Можемо ще взяти якнайбанальнішу у своїй сірій порядності людину — мого сусіда Р. Він бездоганний сім’янин, фізичними і моральними надривами для блага своєї ячєйкі общєства заробив букет важких, далеко не аристократичних хворіб, бо, скажімо, під восьмим номером його болячок числиться хронічний геморой. Треба грошей на операцію, але звідки у заслуженого пенсіонера великої незалежної держави кошти на такі витребеньки, як невідкладні операції? Ні-ні, ви не подумайте, що він страждав комплексом Лота відносно власної дочки, не даючи їй жити, чи, боронь Боже, мав заздрість або деструктивне почуття неприязні до сина, у котрого, здається, успішно складається чиновницька кар’єра. Просто мій сусід Р. не відпочивав на курортах, не пиячив, не був помічений у перелюбі. Всеньке життя його девізом був девіз фашистського Освенціму: “Робота веде на волю!” Такою ж порядною була половина нашого робітничого Филимона. Всеньке життя — праця на квадратні, кооперативні метри житлової площі (хоча я не знаю, для чого була потрібна їм та площа у великому місті, невже це місто не могло обійтися без них; у село, палицями і шпіцрутенами треба було колись гнати у село мого порядного сусіда!), недосипання і недоїдання, аби нашим дітям було добре. Діти не виявили нахилу до геронтофілії, живуть своїми проблемами, напевне, найкардинальніша з них — аби лишеїхнім дітям було добре. Мої зразкові сусіди добувають віку, розбиті старечими болячками, щирою й обопільною ненавистю — дещо іншим почуттям, ніж колись, дорогою на “рушничок щастя”. Чим тобі зарадити, бідолашний старче?..

Скільки людей отруїло себе догмою! Я виношую задум створення протиофірного еліксиру…

2000 р.

Це є величезна і гидка, помпезна і смердюча територія — халіфат заздрості, королівство заздрості, антизаповідник заздрості. Сальєрі перший від Моцарта, заздрість вища від мистецтва, амбітний нездара керує арміями.

Якої тобі ще треба жертви, кривава царівно? Хочеш побачити долі, під своєю імператорською стопою, п’яного і забльованого, зламаного і нещасного Письменника? Не вірю, холодна королівно, ти вища від такої суєти. Це вони, недороблені кишенькові графоманчики, одержимі одним промінцем із твого багатопроменевого антинімбу, хочуть бачити таким Письменника… Бачити для виправдання сенсу власної нікчемної літературної екзистенції, впиватися короткочасною слабкістю великого, бо ми, ми є сильні і вміємо собі дати ради. А хто сказав, що ми не вміємо писати, хто лепече нісенітниці, мавпуючи біографів Достоєвського, про орла і курку? Це він, ваш Письменник, не вміє писати, незугарний успішно жити, лежить у передпокої великого палацу Міщанського Щастя, п’яний та забльований, чуєте, чуєте, забльований та п’яний. Хапайте його, розвінчуйте фальшивого кумира, боріться з обрисами його невиразного псевдокульту!

Творімо своє культове царство, своїх маленьких культовеньких літераториків. свою наймізернішу і наймерзеннішу секту, своїх фейлетонних бовванчиків, сільських геніїв, вічних гречкосіїв та скромних орачів літературної ниви. Творімо, вічні гречкосії, і ми здобудемо справжню славу та велич! У наших колгоспно-робітничих, перепрошую, елітарно-інтелігентських рядах не буде місця скигленню заплутаного рефлексуючого декадента, погляду кількаликого Януса і взагалі всяким сумнівним ґеніям-психопатам! Нову літературу, нову віртуальну дійсність може відтворювати тільки ясність, чіткість, прагматичність, добре зважена на терезах ввічливість або розбишакуватість, добре володіння хоч однією іноземною мовою для зав’язки контактів, ну, самі розумієте, щоб у майбутньому переклали тією мовою хоч декілька віршиків…

Наша літературна Мельпомено, свята королівно, ясновельможна князівно Заздросте, ми просимо тебе прибрати, знешкодити, знеславити тих окремих типів (подається перелік декількох прізвищ), які заважають справжньому поступу до нової літератури. Вислухай нас, вінценосна, бо вже кілька років топчемося у твоїх передпокоях голодні, немиті та завошивлені…

2000 р.

