучно, наприклад;на гінекологічному кріслі, хіба би ви цього захотіли.

Я не вживатиму банальних і затертих слів, на кшталт, я вас люблю і не можу без вас жити. Але я перестала сприймати себе поза вами, розумієте, але яке це уже має значення… Не знаю, до речі, чи змогла би сказати вам колись ”ти”, хоча чула, що, принаймні, у ліжку “ви” відпочиває. Але я то уявляла вас своїм коханцем, то ніяк не могла накласти ваш вимріяний образ на ці події за метр від підлоги, може, тому, що не мала жодного досвіду плюс ваша малоземна відстороненість…

Так соромно згадувати, як я відшукувала причини, щоб зустрітися з вами наодинці. То перепитувала про домашнє завдання, то просила додаткової консультації, дивлячись на вас так благально, мовби я прохаю помилування в ідеолога кривавих насильницьких жертвопринесень. Ви нічого не помічали (чи вдавали, що не помічаєте, такий недоступний оракул минулих подій, шляхетний архіваріус із високим геніальним чолом), ніколи не сердилися. Завжди мали приготовані клішовані відповіді, скажімо, загляньте у параграф дев’ятий, подумайте над додатковими запитаннями, які я подавав на передостанньому уроці у листопаді. А я, досконало вивчивши мову вашої, Северине Івановичу, міміки, не запам’ятовувала цих увічливих дидаскальських напучувань — та й хіба параграфи чи підпункти були мені потрібні? — червоніла і перепитувала. Одного разу ви сказали мені, що коли є проблеми із запам’ятовуванням, слід вживати вітаміни та мікроелементи, а також краплі Береша.

І такий жаль мене тоді огорнув; ви ж спеціально мене мучите, жодного ласкавого слова чи прихильного погляду, ніби ви боялися, що я змієлов-ворожбит і загіпнотизую вас, примушуючи здійснити вчинок поза нормативом стосунків учителя та учениці. Я назвала вас тоді подумки “Крапля Береша”, а потім до вас, мій колишній наставнику, це прізвисько прилипло. Найцікавіше, що ніхто так і не здогадався про творця цієї кумедної словосполуки.

— Чий зараз урок?

— Краплі Береша!

— Хто класний керівник у 8-В?

— Крапля Береша.

— Дєвки, наша Дарця втріскалася у краплю Береша!

А скільки разів ви мені снилися! Заходите до класу, величезний, як потворний японський двістікілограмовий борець, шум і гармидер. Усі перекидаються стільцями, вибачте, пісяють на парти і ваш стіл, п’ють пиво і заковтують піґулковані легкі наркотики, а ви стоїте посеред класу, як дерев’яний поганський божок, а потім підбігаєте такими мініатюрними крочками до мене, хапаєте за волосся і… б’єте головою до дошки: “Чому не вивчила параграф двадцять шостий? Треба краплі Береша вживати!” Всі регочуть, навісніють, мені — від удару — чолом котиться крапля крові і гупає на підлогу. Хтось перепитує, чи це не крапля Береша на долівці, а ви (навколо зловісний регіт) ошкірюєтеся, наче шакал, і проганяєте мене з класу!

Або ми з вами на проході, але вже темно. Я заманюю вас у велику і порожню чужу кімнату, там чомусь валяються закривавлені обрубки курей і черепах. Я беру вас за руку і тягну до монументального ложа з чорного дерева. Шепочу щось ніжне-ніжне, а ви вириваєте руку, протягуєте мені замість цілунку… коробку із чорним написом “Краплі Береша” і щезаєте. Чужу і порожню кімнату наповнює раптовий вітер. Він вибиває вікно — трах! трах! — у яке влітає лилик. Кажан зненацька розростається до ваших розмірів, силкується мене зґвалтувати, він такий сильний, які страшні кажанячі обійми… Прокидаюся із зойком і мокрим чолом.