Окрім снікерсових чоловічків та спрайтових дамочок, є ще цілий загін глибоконародних політиків, кришталево чесних бізнесменів, подвижників-науковців. Про дві перші категорії говорять більше, чомусь забуваючи, ображаючи та обділяючи пильною суспільно-політичною, коли хочете, громадсько-культурною увагою подвижників-науковців.

Не всі науковці є подвижниками, не всі подвижники є науковцями. Є науковці-передвижники; але цур і пек цим “продвижникам”, ще звинуватить якийсь солідний діаспорний пан у незнанні рідної мови, мовляв, як вам не соромно, молодий чоловіче, а ще претендуєте на високе звання і т.д. і т.п. Отже, через сором тема науковців-продвижників закривається. Так і хочеться подратувати солідного діаспорного пана: “Тема зачиняється”; ану, тихіше, бешкетнику, кляп у рот і погляд овечки, молодець.

А школярство, студентство, наша юна нерозтлінна, антинаркотична, квазіалкогольна, високопатріотична, зовсім не прагматична; одним словом, наша любляча і страждаюча юна зміно! Припадаю перед тобою, юна українська зміно, мої дорогі п’ятнадцяти-двадцятирічні, на одне коліно, мовби запрошую даму на перший тур вальсу десь на швейцарському балі; бачите, мої дорогі, які виразні педофілічні асоціації, пробачте мені, будь ласка, старому добряку і збитошнику.

Трохи не забув про колишніх друзів. Це як страждати гігантоманією — мислити масштабами зміни поколінь у країні і витісняти з мозку думки про, можливо, найуважніших, найревніших до мене дрібних кишенькових сальєрчиків, даруйте, моїх колишніх друзів. А чому колишніх? Вони вимогливі до мене, як до залізобетонного супермена, — я мав би вміти міняти свої сипи життя, досконало переходити з китайської на японську; любити моїх колишніх за отруйні, заздрісні моральні плювки в обличчя, взагалі, більше любити світ, бляха-муха. А тоді вони подумають — горді містечкові аристократики — чи є мені місце між достойними людьми, чи все-таки не заслужив цього місця, бо не пробачив їм зради духу. Мої колишні влаштують довкола мене, недостойного, вакхічний танок побутової зневаги упевнених у собі сірих чоловічків. Кожна моя невдача стане їхньою радістю, кожна моя радість — їхньою невдачею. І так повзатимемо у поросі закінчення історії, на маргінесі великих звершень, на огризках і задвірках істинного, ниці, дрібні і нещасні, з душами, виїдженими провінційною, сантиметровою ненавистю…

А як не згадати у моїй параграфічній ієрархії любові ще одного пункту — “життя і праця добропорядних”. Воно, їхнє сіятельство добропорядність, ніколи не буде ображати вас криком; ніколи не зірветься до грюкання кулаком по золотому монументальному столі для пристойних. Воно — крий Боже! — ніколи не буде стояти у черзі за мертвою водою з моргу для виконання майбутніх ритуалів ненависті. Воно задрібне для великого зла і не буде насильно вприскувати вам у кров ін’єкцію із бактеріологічною інфекцією. Воно занесе інфекцію у ваше серце — не мішечок із клапанами, а серце як романтичний та ідеалістичний суб’єкт, бо їхнє сіятельство добропорядність, братолюбіє, чинопошанівок теж складає жертви на вівтар своєму дрібненькому і низькому божку. Але його божок ніколи не стане твоїм Богом, його божество — це суцільне товариство імітації.

Ти ненавидиш добропорядних, Боже правий, як ти їх ненавидиш! Це вони, прошкуючи темними вулицями, виношують задуми профанації героїв. Це вони своїм ситим смішком забивають ніж у спину дурному Дон Кіхоту, славлячи його про людське око. Про що вони говорять на публічних, офіційних, масових зборищах своєї масонської ложі? Кому курять фіміам? Не сумнівайтеся — завтра вони його розіпнуть.

Але я захопився. За листопадовим вікном дощ вибиває жахливо-монотонну симфонію. Значить, пора роздягатися. І спати.

2000 р.

