…Зараз він упаде на коліна і почне цілувати — ні, лизати! — мої руки і туфлі. Пожалій свого вчителя, Дарино, не підштовхуй його до безодні, бо немає сенсу ні робота, ні аспірантура без твого холодного і чуттєвого античного профілю. Ти труїла і розбещувала мене освідченнями, а тепер, як жриця витонченого садо-мазохістського ритуалу, відкидаєш зі свого шляху, наче використаний віхоть. Згідний бути навіть твоєю ганчіркою, перекинутися предметом твоїх побутових аксесуарів, лише не жени і не відштовхуй, бо такою страшною іґнорацією винесеш мені вирок…

А він знову подає мені букет червоних троянд (чи не учні подарували?) холодними руками, що трусяться, і просить ще подумати, бо коли я закінчу школу, то уже ніщо не зможе стати нам на перешкоді. Я мовчу, дякую за квіти і прожогом вилітаю з кабінету…

Коли сутеніло, зателефонував Васько. Я жодним словом не видаю пригод, батьків немає, яка світла нірвана любострастя, коханології, коханофілії, як завгодно, мій дорогий Васильку…

Северин Іванович на уроках стриманий і коректний, оцінок мені не знижує, навпаки, хоча я (о незбагненна душе…) до історії практично не готуюся, бо надалі вона мені вже не потрібна, слід вчити іноземні мови, а ті троянди чомусь пов’янули буквально наступного дня. Я взяла і викинула їх до сміттєвого кошика, щоб не псували кімнатного пейзажу…

Ще кілька разів телефонував абонент-інкогніто, врешті я сказала, мовляв, якщо це ви, Северине Івановичу, то більше сюди не дзвоніть, бо ми вже про все поговорили. Наступного дня (здається, перше червня, бо вже розпочалися випускні іспити) він знову попросив мене зайти до кабінету історії.

Украй роздратована, я вже чекала сліз і благання, погроз та істерики, але Северин Іванович лише перепитав, чи я не передумала. Я засміялася, паралельно поцікавившись об’єктом абонента-інкогніто. Він промовчав, такий блідий і — уявіть собі! — знову елегантно-урочистий, і подарував мені традиційний трояндовий букет, бажаючи щастя. Знову біля серця заворушився якийсь хробачок, але з Василем планую пожити на віру, не одружуючись, далі буде видно, так що усі хробачки слід нещадно топтати, принаймні, найближчим часом.

Наспіх попрощалася і вибігла з кабінету. Відтоді я Северина Івановича не бачила, та й чи побачу колись?.. А що трапилось із тим трояндовим букетом, утретє подарованим, стріляйте мене, не пам’ятаю…

Сьогодні перше червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Як я любив і люблю Дарусю, свою непізнану і найкращу жінку на світі…

січень-лютий 2002 р.

Знаменитий математик прокинувся із відчуттям звичної, як носіння язика, ранкової депресії. Треба було йти читати магістрантам курс алгебри. “Алгебраїсти…” — зневажливо цідивудумках, списуючи дошку стовпчиками формул. Гарячі, кохані формули, що гіпотетично могли довести професора до екстазу, чітко контрастували з холодними, ледь презирливими очима слухачів. Він давно втратив із останніми межу, що прокладає психологічний місток між прірвою. Вже не боявся бути подібним до класичного професора: скуйовджене волосся, очі, вліплені в точку абсолюту, хрестоматійна крейда на піджаку. Не боявся, але водночас боявся, педантично слідкуючи за зовнішнім виглядом. Як кожен односторонній психолог, знав, що алгебру сприймають через складки його костюма, грайливу усмішку краватки. Теоретично знав усі нехитрі ораторські аксіоми, але алгебра з’їла у ньому педагога. Слово “педагог” звучало якось провінційно, дешево, відбивалося у його душі блиском цукеркової обгортки. Алгебра, а не педагогіка, формули, а не банальні лекторські жарти для відпочинку, математична пристрасть, а не тривіальні вчительські хитрощі. Як тортурований хворобою Альцгеймера, байдужів і забував усе, не пов’язане із гомотопією чи алгеброю Лі[2]. Таким і сприймали його колеги, студенти. Позаматематичного світу не знав, жив невибагливо. Та й що потрібно неодруженому, сорокап’ятирічному? Наукові журнали, запрошення на математичні європейські конференції, робота на кафедрі алгебри, іноді телевізор, обов’язкові п’ять сигарет “елем” на добу, семигодинний сон. Життя повинно бути раціональним і вільним від містичних виплесків. Здоров’я для алгебри, алгебра для здоров’я. Завжди любив строго і підкреслено це повторити.

