Насилу переставляючи ватяні кінцівки, добрела додому і заповзла у ліжко без відчуттів, без сил, без бажань…
Наступні дні і тижні проходили у сомнамбулічному трансі, наче мій мозок був поміщений у спеціальний холодильник і спеціальний заморожувальний розчин, який не паралізує, а лише пригальмовує роботу думки. Не пам’ятаю, що снилося, механічно і нежиттєво готувалася до уроків, жодної паралельної історії з представниками юної сильної половини, наче не існувало їх у довкіллі, наче не помічала звернених у свій бік хтиво-запитальних чи зацікавлено-вичікувальних поглядів. Зате батьки заспокоїлися, а мама ще раз знайшла підтвердження сентенції про те, що не буває вічних почуттів…
Навіть уроки історії майже не випадали із контексту мерзлоти. Трішки заб’ється серце перед дзвінком, іноді зловлю його здивовано-вивчаючий погляд-блискавку… і все. Ще два рази відповідала, тепер без прикрих зривів, але й без геніальних прозрінь. Оцінки, безсумнівно, завищені, напевне, до кінця десятого класу я у нього найперший кандидат на п’ятірку-індульгенцію, хоча ці школярські відзнаки втішали дуже мало.
… Коли я остаточно перетворюся у льодову брилу і стану позачуттєвим апаратом, він зателефонує і скаже словами патетичного старовинного романсу, любив, люблю, любити буду, бо ангел щастя ти мені. І я заридаю так сильно і важко, як доросла жінка, що вже спізнала ліки і отруту кохання, і від цього чистого плачу любові з’явиться на небі велична та грізна веселка із поплутаними і перемішаними кольорами…
Я більше не турбувала його дзвінками, такого холодного і правильного, нехай ліпше стане фундатором нового напряму у педагогіці, який відучує дівчат любити, користуючись по-єзуїтському тонкими методиками…
День перетікає у день, місяць — у місяць, уже червень, чудове (знову чомусь хочеться плакати) літо. Складаю останній іспит — і канікули. Але… що мені до них?
Замислена іду коридором. Він вигулькнув переді мною нізвідки, наче привид; Дарино, зайдіть на хвильку до мене. Серце шалено закалатало, ось найефективніші ліки від мерзлоти і зомбізму!
Влітаю до кабінету, а він бере з вази п’ять червоних, як кров, троянд і простягає мені. Нічого не розпитує, не роз’яснює, бажає весело провести канікули і добре відпочити від усіляких наук. У кабінеті тиша. Така благісна тиша, напевне, буває у раю… Не думаю, що говорити, дякую; він червоніє, похапцем виходить із-за столу, вибачте, мушу бігти, я — невільник, а не володар власного часу. Чи то мені ввижається, чи насправді так було, але наостанок він глянув на мене — так можуть дивитися лише закохані, інакше я — не Дарка Марченко, а висохла вісімдесятирічна бабуся, котра уже не розрізняє життєвих світлотіней, усе найліпше залишивши у молодості…
Все… немає, такі порожні коридори, хоча тут завжди товчеться зграя салабонів.
… Може, я і не зустрічалася з ним, а лише силою пристрасті, як Мавка з “Лісової пісні”, на хвилину оживила безтілесну фікцію, безкровний манекенний ідеал, змусивши його заговорити. Може, то Бог змилосердився наді мною, зробивши перед моїми вакаціями неможливе можливим…
Але ж троянди не зникають, червоні, як кров, і теплі, як червень… п’ять красунь, наче п’ять пальців, а троянди, а троянди до людей пелюстками кричать: “Ми — не квіти, ми — кохання, а кохання не можна топтать ”. Мерзлота тане, випаровується, щезає…’
Я весь липень удома, батьки запланували відпустки на царський вінценосний серпень. Поїдемо до моря утрьох. Троянди не в’янули тиждень, я вже подумала, чи вони не забальзамовані, як тіла єгипетських фараонів. Потім пелюстки почали опадати… опадати, оголивши нарешті непривабливий кістковий скелет. Я тримала його доостанку, рука не піднімалася викинути у смітник — це наче Северина викинути із пам’яті. Але розлючений батько одного разу пожбурив моїх п’ять дорогих скелетиків у кошик для відходів, перед тим поламавши їх.
