Яків, сидячи на лавочці одного з центральних міських бульварів, відчував, як валиться на нього розуміння власного життєвого банкрутства. Він так ненавидів невдах, недолугих широковусих алкашів, п’ятдесятилітніх жіночок із метеорологічного центру, де мав високу честь працювати. Жіночки вічно плакалися одна одній у клімактеричні старенькі камізельки, не слухаючи нікого, крім себе. Скарги були тривіальні та нудні, як вчорашній пісний борщ: чоловік випиває, діти не слухаються, а лише тягнуть останню копійку, а звідки її брати, докопують болячки. Яків дивувався однаковості, стандартизованому світосприйняттю жіночок-метеорологів, яких правильні погодні прогнози цікавили приблизно так, як вас стан венесуельського живопису сімдесятих років дев’ятнадцятого століття. Іноді на роботі на нього находило шалене збоченське бажання — поперевертати старенькі витерті столи, вириваючи і трощачи їхні такі ж старенькі ніжки; пошматувати дурну і непотрібну метеорологічну документацію, що з тим же успіхом могла би бути орнітологічною чи дерматологічною. А потім, побачивши спотворені переляком обличчя малоцікавих жіночок, сказати, цинічно регочучи у їхні пожмакані вузьким егоцентризмом обличчя, що хотів влаштувати їм робочий безплатний театр, адже були колись домашні театри у високоосвічених розтлінних кріпосників, адже жіночки вічно бідкаються, що не мають грошей на культурні заходи. “Отже, маєте захід, старі невідбуті бляді, маєте захід,” — від останнього речення обличчя Якова освітилося з правої сторони, залишаючи ліву далі перебувати у скорботній темряві.

Отже, він ненавидів невдах. Так параноїк ненавидить і гидує параноїком, так алкоголік у глибині душі зневажає тотожного кайфошукача, так успішний попсовий художник не приймає духовного продукту свого кровного брата за фахом. Занурений у роздуми Яків незчувся, як над вухом пролунало:

— Ей, хімік, бля, дай закурити!

Не встигнувши навіть сіпнутися, він відчув, наче голова розколюється надвоє, він побачив перед очима — так близько, Боже, так близько, лише вхопити рукою, як хвіст жар-птиці — веселку із дивних неприродно-яскравих кольорів, до його вух ще донісся кінський тупіт кількох пар ніг… Все… провалля… невагомість.

Перезріла травнева ніч забирала ще одну невеличку, пересічну данину…

— Ясю, відкрий очі, все добре, все позаду, я тебе люблю, лепетала і припадала до ліжка у гігантській палаті травматологічного відділення молода жінка.

Навколо, здавалося, існували лише милиці, покручені й неприродні пози перебинтованих рук та ніг, розпластані тіла на витяжці у статичній фіксації, наче придумані вельми талановитим катом, котрий закоханий у своє ремесло; апарати Єлізарова, гримаси розпуки, крапельниці і гемодез, гемодез і крапельниці.

— Лікарю, почекайте, зупиніться, будь ласка! — у голосі Оксани II дзвенів розпачливий метал. — Яка ситуація із Яковом, Василенком, котрий поступив позавчора з кількома рвано-колотими травмами? Немає небезпеки для внутрішніх органів? Для життя?

— А ви, перепрошую, хто йому будете? Дружина?

— Ні, знайома, — спалахнула, як запальничка, Оксана II.

— Ясно, понятно, — хтивий цинічний погляд ескулапа. — А які органи ви маєте на увазі?

— Ви не за ту мене прийняли! — бризнули сльози з очей Оксани II. — Жаль, що нічого не довідалася від вас, докторе Айболите…

Тріск дверей пролунав, як ляпас. Лікар сплюнув, тихенько лайнувшись фронтовим матом.

Яків лежав у палаті безпристрасний і відключений. Лише натяк на кровообіг у його тілі засвідчував, що це не труп, якого зараз два дебелі санітари повантажать на каталку, накриють брудним безкольоровим покриттям і повезуть у напрямку лікарняного моргу.

Яка мука і жах — отак нежиттєво лежати, як трухлявий пень, як дев’яносторічний дід, у котрого вже кастровано смак до життя. Це мені кара за побиття Оксани, це розплата за зневажене покликання музиканта, це розрахунок за гріх перелюбу з Оксаною II. А могли вбити тієї вальпургієвої ночі, а тут так само сновигали би санітарки із каталками, так само моя половина годинами займалася би манікюром. Над містом так само висіло би передтрагічне небо. Тільки дорога Оксаночка крадькома приходила б ридати над могилою, приносячи туди штучні троянди, що складаються і розкладаються, і ховаючись від можливих інформаторів її чоловіка, який ненавидів би мене навіть мертвого. Я теж ненавиджу цього альбіноса-інфантила, котрий претендує на блакитноокого арійця, а часто після природної потреби виходить із туалету з розстібнутою ширінкою, бачите, геній забули про таку дрібницю, як прикриття власного сечовивідного канальчика. Оксана все мені оповідає, навіть те, як домагається її той кнур; оповідає і клене себе за блюзнірство, адже озвучує святая святих їхнього сімейного інтиму. Господи, Якове, як тобі набридла ця трагіфарсова двоїстість, що може приваблювати лише хлопчака, котрий ще добре не розгледів голої і відданої жінки.

