Васько починає мені подобатися, добре, що у його класі інший історик. Але все одно облом, мій аполлончик і купідончик почав хихікати, я розсердилася і накричала, щоб негайно припинив по-дурному вишкірювати зуби. Васько трохи образився, але він такий світлий, здається, його психіка гидливо відштовхує будь-які прояви сумного чи трагічного. Все ж таки ми швидко розпрощалися. Дорогою ще встигла невідь-чому виревітися, неначе на поминках невідбулого кохання.
… Він прийде додому, безпросвітно самотній, підійде до моєї збільшеної фотографії, яку викрав із шкільної документації, востаннє поцілує, а тоді, одержимий припадком реактивної ненависті, почне дерти на кавалки, шматуючи уста, щоки, волосся. Зловісно регочучи, він топтатиме і чавитиме нещасні клаптики, плюватиме на них, а тоді ще раз збере у купку і черкне запальничкою…
Батьків удома немає, черговий ресторанний ювілей якогось боса; передзвонив Васько, невміло і по-хлоп’ячому заспокоюючи, але молодець, що здогадався. Сиджу, втуплена у телевізор, не хочеться готувати уроки, такий недівочий сум — звідки він береться? Стоп, що це? Телефон закричав, наче сигнал тривоги перед військовою мобілізацією. Піднімаю слухавку… о майн ґот! Голос Северина Івановича, якийсь нетутешній, запитує, як мої справи, куди планую вступати після школи… Голос говорить і говорить, так підозріло спокійно, голосу, здається, нетреба відповідей, я не можу вставити ні слова. Нарешті голос запитує (ось у чому справа, я так і думала), чи я не заблукала сьогодні дорогою додому. Голос уперше робить паузу. А я (дурепа несусвітня, раніше би такий дзвінок, століття на нього чекала, доки сонце зійде, роса очі виїсть) так жорстко і роздратовано відказала, чому ж ви, мовляв, коли так переживаєте, не прослідкували, чи не вхопив менеблуд? Голос не чекав жорсткості, голос затинається, нічого, нічого, це я просто подзвонив, вибачте, ви щось не підходите цього року. Голос спеціально не згадує про Васька, але це вдаване непомічання секундово прочитується. Я трішки отямилася, десь зайду, мовляв, дякую, що зателефонували — ні-ні, вибачте знову, що потурбував — та що ви, дякую — ще раз вибачте. Голос хоче продовжувати артикуляційні виправи, але я не заохочую, і посумнілий голос обривається…
Незбагненна душа, бо така злісна радість охопила мене; так тобі і треба, крапле Береша! Зруйнований міф про твою недоступність і витання в емпіреях, інакше чого б це вчитель телефонував учениці без поважних причин о 2120? Крапля Береша висохла! Може, порадити йому завтра вживати до їжі мікроелементи, якщо гнітить почуття неспокою, чи без пригод добираються додому школярки? А може, спитати, чи не зберігає записку з освідченням сливе пушкінської Татьяни? І порекомендувати викинути, а натомість споживати — бо передзимовий авітаміноз не за горами! — краплі Береша. А мо’ подарувати йому ці нещасні краплі замість колишніх освідчень?
Подумала і так злісно засміялася, аж перелякалася самої себе…
… Прийду до нього завтра із засохлими трояндовими цурпалками, краплями Береша і зошитом, де я додатково нотувала матеріали з історії. І скажу тихим єлейним голосом овечки, що віддаровую йому три символи, на довгу і незабутню, гири-бири, бажаю успіхів у вихованні підростаючого покоління, вчителько моя, зоре світова, мій зайшлий за хмари місяцю…
На другий день якраз був його урок, навіть не зиркне у мій бік (ні, голубе сизоносий, уже не проймеш робленою неувагою!), був сумним, але спокійним. Логіка підказувала зайти після занять до його кабінету, але якби люди діяли лише за логічними постулатами, світ би давно перетворився на ретельно впорядковане нагромадження механізмів з вилученими серцями…
Я дедалі більше прихиляюся до Васька, з ним весело і спокійно. Влітку після вступу (батьки хочуть, щоб я подавала документи на факультет іноземних мов, я теж не проти) удвох поїдемо у гори, будемо збирати чорниці, ми з тобою ожин назбираєм, тихих ягід моєї землі. А це нещодавно відбулося, і мені після інтиму з Васьком було легко і сонячно.