Я пересмикнулася, фізично відчуваючи біль від хрускоту залишків трояндових тіл… Раптом прийшла до голови думка, що ці квіти йому подарували учні, а він, випадково мене побачивши, вирішив зробити царський, а водночас лакейський жест… А може, він власноручно придбав їх на квітковому ринку, ні, не так — в оазі квіткового королівства? Ексклюзивні троянди для Дарки Марченко…
Три рази хтось телефонував, не кажучи ні слова. Визначник номера не спрацьовував, дзвонили, очевидно, з громадського телефону. Бізнесові заморочки батькових конкурентів? Але, по-перше, тато — далеко не найкрупніші підприємець, а по-друге, хіба так по-дитячому шантажують? Помилка? Але ж телефонували без слів завжди від 2100 до 2200. Невже… Северин? Але знову ж таки, хіба він спеціально ходить до телефону-автомату? Малоймовірно. Та й чому би він не говорив ні слова? Соромиться? Чоловік перед швидким чвертьстолітнім днем народження і… соромиться? Жаль, що не знаю, коли його уродини…
Може, самій зателефонувати? Але… для чого? Северин навіть натяку не зробив, щоб я зв’язувалася з ним улітку. Та й чи є він у місті? Досить платонічного мазохізму! Але… може, все-таки?
Від дурниць врятував серпневий вояж до Чорного моря. Знову кілька разів снився, а якось навіть привидівся у хвилях. Наче виходить на берег стрункий високий красень Северин-2, бо моя галюциногенна копія була у півтора рази вища від оригіналу і мала чорний, а не темно-русявий колір волосся…
Попри ті сни й епізодичний міраж я трохи відпочила, розмерзлася і навіть — уявляєте? — почала відчувати інтерес до інших хлопців, серед яких були викапані Аполлони і Паріси…
Ми повернулися додому перед початком останнього у моєму житті шкільного року. Два-три дні адаптації, я засмагла, наче мулатка, ось і перше вересня…
Трохи хвилююся, але уже немає тих перепадів шаленства — коли не побачу його, то і день не день, тільки абсурдний і безперспективний часообіг. Побоювалася, що цього року історію читатиме хтось інший, але коли до класу зайшов Северин Іванович, страх випарувався на ліси, на болота, туди, де і звір ногою не ступить…
Він вітає з початком навчального року, але сьогодні його елегантна урочистість відгонить бутафорією та театральністю, бо прискіпливий може помітити і мішечки під очима (невже правдиві ті чутки про його пристрасть до алкоголю?), і трішечки недопрасовані зверху штани, і краватку, що у поєднанні з кольором піджака видає несмак, а не екстравагантні прибамбаси. Більшість однокласників називають його поза очі не інакше, як краплею Береша. Ловлю себе на думці, що байдужіше сприймаю цю власно-рукотворну кликуху, а раніше було так боляче за нього, що хотілося гамселити однокласників кулаками по головах, щоб назавжди забули це прізвисько…
Він робить перекличку, називає моє прізвище і… червоніє, подружки це зауважують, не забувши попідколювати мене на перерві. Він сьогодні не в формі, пояснення плутані і не надто цікаві; ще кілька разів крадькома позирав у мою сторону; все, урок закінчено.
Потекли шкільні будні. Мовчазний загадковий абонент перестав телефонувати, я майже впевнена, що то був Северин. Але жодних кроків до зближення, на уроках більше не червоніє, тільки зросла частота напівпромовистих поглядів. А в листопаді трапилася пригода, варта докладнішої оповіді.
Забула сказати, що вже довший час до мене клеїться Васько з паралельного класу, такий білявий симпатичний аполлончик (“дочко, блондин молодесенький за тобою сохне”). То каву пропонує, то фільм, а недавно проводив мене додому після вечірньої шкільної дискотеки. Ми тоді навіть поцілувалися перед входом до мого під’їзду, що тут такого, мені було цікаво, чи Васько класно цілується. Шепотів, що я йому дуже подобаюся, бо я найвродливіша дівчина у школі, було приємно слухати, жінка, як ви знаєте, любить вухами.
А вчора ми разом поверталися додому, уже стемніло. П’ємо фанту з жестянок, Васько обнімає мене за талію, щось шепоче — звабливе і радісне. Гульк… назустріч чимчикує Северин Іванович (це ж треба такого збігу, ніколи раніше не бачила його самого поза школою), хода нетверда. Став навпроти нас, привітався — краще би я провалилася крізь землю! — і видавив трагікумедним бабським фальцетом, оце, мовляв, Дарино, такі ваші консультації з історії… Я не встигла і рота роззявити, а він вже заспішив з такою неприродною жвавістю. Ох, я ще ніколи не бачила його таким напівпожмаканим і жалюгідним. У серці сколихнулася суміш відрази і співчуття; він думав, що я у черниці пострижуся чи носитиму корсет з поясом цнотливості на додачу?
