— Ще казочку, тату, ту, що ти мені розповідав недавно, про білих ангеликів, тату…

— Завтра, донечко, треба спати, всі казочки світу будуть завтра, а…

Різкий, неприємний телефонний дзвінок:

— Васьок, привіт! Як справи? Я зараз буду, айн момент.

Вчитель, не встигнувши навіть розкрити рота, почув короткі гудки. Телефонував художник Святослав — талановитий пияк і деміург автоміфу, набридливо-притягальний сибарит, поверхово-харизматична посередність. Лише не для словесника, котрий, знуджений провінційними дидаскалами, шукав живого, прагнув спізнати і відчути кров із реторти мистецької алхімії. Святослав постеріг цей ледь вловимий комплекс святощів. Цього було досить для хаотичної розв’язності живописця, якого найчастіше бачено у кав’ярнях.

Словесник розхвилювався. Це ж Святослав, про якого недавно подав велику статтю авангардно-андеграундний часопис, зараз прийде!

Рипучий дзвінок у двері. Дочка заплакала. Поруч із Святославом вчитель помітив худеньку, майже згорблену фігуру з блідим пергаменним обличчям. Фігура ніяково заметушилася.

— Привіт! Це Василь! — брав на себе ініціативу Святослав, звертаючись до фігури. — А це — музикант-скрипаль! Зараз безробітний! — чомусь уточнював, повернувши одесную голову до господаря. — П’єш? Маєш горілку?

Аж тепер вчитель помітив, що обличчями гостей бродив алкоголь — червоним, із тріснутими кількома судинками Святослава, і восковим, наче замороженим, музики. — Не маєш? В натурі? Але ми у гості без горілки не ходимо! N’est-ce pas? — ввергнув у бесіду Святослав французький запитальник, некрасиво і покровительськи підморгнувши фігурі. Фігура промовчала, важко опустивши на підлогу скрипку у продертому футлярі. Дружина, не звикла до таких спорадичних відвідин, стримано-нервово наспівувала у сусідній кімнаті дочці “Котику сіренький”.

— Хліб є, масло є, це добре, каву маєш? Як твої вихованці, Васьок? Як живеш? — не слухаючи відповідей, брав на себе роль розпорядника-тамади живописець. Фігура чомусь до тріску крутила пальцями. Дитина, на щастя, заснула.

— Все! Все! За зустріч у твоїй, Васьок, оселі. Мені, ти знаєш,-довірливо нахилявся живописець до господаря, дихаючи йому в рот горілчаним перегаром, — особливо приємно зустрічатися з тобою, твоєю чарівною дружиною. (“Він, здається, всім це говорить”.) Особливо! — прицмокував Святослав після повного келиха, і ставало незрозумілим, що він має на увазі під цим містким прислівником.

Вчитель зауважив, що після випитого фігура перестала тортурувати пальці і дещо відрум’янила лице.

Друга, третя чарка. Живописець кайфував, всіма фібрами плоті вбираючи блаженство буття. Господар лише пригублював, що було помічено, але дозволено Святославом:

— Нічого! Нам більше буде! Правда … — гедоністично глаголив він, напівобертаючись до музики, ім’я якого дивним чином випало з чіпкої господаревої пам’яті. Слухай, заграй нам! Він шальоно грає!

Фігура якось сомнамбулічно потягнулася за інструментом, довго вивільняючи його з футляру.

— Полонез Огінського! Реквієм Моцарга! Вальс Шопена! — демонстрував свої надглибокі пізнання Святослав. Музикант знову почав крутити пальці. Нарешті проронив перше слово у вчителевій хаті, проронив із надривним притиском і застиглим поглядом:

— Перестань!

Шепіт аж відлунав стінами. Навіть Святослав примовк. Можна сказати, що скрипка ридала, скрипка посилала благання і погрозу, пророкувала, сентиментально схлипувала, аби знову загорітися верхньою точкою музичної параболи. Точкою надтріснутого, закам’янілого, невиповілого болю. Але ліпше не казати нічого… Голос скрипки линув із напіввідчинених балконних дверей, розбивався об холодну нічну землю.

— Сюїту Рахманінова! Воплі Відоплясова! Музику Стравінського! Апофеоз Шакальського! — блазнював живописець, злегка хитаючись за нетвердим невідремонтованим столом.