У класі активізувалися розмови про випускний, вступи до навчальних закладів, ніби в кутку опинився величезний віртуальний чемодан і флюїдів його настрою почало вистачати на всіх. Ніколи шкільні проблеми не були визначальними для мене, а тепер і зовсім здрібніли, зробилися малосуттєвими і дитячими. Васько під час відсутності батьків приходить у гості, мій перший чоловік; ми кохаємося, пестимося, цілуємося, голубимося, паруємося, можна підібрати сотні дієслів. Він вливає у моє серце світлий ренесанс, речі знову набирають кольорів, як хочеться жити і любити, а минулого року я була такою нерозумною і перевтомленою… Якось сказав, що Северин Іванович так іноді ненависно позирає, наче мій Васько винен йому кілька тисяч баксів. Сказав і засміявся, так по-васьківськи, радісно і безтурботно.
… Він почне вистежувати Васька, очі водянисті, як у ката, що, виконуючи смертний вирок через повішення, вибиває ув’язненому з-під ніг табуретку, і колись прошепче йому, перекривлений ненавистю: не відступишся, мовляв, від Дарини, я тебе згною, четвертую, винайму кілера, і вибухне у нашому місті небувала трагедія, бо уже немає сил протистояти ревнощам…
А якось у березні, коли я виходила на перерву, він стояв під дверима із залишками урочистої елегантності і вимушено прошепотів, майже як у моїх видіннях-фантазіях: загляньте, Дарино, будь ласка, у мій кабінет після уроків (Васько ніколи не називає мене “Дариною”, який цей Северин Іванович холодний і нездогадливий…)
Знову думала не йти, але перемогла цікавість. Він сидить за маленьким столом, раніше цей стіл видавався мені монументальним страховиськом (уже не треба чекати під дверима, уже не зайнятий…)
Хвилюється, ручка у його руці робить близько п’ятдесяти обертів за хвилину. Вже не питає мене про вступ, а одразу каже, червоний, як кумачевий пролетарський стяг, що я йому завжди дуже подобалася, але він не хотів скандалів через ненормативні стосунки вчителя і учениці, чекав, щоб я закінчила школу, йому було дуже важко тримати себе у руках, зрештою, я спровокувала його почуттєвий спалах, а коли…
Він говорить і говорить (“все проходить і немає вічних почуттів”, ох, мамо…), спітнілий і якийсь аж некрасивий у власній нав’язливій перейнятості. Йому, бачите, було важко у нашому класі проводити уроки, хоч він цього року буквально випрохав на свою голову 11-А, бо мав бути інший вчитель, це інший період, йому слід було посилено готуватися (ох, було би краще з іншим для мене… крапле Береша).
Я зважуюсь і кажу, що вже маю хлопця і ця розмова фатально запізнилася, хапай, Петре, доки тепле, а він, наче тільки на це й чекав, зронює, що все знає і власне тоді, коли побачив мене з Василем з 11-Б, зрозумів, що…що любить. Аж прокинувся у мені якийсь відруховий жаль, я тоді це інтуїтивно збагнула, зв’язаний із стовідсотковою сатисфакцією жіночого честолюбства…
А Северин признається, що я настільки його заполонила, аж почав випивати вечорами від безсилля та безвиході. Зачиниться у своїй кімнатці, бо живе з батьками-пенсіонерами, старша сестра мешкає окремо, і приголублює пляшку, розуміючи всю трагіфарсовість такої поведінки (чомусь тоді згадала шматок лемківської чи то балади, чи пісні: “Ой фурман я, фурман, із биче я жию, цо за день зароб’ю, цо за день зароб’ю, то сночи пропию ”…)
Краще б я ніколи його не бачила таким жалюгідним і розгубленим. Яка вже там елегантна урочистість, який чоловік-інтелектуал і чоловік-красень… Невже не розуміє, що все закінчилось, так і не розпочавшись, думав, буду все життя за ним бігати?.. І цей жаль (так шкодують поверженого і відкинутого) остаточно вбив у мені навіть тліючі крихти любові.
А він не втрачає надії, почав просити (чуєте? саме просити, вимолювати, канючити) не зустрічатися з Василем, мовляв, все у нас попереду, він ще візьме себе у руки. А я дивлюся на нього (о, душа незбагненна…) так презирливо і відсторонено, а потім, питаю, невже ви так і не збагнули нічого, ох, бідолашний Северине Івановичу…