…Запросити б колись їх двох для маленької груповухи. Нехай засмердить у повітрі гнилизною переступництва, нехай полежать одна біля одної, чекаючи на прийняття — ставати в чергу! — його діамантового фалоса, нехай обопільно звіряються (ой, скажи, скажи, подруженько, чи бачила мого милого) у найінтимніших подробицях полігамного співжиття. Може, тоді перестануть його мордувати, тикати лицем у болото поміж Сціллою і Харібдою…

Як тобі недобре, Якове, як викручує диявольський фізичний біль, що робить із тебе ганчірку. Стану аскетом, ченцем-білокнижником, старовинним волхвом у довгій лляній сорочці, аби лише забрали від мене цей нестерпний біль, що розрізає кістки і випомповує судинну кров, бо не витримаю, сконаю на цьому проклятому колгоспному койкомєстє.

…Ось крадуться до тебе дві лисі молоді жінки, дві шизофренічні сестри-близнючки. Вони курять однакові інкрустовані золотом люльки. Зараз вони вколять тобі потрійну порцію специфічного наркозу — ти не зможеш поворухнутися, але будеш прекрасно відчувати біль. Це такий винахід сестер-шизофре-нічок, патологічних маніячок, позбавлених жалю. Вони відкриють медичну сумочку, де будуть навіть ваші кравецькі ножиці з кров’ю Оксани, і, супроводжуючи всі свої підкреслено-вповільнені рухи реготом розумово відсталих, почнуть вирізати твій поганий язик, котрий виливав на дружину словесну темряву, їхні веселі очі, на дні яких заховано холод одержимих садисток, будуть кокетувати з тобою, кликати до ліжка, ти ж мариш багатоженством, красунчику, маєш нас, найпокірніших і найвідданіших коханок, для злягання язика не потрібно, для чого тобі, казаново, зайві органи тіла… Якова заливав холодний піт:

— Лікарю! Сестро! Мені погано! Є тут хтось, ради Бога, є тут хтось?!

Лише напружена жорстока тиша, лише звивається у жалюгідних конвульсіях одиноке стражденне тіло…

Матусю моя рідна, взяли мене заміж дали і світ мені зав’язали, як я знову мордуюся переживаннями про нього, хоча тисячу разів казала, відірви від себе цього павука, тарантула, boa constrictor, живи сама, бо станеш чоловіконенависницею, захворієш мужефобією, чого він і акин… такий жорстокий і недобрий, матусю моя рідна? Невже не буде ніколи-ніколи у мене щасливої жіночої долі, невже щасливі одружені жінки — це фікція, як забальзамована приваблива мумія, торкнувши яку, станеш свідком моментового гидотного розпадання на прах, міазматичного тліну привабливої маски-ляльки⁹

Мамо рідна, хіба з того світу поспівчуваєш мені, приголубиш холодною райською рукою мучениці, що пронесла на цій землі хрест житія…

Як я хотіла усією душею облаштувати наш куточок. Їздила до Польщі на заробітки. Боже, згадаю, сльози на очі навертаються; там усі тебе мають за хлопку, бидло, навіть найзатурканіший селянин, що бачив лише свої картопляні плантації.

Влаштувалась я у Кракові доглядальницею дев’яносторічної бабці. Бабця була колись піаністкою, у Парижі та Римі грала, мала шанувальників, може, брехала мені; зрештою, немає нічого сумнішого і гидкішого, ніж старість колишніх акторок, бо у тих випадках душа особливо не хоче змиритися із тілесним маразмом. Бабця нікуди не пускала мене, хіба в магазин (де я вперше розплакалася, бо не знала, яке молоко і сир вибрати вередливій і злій старушенції, у маркетах десятки видів молочного) і до парку, на прогулянки із помираючою мисткинею. Бабця кожен день кляла, що я украла її “дзигарек”, перепотрошувала мої речі, навіть білизну, напевне, так на неї подіяв доторк до великої європейської музики XX сторіччя, рахувала, скільки я з’їла плястерок шинки, не дай Бог три або дві, а то й одну за добу; була готовою обцілувати кожного чоловіка, її стареча еротоманія доходила до найвитонченіших фантазій. Бувало, прикинеться хворою, викликаю “швидку”, коли лікар — чоловік, не відпустить без наперстка коньяку і кави, безмірно хвалить “пєнкного” мужчину-лікаря, хапає його за руки, гладить їх, цілує, питає, чи вона ще гарна, перед тим накладаючи на своє дев’яносторічне лице кілограми дорогої косметики.