— Оксано! Ти знаєш? Я тебе люблю!

Оксана сміялася від душі: “Ти? Ти, Аністратенко?!” Хотів повіситися, але того вечора до нього вперше прийшов Бог. Аністратенко вже не пам’ятав так чітко своє ім’я, як тодішню сцену…

Він не міг заснути. “Все! Завтра напишу записку, хай передадуть їй, а я, я…” — і спазми.

Пізніше недовірливий розум Аністратенка пробував зв’язати появу Бога із алкогольним галюцинаторним ефектом, але щось таке фальшиве, неспівзвучне було у цьому зіставленні, що Панас закинув його назавше.

А Бог спокійно і тихо говорив:

— Хлопчино! Ти уготовлений мною для великого. Ті, що сміються над тобою, пороху під твоїми стопами не варті є.

— А я не буду заїкатися? Мене будуть любити дівчата? Я буду вчитися десь вище, як у школі? Моя мама буде здорова? — пробував засипати Творця градом запитань хлопчина.

Але вже нікого не було…

…Свого часу на терені національного письменства в Україні з’явилась ціла плеяда діячів-анахоретів, чия загумінкова діяльність невдовзі змінила традиційні жанри української літератури: підкобзарські жалі-плачі, водевільні малоросійські оповідки та іншу екзотичну автентику. Зокрема в писаннях Стефаника, Тесленка і Черемшини це стосувалося як форми, а також розуміння суті того, що відбувалося, так і власного ставлення до нього.

Під теперішню пору достоту Генетичного закодування постмодерністською естетикою письма мистець також намагається осягнути весь безум своєї епохи. Трагічний і звеселений, відпружений і скутий, він так чи інакше пробує писати свій час, але повернутися у те далеке минуле, коли письменник, будучи пророком і навчителем, достеменно знав, що робить, він вже не зможе. Оскільки давно вже втратив — так само, як і герої його оповідей — свої родові ознаки.

Назагал епоха постмодерну затяглась. В культурі з’явилась аполоґія відпружености, вийшла на очі категорія “креативної порожнечі”, згідно з якою творчий дух — це не активний чин, а беззастережна відданість на поталу обставин. Мовляв, життя — це нейтральний потік емоцій, який кожен письмак вільний розфарбовувати по-свій. При цьому абстрактне буття того письмака бажано розцінювати яко подвиг. Щось подібне, між іншим, було в середньовіччі. Існування людини важило більше за саму людину.

Отож нинішнє небажання письменника самоідентифікуватися в слові стало фактом сучасної культурної ситуації. І водночас причиною кризи, яка захопила була і літературу, і театр, і кіно. Перед споживачем культурного продукту сьогодні сповідується хто завгодно, лише не автор, який намагається влізти у найекзотичнішу шкуру власного героя. І зовсім щоіншого С.Процюк, що, відкидаючи вищезгадане кіплінґіянство, пише відверті “сповіді сорокарічного”, недвозначно роз’яснюючи свою позицію. Світ його писань принципово катастрофічний, оскільки наповнений реальними людьми, яким нема на кого опертися, ще й сам автор ставить їх в ситуації, де сподіватися на краще не випадає.

Іноді здається, що проблема ідентичности настільки захоплює С.Процюка, що майже повністю витісняє з його оповідей катеґорії літературного персонажа і сюжету. Втім, навряд чи варто читачеві мислити так критично. Краще згадати, що найцікавіші книжки світу написані від першої особи: “Пригоди Гуллівера”, “Робінзон Крузо” або “Крейцерова соната”. До того ж Процюк звертається не до певної, соціологічно виокремленої групи читачів, а до загальної, майже ембріональної згадки про читання. Про читання, яким воно було за давніх аморфних часів, коли не існувало ані рев’юшників, ні чорнушників — а тільки… шкільна програма із заквітчаним, можливо, Медвідем на дидактичному чолі. І була просто собі позапроґрамова Література, яку вільно було розпізнати за парою-трійкою знаків. Наприклад, за сюжетом.

