— Ти ж любиш її, друже, любиш і навіть собі не хочеш у цьому признатися. Ти маєш до цієї нерозгаданої тобою жінки, що не може заснути при світлі повного місяця, букет змішаних емоцій. Ти любиш її і боїшся її, ти хочеш її бачити і волів би ніколи більше не перетинатися з нею. Ти щиро прагнеш нею володіти і тебе відштовхують невловимі деструктивні флюїди, котрі вона випромінює. Ти мрієш провести з нею тисячу та одну ніч, і тебе влаштовували би лише нечасті платонічні зустрічі. Ти безперервно думаєш про неї, будучи готовий, як юний совіцький піонер, ніколи її не згадувати, а також цього нещасливого для тебе жіночого імені, що асоціюється у твоєму вимордуваному мозку із психопатичними нападами істерії, суцільною агресією власниці, побудованою на брехні й крутійстві, за якою не розрізниш правди, із жіночою антивдданістю та антисамопожертвою. Це фатальне ім’я несе тобі, як амок, тільки приступи дикої туги за нездійсненним, тільки морок безтілесного антиеросу, тільки страждання, яких не вартує жодних півбукви і чверть звука у цьому селянському, запозиченому у древніх імені.

Невже тобі, нещасний, судилося пройти дев’ять, дев’ятнадцять, двадцять дев’ять дантових кіл, аби спізнати прірву і жах цієї найсолодшої отруйної ілюзії — кохання?..

— Друже! Кохання — це фікція, придумана юними онаністичними поетами та негарними малокрівними поетесами. У кращому випадку є сильне фізичне притягання, додаємо річну, найбільше дворічну зацикленість на об’єкті. Навіть найпалкіші закохані у золотий час апофеозу почуттів інтуїтивно розуміють прокляття і тягар неповноти їхньої ілюзорної єдності, вічну, як зорі над головою, муку розщепленості двох різностатевих половин, де одна, будучи навіть камікадзе-альтруїстом, ніколи не в змозі повносило і якнайглибше зрозуміти іншу.

О зловісний змію-спокуснику, що прирік на драму розполовиненості адам’яток та євеняток… І немає тут ані поради, ані розради, хоч лети сторч головою у Ніагарське водяне страховище, хоч організовуй мільйонну пацифістську армію миру з непорочних хлопчиків та дівчаток, одягнутих у білі льолі…

У спекотний травневий день Яків ішов на кладовище ще раз смутно глянути на упокій і сон колись і завжди дорогих облич, які для нього ніколи не помирали. Дорогою переслідував нестерпний сморід жасмину, що нагадував Якову виділення покійником трупного запаху. Здавалося, що все довкілля просякнуте цим вбивчим, воскозним і відразливим запахом жасмину. Чому жива квітка виділяє сегмент, що нагадує трупну отруту, а мощі багатьох святих довкруж розносили миро?

Князівство мертвих мовби дихало вщент поточеними шашелем туберкульозними грудьми. Дитячі могилки, гроби дорослих і розкішні сімейні усипальниці. Поруч занедбані останні пристанища, де згнивають скелети тих, хто також був колись плоттю й кров’ю.

А я в степу лежу, за ріднею тужу, запалив свічки на дорогих могилах, горіли лише дві — на гробиках його братів-немовлят, мовби хотіли щось сказати йому невинні ріднокровні душі, застерегти, чорний ворон над мною закряче. Наче літали над тими світлими могилками малесенькі ангелики, вічні святі немовлята…

Запах жасмину раптово щез. Так зникає із нічного перехрестя, на якому святий прочанин повертає вліво, каправий смердючий дід, що допіру зловісно вказував подорожньому-страстотерпцю дорогу костуром о правий бік руки. Білі душі випромінювали благість і чистоту.

Білі душі упокоєних братиків ніби докоряли Якову за жирок і леп байдужості. Граційний танець білих душ вибілював чорне травневе небо, що хотіло вибухнути катарсисною зливою. І ця мить білої, біблійної радості наповнювала його серце аскетичним та рівним світлом Божої лампадки.

Яків повертався до багатоповерхового комунального мурашника, де із дружиною володів житловою площею, трішки більшою від вузенького квадрата території у тюремному карцері. Заходити у той лицарський замок, прикрашений єдвабами та оксамитами, сріблом та злотом, не хотілося. Так смертник не хоче думати про годину ліквідації власного тіла, на денці душі сподіваючись на диво помилування, а документ про оне буде йому урочисто і під музику передано на розцяцькованій таці від доброго білого короля Омелька двадцять п’ятого.

