Не витримала я такої психіатрії, втекла, навіть не взявши зарплатні за останній місяць, тільки думка про Якова мене гріла того страшного півроку у бабці, бо всі її попередні доглядальниці, маючи навіть ангельське терпіння, тікали через кілька днів.

Мамо моя ріднесенька, як це сталося, може, і я винна в чомусь, матусю, він почав випивати, приходити додому раз на два-три дні; є у нього та пасія, мамо, напевне, тоді завів її, коли я доглядала бабенцію, він нас навіть познайомив, коли я випадково зустріла їх на вулиці. Познайомив, і вони пішли собі, вона зміряла мене таким презирливим поглядом, не витримала я, матусю, кажу їй, чого ж ти, суко, крадеш чужих чоловіків, свого мало, сказ матки маєш, блядюго, одним словом, кричала їм навздогін, що хотіла, сил моїх не стало.

Потім проревіла цілий вечір, він прийшов десь о першій ночі, і тоді,тоді, мамо, він перший раз мене вдарив,так навідліг правою рукою, я про таке раніше тільки чула. Я впала, вдарилася головою до підлоги, а він лише верещав, як порося недорізане, чого я, мовляв, його знайому ображала. Та про твою знайому, бику племінний, мені вже всі на роботі вуха прошептали, робіть щось, Оксано, мовляв, сім’я розпадається, дитинку йому народіть, тоді, кажуть, вони трохи заспокоюються, трохи біс із ребра тікає, бо тягне до рідної крові. Та я би дала собі руку відрізати, щоби була та дитинка, нехай неждана ним, нелюблена. Я би пестила її чолонько і голівоньку маленьку, не треба би мені тоді було його, для дитинки жила б. Немає, тільки вітер, коли відкриєш кватирку, приходить гостювати до кімнати, мамо, тільки вітер… Тепер побили його, знову прийшло п’яне, я не витримала, він істеричку з мене зробив, сказала йому щось, а він ножицями, важкими такими, побив мене по голові до крові, сам пішов кудись, і його побили. Хоч ненавиджу його іноді, мамо, люблю і жалію його, якби залишив пити і ту свою суку, її теж Оксаною звати, все би йому пробачила. Може, ще у нас будуть діти, мамо?…

Гемодез і крапельниці, крапельниці і гемодез. Вимушена бездіяльність через перебиту ногу і зламану та порізану руку. Лежиш і нидієш, Якове?

Це нездорове, табуйоване кохання тоненькою, арифметично прорахованою цівкою точило йому серце. Так невідь-звідки опиняється у добротних букових шафах господаря міль — і нищить дорогі напарфумлені костюми, строгі зимові пальта, грайливі жіночі шарфики. Ця нав’язлива абстрактна і безкровна ідея бути щасливим, переступаючи через банальні людські трикутники, п’ятикутники і багатокутники, приносила на своїх паперових і безтілесних крилах лише присмак переступу, від якого нудило, лише легіт виродження, який жахав, лише атрофію перевтомленого мозку, зацикленого на однотипних думках. Яків добре знав велике правило впорядкованості душевного життя — постійна втеча від настирливих одноманітних візій та вражень…

Молотобоєць не втомлюється так за день, як ти зі своїм прискіпливим фанатичним аналізом про черговий зміст її чергового погляду, про підсвідомий, глибинний сенс її недбалого змаху лівою руцею. Це ж вивірена стезя до зненавидження, Якове, котра завжди крокує у парі з таким рефлексуючим, патетичним, іпохондричним — на жаль, немає штучної еклектики у цьому переліку — напівнарцисизмом, напівальтруїзмом, напівдебілізмом.

Оце “напів”, ця маніячна послідовність у непослідовності губить тебе, друже. Лежиш і нидієш, Якове, як збезчещений самурай із екзотичною косичкою кольору воронованої сталі, лежиш і чахнеш, як колгоспний бугай із кастрованим одним яйцем, щоб не був таким буйним, лежиш і сохнеш, як сорокалітня непорочниця, у голові якої брудних фантазій у стократ більше, ніж у пересічної готельної повії. Вслухаєшся, Якове, у далекі вуличні звуки, із довільної дифузії яких до твого женостраждальського вуха доносяться лише насмішки, свист, улюлюкання, тріск перезрілої червоної шкіри південних помідорів, котрі летять і розбиваються об твоє дурне чоло, зациклене на фетишизованих символах. Чоло, котре соромиться свого господаря, чоло, гідне прикрасити голову великого полководця-стратега чи непохитного у своїй гіпотезі (щодо нетрадиційної ієрархії найдрібніших частинок і сполук) вченого.