Фігура, сотворивши диво, згасла і осунулась, методично і тихо донищуючи невеличкий вчительський алкогольний запас. Раптом, мовби згадавши про їжу, почала похапцем закушувати, плямкаючи ротом і пирскаючи слиною:

— З конси, бляді, викинули… Не сподобався їм… оркестр при філармонії розігнали… Діти голодні… А що, я класно граю, правда, класно? — зміненим, істерично-вередливим голосом допитувалася фігура в господаря, грубо розвіюючи власні чари. Потім, перехиливши ще одну, сказала, починаючи беззмістовно похитуватися:

— Дайте хоч 5 гривень, дурно вам грав чи що… З конси викинули… Куди ти мене привів, Святік?..

Живописець якось дурнувато посміхався. У сусідній кімнаті схлипнула дочка. Вчитель похапцем, майже у лунатичному трансі від протилежних емоцій, вишукав 2 гривні копійками. Фігура, взявши копійки, заговорила знову:

— Пішли, Святік, закрий горілку корком, візьмемо, там ще 200 грам…

Похитуючись, фігура хотіла вкласти скрипку у футляр. Аж раптом промимрила:

— Хрен з ним! — і заграла знову.

Звуки напівбога ще раз кинули вчителя у нірвану дива. Все… Стихло… Скрипка потрапила до футляру.

Виходили. Живописець пробелькотів якісь необов’язкові вибачення. Музика вперше глянув господареві в очі, знову перетворюючись на фігуру, з-під повік котрої раптом якось рвучко і несподівано викотилася одна сльозина і впала на коридорну підлогу.

Вийшли, щось хапливо белькочучи на сходах. Вчитель повернувся до кімнати і, хитаючись від щойно пережитого, краєм ока спостеріг, що на місці сльозини музиканта із товщі коридорної підлоги моментально виросла химерної краси квітка, назви якої він не знав…

1999 р.

Чому я почав ненавидіти брутальний навколишній трагіфарс? пародію ніцшеанської людини? снікерсових чоловічків і спрайтових дамочок? Цей снікерсовий чоловічок повинен заради власної кар’єри, нікчемної, жалюгідної власної кар’єри, що нікого не цікавить, окрім чоловічка та його так званої коханої жінки, модно цей біологічний підвид називати сексуальною партнеркою, так-от, він повинен заради власної кар’єри уміти пролити, як воду, кров іншого снікерсового чоловічка або, наприклад, вибрати йому око чи вишпортати селезінку (але це при умові, що снікерсовий чоловічок робить кар’єру хірурга).

Також він повинен вміти викохати і випестувати маленького собачку, кожен день власноручно годуючи це зворушливе створіння. А коли песик полюбить його, коли буде прив’язаний до безликого снікерсового чоловічка, як ніхто в світі, вхопити свого улюбленця за ще маленьке горло і, бачачи сльози благання і відчаю у собачих очах, повільно задушити пестованця шкіряним ременем. Є ще інший спосіб, котрий дозволяє для слабодухіших снікерсових чоловічків головний теоретик кар’єризму — пан Іван Іванович Іваненко-Іванчук. Він полягає в умертвлюванні улюбленого песика, що плакатиме найкривавішою сльозою, способом нанесення вогнепальної рани через ротову порожнину, тобто, відкидаючи жаргон криміналістики, вистрілом у рот.

Спрайтові дамочки мають чудово знатися на властивостях отрут, пам’ятаючи, що одного візантійського імператора методично, але неправильно, отруювали декілька років. Головний практик кар’єризму — пані Жанна Жанівна Іваненко-Іванчукова рекомендує глибоке і скрупульозне освоєння для такої мети декількох специфічних галузей біологічної освіти (із проханням безжально викинути з голови наївну фольклорну архаїку про довге жіноче волосся і короткий розум). Спрайтова дамочка повинна вміти отруїти при потребі навіть батька або нехай майбутнього батька своєї дитини, якщо вона була такою дурноголовою і дозволила себе потовіцити; краще, звісно, тут не доходити до крайнощів, пам’ятати про своїх вірних і надійних друзів — засоби контрацепції.

Але було б наївною помилкою вважати, що спрайтова дамочка може лише труїти, руйнувати, нищити. Заради культового божества-кар’єри вона повинна вміти зваблювати, притягувати, навіть висаджувати силою на власне животворне лоно. Як любить повторювати пані Жанна Жанівна, орієнтуйтесь залежно від ситуації, мої найдорожчі і найлюдяніші.