Отже, підступна аномальність, прихована в подібній прозі, завжди сприймалася людиною за головну небезпеку, примушуючи вигадувати безліч ходів і своєрідних засобів адаптації стихії, тільки б не залишатись з неадаптованим фатумом сам на сам. Загалом культура людства — це історія все новіших прийомів заземлення, спрощення і обмеження стихії, якої не лякається Процюк. “Що ти хотів від неї? Тепла? Ласки? Інтиму? Вражень хотів, самообману наповненості життя, ілюзії відчуття себе провінційним казановою, таким собі крутим шолохівським козаком, котрого у перервах між війнами чекають дружина та коханка”.

Ні, шановне читацтво, хаос мусить бути структурований, огорожений, повернутий до пляшки і названий на ім’я. В інакшому разі людина відчуватиме власну безпорадність і незахищеність. Тому сувої низьких істин нам дорожчі за оману, що возвеличує. Тому Процюк в Україні менш популярний за Андруховича. Адже Андрухович, описавши хаос далеко не згірш, цілком доступно пояснив, що всі наші біди від московіяд з рекреаціями. Тоді як для Процюка всі біди від людини.

Проте письменник не може задовольнятися роллю пилососа, що хаотично збирає інформаційно-інкарнаційне “сміття” і по завершенню процеса вивалює на читача купу порохів з вкрапленням загубленого ґудзика-сюжету і непарної шкарпетки-мізансцени. Скажімо, Процюк розуміє, що сміття читач, можливо, й сам збере, нехай і звичайним віником. Підбурений, до того ж, численими “Коронаціями слова” і “Золотими Бабаями” сьогодення. А ось зробити з цього сміття цукерку, а не конкурсний суроґат, — це вже проблема.

Бо, зрештою, що таке “сучасний бестселер”? Це динамічна і дотепна оповідь про те, що проникливий читач знає сам. Неточно, приблизно, поверхово, позаяку нього купа своїх справ, — але знає. “Ви це знаєте. Але не все”, — обережно переконує покупців “Книжник-Review”. Дайте такому читачеві матеріял, і він вибудує не менш вавілонську вежу-перверзію. Процюк дає. Заземлений, нагадаємо, читач задкує. Криза, як не крути? Але криза тим і показова, що з неї завжди існує вихід.

Наприклад, в постмодернізмі іноді муляє вищезгадана нормативність і відсутність, хоч як дивно, свободи. Це ІБТ може дозволити собі похвалити Гончара, а Бузина навіть про Андруховича нічого доброго не скаже! Словом, якщо ти постмодерніст (себто, як на думку, Є.Барана, “інтелектуал-цинік”), то не маєш права виходити за рамки концепції. Ну наче в соцреалізмі! Не можеш припустити у своїх творах, скажімо, психологізму чи ще якого-небудь виявлення почуттів…

Наразі пригадується випадок спілкування з одним із наших літчорнушників і необачне зауваження присутности в його останньому романі певної міри людяности, чи що. При цьому наш вічний бомж відповів, що йому невідоме таке поняття. Зрозуміло, Улян лукавив. Так от, перевага Процюкової прози у тому, що не треба лукавити, зберігаючи правила гри.

Ні, можна дуже добре ставитись до аванґардних явищ в літературі, навіть якщо це явний “опіюм для народу”, а не “покріплююче вино для нації”, як того волів Зеров. Аби тільки ті літерати були направду талановиті й злі, а не просто обраділі з малопросвітлености кожелянкового загалу і незнання ним сороміцького слова “симулякр”. На жаль, Зюскіндів в нас нема, а Діброва живе в Гамериці. Ті ж, хто поруч, скуті різноманітними концепціями… А Процюк, виходить, — вільний, о Боже?!

м. Харків,

лютим 2002 р.Б.

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає українську літературу у Прикарпатському університеті.

Автор шести книжок (проза, есеїстика, поезія). Остання із них-“Шибениця для ніжності” (повісті, 2001). Лауреат кількох літературних премій (серед яких і премія журналу “Кур’єр Кривбасу” (2001р.) за повість “Червона троянда, чорна троянда”).

Окремі твори С. Процюка перекладалися кількома іноземними мовами.