Спочатку його вважали ймовірним претендентом на сімейне щастя, потім перестали про це і думати, бо нецікаво, бо він з алгеброю пошлюблений…

Проте у підстаркуватого професора, закулісне життя якого на двісті відсотків закрите від чужого ока, була одна потаємна пристрасть — багаторічне ведення щоденника. Пристрасть — залагідне слово. Це була манія паперосповіді, синдром щоденника, дбайливо затиснений між мертві палітурки. Страх втрати чи викрадення своїх щоденників для математика був сильніший від інстинкту розмноження і дихальної рефлексії.

Як маленька частинка цих щоденників потрапила до рук оповідача, чому він їх оприлюднює? Що ж, це справа виключно його збоченської цікавості літературного папараці, що розпластався перед замковою щілиною чужих дверей, і хай залишиться на його совісті, якщо цю совість до кінця ще не з’їв інтерес до чужих, найінтимніших таємниць. Зрештою, невідомі попередні записи, невідомо, як пережив професор втрату частини звірянь і т.д.; але оповідач урочисто обіцяє, незважаючи на засоби, колись знайти і видрукувати весь професорський щоденник-сенсацію.

…5.02.

“Ненавиджу алгебру, як старий сусід-алкоголік Коля своє подружнє ложе. Іду на роботу, як на плаху, роблячи над власним єством титанічні зусилля, аби після недолугого (ох, і який же в цей момент я придурок, разом з ними, що вірять, буцімто я — математичний маніяк, колодязь формул, принц “іксів” та “ігреків”, алгебраїчна флейта, помазаник диференціалів) “Добрий день” розпочати виклад. Ще довго не відпускає розпад свідомості, що фіксує анемічну безвільну дівочу руку, подряпаний стіл, чиюсь негативну ауру. Записую, відтворюю на дошці своїх кровосмоктачів, ігрекофобію і власною волею уже стаю математичним вампіром, поглиначем енергетичного поля, прихованого у цих стосиках холодних нежиттєвих формул. Переломлюю їхній опір, ґвалтую їхню стійкість і набираюся вітаїзму, із жертви стаючи катом. Найважчі проміжні стани, перехідні періоди, коли моя душа зависає у нерішучій агонії, метаючись між екстраполяціями емоцій. У такий час я безкровний, безборонний, слабкий, незграбний, тобто маю альянс тих відчуттів, котрі найдужче страхають, зводячи на манівці поступу до суперлюдини. Але коли я, заламуючи пальці у майже молитовному ритуалі, повчаю їх, як треба любити алгебру, і вони мені вірять (знаєш, дорогий щоденнику, справді вірять), почуваюся деміургом рафінованої облуди, надлюдиною, адже навряд чи хтось так ненавидить алгебру, як я…”

19.02.

“Їздив на конференцію до, уявляєш, щоденнику, Мєнська. Анемічні білоруси, світила гомельської та вітебської математики, що говорять на фуршетах про жінок, низькі зарплати і падлєца-бацьку, хоча майже всі люблять свого президента вірнопідданою ретропристрастю. Їм хотів кричати, що я ненавиджу алгебру, краще гладіолуси вирощувати на дачі; я вже уявляв собі цю сцену:

Театрально закочені очі, як, і ти, Бруте, з ними; цей слов’янський геній ненавидить своє покликання; а що ж тоді нам робити, коли хохлацький Моцарт такий падлєц, а нам що; а в очах радість, тріумф, Моцарт зламаний, а ми вірні, стійкі математики, витримали всі негаразди, шторми і бурі, котрі переживала пострадянська наука, витримали і далі реально несемо її просвітницький каганець!; як Вам не соромно, на Вас всі такі надії покладали, але ми, білоруські чесні вчені, завжди підозрювали щось буржуазно-містичне, щось загадково-неприємне у Вашій неприродній гримасі-усмішці; та й ще подумати треба, чи не ошукали Ви півсвіту своїми математичними фікціями, бо ми вже давно Вам не вірили!