Я виношую задум створення протиофірного еліксиру. Скільки людей отруїло себе догмою…

Візьмемо, наприклад, національного героя К. Лежить, бідака, у труні, байдужий до мазеленду і посвяти, холодний до офірного самоспалення та офіцерської честі. А міг би стати благополучним директором гімназії із випещеною потилицею чи холоднокровним спеціалістом з елітарних економічних махінацій. Ні, помчався за міражем ідеї, яку зраджували навіть її найвитонченіші апологети. Одягнена у коштовні дівочі строї, ідея манила, манила за собою національного героя К. Він не прохав повернути хоч часточку назавжди подарованого ідеї серця, хоча побачив одної темної, дощової і весняної ночі не цнотливу дівочу усмішку ідеї, а цинічний вишкір старезної потворної баби. Він раптом зрозумів біологічний закон оберненої пропорційності краси: найвродливіша дівчина зробиться жаскою відштовхуючою бабегою, а сіренька і непомітна стане пристойною сухорлявою чи пухкенькою бабусею, що у білому чепчику порається на кухні біля смаження пундиків для внучат. Але національний герой К. не здригнувся, бо нація понад усе. Лежить, бідолаха, тепер у труні, прострілений більшовицькою кулею, що не зупинялася навіть перед рідною матір’ю для чистоти і романтизму звуків комуністичної серенади. А міг би, принаймні, відмолювати національні гріхи і просити національного воздвиження у далекому південноамериканському монастирі, у крайньому разі найнятися гречкосієм до німецького фермера із безнадійно величезним пивним черевом. І, розорюючи німецьку землю, нехай би плекав національний герой К. свої антихліборобські українські мілітарні фантазії. Чину йому захотілося, залізних полків залізного воїнства, що заприсягло на святому тризубі. Лежить, бідолаха, тепер у труні, бездиханний та нечулий…

Або візьмемо чоловіка вертерівського кшталту, перманентно страждаючого від кохання Б. Він не знімав з неба зірку для обраниці. Не практикував ворожіння на менструальній крові. Не захоплювався суїцидною рулеткою. Він слинив і просив, просив і слинив, вимолював прихильний погляд і фізичну близькість, приносив оберемками квіти, але не для вивчення властивостей їхніх маточки і тичинок. Наївний рагуль, він думав, що таким чином сховається від беззмістовності та абсурду. Колгоспний лох із мішком трудоднів у голові хотів обдурити великого сфінкса, мріяв обкрутити жорстокого повелителя — Ніщо. Жінки приходили і відходили, найпалкіше кохання ставало прахом; рагуль, живучи із вісімнадцятою, вже не пам’ятав запаху та імені п’ятої чи одинадцятої. Псевдо-Вертер Б. нічого не знав про практику тоталітарних держав, котрі могли дозволити собі навіть не колесувати чи гільйотинувати залюблених, що не вгодили їм. Вони просто розлучали їх, із підказкою, що це назавжди. І забувалися всі охи й ахи, визначення — любов сильніша від смерті чи інстинкту, що кохання врятує світ і т.д. і т.п. Бідний женостраждалець навіть не припускав, що у прекрасної статі різні тільки відбитки пальців, а всі казочки про неповторну жіночу індивідуальність — вигадки мазохістичних поетів, котрі так і не відповіли, до речі, перед людством за результати тієї страшної ілюзії, котру вони подарували бідолахам-вертерам, на взірець нашого доморощеного Б.

Щоб відвернути показовий процес із судовим вироком над таким затятим женофобом, як я, котрий збирається влаштувати королівство ґендерних студій, повторюю, аби відвернути від себе цей ганебний процес, яким я надзвичайно нажаханий, скажу, що маскулінна частина людства теж кардинально відмінна лише у дактилоскопічній практиці, а всі фантазії про чоловіче лицарство (мене душить сміх), шляхетність (мене розпирає регіт) чи честь (ох, тримайте мене, бо падаю) — вигадки старих платонічних фей, манірних столітніх дів.

Але повертаємося до нашої оповіді. Наш доморощений страждалець Б. спочатку фарбував волосся, потім придбав перуку, почав розумітися на мистецтві гриму та макіяжу. Бідний рагуль Б. не зауважив, що підростають внучки тих краль, що були колись для нього лише одинадцятим чи вісімнадцятим номером у реєстрі великого кохання. Якби він був вічномолодим чи вічноспроможним, внучки тих краль залюбки продовжили б реєстри. Але тягар років не спадає, і у внучок тих краль, вертерівський діду Б., є свої рагулі, свої клоновані жено-страждальці…