Зауважуючи щодо інших кризу віри, він ніколи не прикладає цю містку драстичну дефініцію до себе. Йому невідомі поняття інфантильної дорослості, ювенальної старечості душі. Він любить розмірковувати над продажністю і ницістю людських взаємин, ладен багато годин просторікувати про кривавий молох буржуазного переродження. Він ніколи не чув про синдром хронічного егоцентризму Нарциса.

Ох, які підлі всі, без винятку, які віроломні та хитрожопі навколишні громадяни… І який досконалий Аполлон тіла, який витончений Сенека духу — він — страстотсрпсць і боговибрансць. А ви бачили, бачили, як підло трясуться їхні захланні, невротичні пальці, коли вони згрібають до власних найріднипих гаманців купку доларових купюр? А ви спостерегли, як хижо, майже як у зоопаркового тигра, світяться їхні очі, вбачаючи вигоду? Їхні очі зовсім не такі, як його — очі кроткого агнця, смиренного святенника, єлейного етичного мученика. Вже стає зрозумілим, що його пальці — це найартистичніше на світі продовження зап’ястя — є пальцями, що знаються на виробництві фіміаму чеснот, відшукуванні скарбозвалища правди, намацуванні чорно-білого щастя. Його ніс не виносить чаду занепадницької моральної опіумокурильні, його печінка виділяє миро, його скелет є оплотом традиційної етики.

Остерігайтеся його, примітивні і ниці, жорстокі і недосконалі людські створіння, бо він, люблячи, умертвлює…

2000 р

На переповненій планеті то з провінційною вовчкуватістю, то з білозубою світськістю двоє людей здіймають до неба руки:

— Невже земля дорівнює гіганту-крематорію, а люди — гною для удобрення майбутнього, яке, не нажившись, стає таким же гноєм! Якщо ми неспроможні на великі ідеї, то дай нам, Боже, хоч дрібнесеньких!

- “Дай на маленькую, дай на бєлєнькую, на дальшую не прашу, дай на маленькую” — пропонував свій варіант небайдужий до алкоголю чолов’яга.

— Явися, генію слова! — фальшиво плазує навкарачках фальшивий старець. — Явися і порятуй нас, нещасних у тотальній вселенській покинутості!

— Інч алла! Інч алла! Немає нікого, окрім Аллаха, а Магомет пророк його, — простягував свої кістляві п’ястуки, ніби для гільйотини, товариш мусульманин.

— Коли наш воїн помиє чоботи у водах чотирьох океанів, оце і буде порятунок для отєчєства, — не згоджувався із ним політик.

— Невже світ є безкінечно трагічним, а мистецтво — лишень гримування чи декор цього зловісного черева жаху? Сім’я, діти, друзі — хіба це лише ілюзія втрати самотності? Невже і кохання дається смертному лише для того, щоб, перехворівши ним, ще гостріше відчути безодню загубленості? — невгавали двоє із здійнятими руками.

— Медитувать слід побільше, легесенько медитувать, — радив нірваніст із окутаного спокійною таємницею Сходу.

Стояла сонна тиша. Потім закукурікав півень.

Був такий, як горобці на деревах. Його не впізнавали знайомі, а також кішка і собака сусідки Пелагеї Максимівни.

(Поліські виправи… Парад на передсоборному плацу… Святоволодимирівське воїнство… Панегіричні вигуки однією горлянкою: “Слава королю!”)

Не міг із ніким вжитися. Хто буде терпіти примхи чоловічка з довгим носом і товстими губами? Кому нада його “світосприймання”? Та не потрібне навіть кішці Пелагеї Максимівни! Бо одне — цікавитися кольором екскрементів американського баскетболіста, а вже, згодьтеся, зовсім інше, бути свідком сліз такого, як горобці на деревах!