Скажімо, хороше сімейне життя в сюжеті — це коли банальне “хочеш міньєт?” звучить як буденне “будеш яєшню?” (Даруйте авторові сих рядків психофонетичну тавтолоґію). Але Процюк добре відає, чим закінчуються усі найлубковіші карамельні романи. “Всього лише істерією розриву, ненавистю ошуканої віри в андрогінне розчинення, реакцією психічної несумісності”. Або “малоцікавим і сірим сімейним обов’язком, поношеною і підтоптаною взаємною жалістю, що має лише один тривкий фундамент — діти”.

Проте в “любовних історіях” Процюка кожна мить переживається вкрай інтенсивно (недаремно ж це повісті, а не романи). За мимовільного погляду на дівчину в парку можна встигнути закохатися в неї — і не наважитись заговорити — і втратити її — а потім знайти в кав’ярні і знову загубити у черговому готелі. Життя людини — постійна втрата. Кохання? “Прокляття і тягар неповноти ілюзорної єдності, вічна, як зорі над головою, мука розщепленості двох різностатевих половин”. Жінка? “Молотобоєць не втомлюється так за день, як ти зі своїм прискіпливим фанатичним аналізом про черговий зміст її чергового погляду, про підсвідомий, глибинний сенс її недбалого змаху лівою руцею”. Ім’я Троянди? “Це фатальне ім’я несе тобі, як амок, тільки приступи дикої туги за нездійсненим, тільки морок безтілесного антиеросу, тільки страждання, яких не вартує жодних пів-букви і чверть звука у цьому селянському, запозиченому в древніх імені”.

Звичайно, читавши таке, вільно буде впасти в гріх сприйняття літератури за катедру гуманізму і високих чеснот. Втім, хто сьогодні твердитиме, що література спроможна впливати на суспільне життя? Кожен відає: література — це гра, а якщо так, то й говорити про неї слід грайливо, азартно, не шукаючи глибинного глузду, філософії чи еталонів прекрасного. Натомість Процюкова проза не дає поживи для розумової гри, а спонукає до тяжких, наче похмілля, роздумів і співчуття.

З одного боку, можемо сказати, що Україна — держава селянська, і не варто ілюзувати щодо великого відсотку змодернізованого читацтва. З іншого боку, місце клясики в нашому житті невхильно зменшується, ставлячи нас перед вибором — минуле чи майбутнє. Але, як не дивно, абсолютно вільною залишається на сьогодні ніша не позбавлених романтики текстів. “Література радости набагато складніша справа, ніж чорнуха,” — значив Честерстон. “В сочинении грусти мы куда как более преуспели,” — відгукується нинішня Щербина.

Так загальними зусиллями ростуть і квітнуть в Україні дві літератури: одна — література “яку пишуть” (скажімо, Єшкілев), інша — “яку читають” (припустимо, Процюк). За гамбурзьким, зрозуміло, рахунком беручи. Хоч муза, ясна річ, нікому не влаштовує допінґового контролю. Вона приймає все у пошуках нових смислів і ритмів — або не нових, але таких, що задовольняють її щоденне бажання: творити форму. Яка вона наразі?

Виявляється, віддавна вже виник і зростає читацький інтерес до звичайної такої повсякденности, впізнаваної і буденної, щоби можна було прочитати “про себе”. Між іншим, цілком природне бажання. От лишень не все так просто у цьому контексті з Процюком. Адже ми не любимо спілкуватися з хаосом, якого доволі в автора “Червоноїтроянди…” Фатум, стихія, непередбачуваність, себто те, що не підлягає осмисленню, завжди лякало людину. А в Процюка це існує ще від часів його поетичного періоду, коли семантика, орфоґрафія і пунктуація, бувало, летіли під три чорти. Іноді, щоправда, зустрічаючи на своєму шляху світлих янголів.