Намацавши потерту дрібну банкноту, він забрів у кнайпу, де банальний чолов’яга-крамар успішно торгував дешевим розливним вином…

— Ах ти ж, гаспиде проклятий, як ти мене мучиш, чи люблю; не люблю і ніколи не любила, зрозумів, я тут переживаю, хотіла у витверезник дзвонити, там твоє природне місце, зрозумів, жий у витверезнику, покидьку, може, мене ще продаси своїм дружкам-забулдигам і будете всі почергово мене трахати, якщо зможете, бо ти на все здатний, зрозумів, аякже, ти ж добрий, для друзів нічого не пожалієш, навіть власну дружину!

— Оксанко, припини, сучко, бо я не ручаюся за себе! — прошипів Яків п’яним трагікумедним фальцетом.

— Аякже! Вже припиняю, щоб ти спокійненько вклалося у люлю, зрозумів, а зранку вижлуктило останній трилітровий слоїк компоту, вже забуло, як шептало мені рівно вісім років тому, що через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, — неприродна саркастична гримаса перекривила Оксанине обличчя.

— Ти, ялівко, дітей не хочеш мати, бо манікюри й педикюри зіпсуються, не буде часу годинами біля дзеркала пудритися; ти хоч іноді питаєш мене, чим я живу, про що думаю, хіба одна частина мого організму викликає у тебе ще крихітку інтересу, та і те за звичкою, механічно; не за твої гроші п’ю, але через тебе, — він вже не міг зупинити спонтанного монологу. — Ти не тільки мене не любиш, зміюко, ти ненавидиш моїх родичів, бо вони до тебе задобрі, а до тебе треба приходити зі зв’язкою канчуків у руках, у високих чорних чоботях і чорному плащі й бити тебе так, щоби місяць валялася на ліжку. Ах ти… ти… ти, — текли із Яковових уст, як чорна річка, як чорна танатична троянда, брудні потоки словес, зачерпнутих із темряви п’яної підсвідомості.

Вона підбігала до Якова і, хапаючи його за сорочку, трусила, тіпаючись і вигукуючи:

— Ти занапастив моє життя, зрозумів, покидьку! Ьоже. скількох хлопців я мала, ти мені підсипав якогось засліплюючого зілля, сволото. Ні дня не хочу з тобою жити, зрозумів, п’яте колесо від воза, ні години! Я зараз же збираю речі, а ні здихай у своїй блювотині, зрозумів!

Хапала якісь ліфчики, помаду, спідниці й пробувала вкладати до гігантського картатого саквояжа, що завжди урочисто стирчав посередині кімнати.

— Оксанко! Припини, будь ласка, я ж тебе люблю, погарячився, вибач.

— Ніколи не вибачу! Ніколи не забуду тобі ні ялівки, ні чорного плаща, ні цієї жахливої ночі!

— Ну, будь ласка. Оксано, — шукав шляхи до відступу Яків, розпалюючи свою половину ще дужче.

Іди на фіг, забирайся мені з хати; чому, зрештою, я маю йти у ніч. а не ти, п’янице!

Приступ люті та ненависті залив його мозок. Так дика весняна повінь змітає на шляху хатки, корови, дитячі ліжечка, забираючи, як кривавий жрець, що відтинає чоловікам дітородні органи, свою данину, шаліючи від дегенеративного реготу дівчат-утоплениць, інкарнованих у безжалісних водяних русалок.

Яків вхопив зі столу кравецькі ножиці, що служили для хитромудрих одягових виправ господині, і вдарив кілька разів Оксану ними по голові. Отямився лише тоді, коли побачив її нажахані очі, у зіницях яких уже не було й тіні картинної образи чи вередливості незупиненої істерички.

Грюкнув дверима і вибіг проти туманної вогкої ночі, залишаючи позаду зловісну тишу. Яків швидко, але безцільно крокував чорною вулицею. У голові тупо вистукував рвано-одноманітний такт ударів ножицями об голову дружини.

Які страшні й депресивні бувають знайомі нічні вулиці, на яких відлунюють уявні кроки епілептиків-вампірів, безнадійних шизофреніків із нав’язливою ідеєю сокири чи ножа, невинних лунатиків, котрі у стані прострації страждають частковим канібалізмом, маючи нахил до пожирання печінки або свіжої підшлункової залози.