Вслухайся і вдивляйся у власне чоло, нещасний, якщо вже так подобаються тобі анатомічні викрутаси і фізіологічні реверанси…

Господи, як мені важко, прости гріхи мої. Побиття Якова — це попередження, знак, піднятий угору Твій застережливий палець: схаменися, жінко, маєш чоловіка і дитину. Боже, вибач мені, що я так і не змогла сказати на сповіді молодому священику, такому строгому, поміченому аскетичними чернечими відзнаками, про перелюбство. Приховала гріх і прийняла таїну причастя…

Тобі сповідаюся, Всевишній і Всеблагий, каюся і спокутую, я, раба Божа Оксана, крихітна мурашка у Твоєму великому царстві, якому не буде кінця.

Все почалося із жалю, із милосердя до Якова. Я познайомилася з ним у метеорологічному центрі. Таким нещасним виглядав, розчарованим і закинутим, все не міг віджаліти той час, коли захотів з нею, теж Оксаною звати, одружитися. Такий був ласкавий, із очима, обтягнутими волосяницею невідбулого щастя, наче старі-престарі пісні Джо Дасена матеріалізували у його зіницях елегійний смуток. Легше мені зі своїм чоловіком, він цілісний, ніжний і вродливий, він батько моєї донечки і… що сталося? Чому до мого тягнеться тіло, а до Якова — душа? Мій Руслан уже здогадується, прочитав мені недавно, наче між іншим, лекцію, як несподівано приходить трагедія до учасників адюльтерського зв’язку, так і промовив, строго і сумно, це заплутане книжне слово. Соромно мені стало, заспокоювала чоловіка, що нас це не стосується, давала собі клятву назавжди порвати з Яковом. Не проживу я життя за нього, вже і ласка його випаровується на болота, на ліси непрохідні. Кілька разів зустрічався зі мною п’яний. Коханець-алкоголік — як це дико і гидко, Господи мій милий. Але коли дізналася, що побили його, побігла-полетіла у лікарню поза своєю волею. Невже сатана мене спокушає, невже почуття сильніші за розум, невже я не люблю свого Руслана, скажи мені, Боже всевідаючий і всезнаючий, кого я люблю?..

Качаєшся, мордуєшся, Якове, на твердій і холодній лікарняній постелі, припадок женомізантропії уп’явся у тебе і не відпускає. Злий на свою дружину, вона теж кілька разів приходила, приносила свіженького бульйону в термосі, звідки лише гроші бере, може, спить із кимось? Приходила Оксана II, добре їй, бляха, сім’ю має, устриць і ананасів у шампанському захотілось?

Хоча би не зустрілися тут дві, біля мого ліжка, а може, нехай зустрічаються, нехай спалахне дикою первісною люттю, інстинктом продовження роду гроза, що стримувала до пори свою енергетичну ауру, життєву надсаду, антирахманний норов. Я почав ревнувати Оксану II, хоча зневажаю це м’яке і обтічне слово — “ревнощі”. Немає визначення того стану в нормальній пересічній лексиці, а у підручник психіатричної сексопатології я не зазирав.

Йдемо ми недавно вдвох вулицею, ця курва (бо жінок я поділяю на дві потенційні категорії: жінка-мати і жінка-блядь, всілякі прошарки і межові стани не враховуються) зиркає направо-наліво, щоб серце не боліло, ласолюбно, як розгнуздана скажена самиця, пасе очима всіх осіб, котрі носять penis, принаймні від шістнадцяти до шістдесяти прожитих весен. Мені від сорому ситуативного платонічного рогоносця хочеться провалитися у землю, злетіти у небо, аки голуб, стати деревом, машиною, перевтілитися у хижу тварюку із родини котячих…

Як класифікувати зраду? Акт банального схрещування — це лише вислід специфічних душевних зрухів, невдовільнених гонів, куревської природи, тяжіння до перверсійності. Найперше зрада відбувається у площині черепної коробки, затягнутої шкірою. Там є арена заповітних мрій самиці про найбрутальніший садо-мазохістичний плюс полігамний акт, про дикого, спітнілого і фалоцентричного вождя-неандертальця, про кайфові ігри із дозованим насильницьким сексом.