— Ви справді гадаєте, що Єсенін покінчив життя самогубством?

— Я гадаю, Ваше високе превосходительство, що Єсенін закінчив потрійним самозгубництвом.

Вони всідаються на вокзальну лавку, котра, як помітив Аністратенко, була зроблена із чистого золота.

— Аж тепер стало загальновідомо, що найбільше любив Ісуса Юда. В Росії на підтримку Юди засновують фонд і формують дві козачі кавалерійські дивізії. Це будуть залізні дивізії, чорт візьми, — впадав у екстаз довготелесий.

— Я би пропонував Росії звернути увагу і на добродія Понтія, — вставляв Аністратенко.

— Молчать-с! Я те покажу дабродия! Великая Рассия пайдеть-с на Васток учить уму. Тяжесть и величие русскаго духа скоро очутит-с весь иудейский мир. Страдальцы ислама уже давно хотят быть русскими и мы дадим-с им паследний шанс, — проказуючи останню фразу, морфініст вже бився в істериці.

Аністратенкові стало ніяково, і він продовжував мандрувати дальше вокзальними анфіладами і конюшнями.

Біля однієї з анфілад розмахував довгими руками синьолиций пророк.

— У час суспільного болотяного затишшя завжди у натовпу посилюється інтерес до біографій великих.

— А що, вони теж ходять до виходку? — уточнив хтось із слухачів.

— У них сперма пахне каштанами? Їм сняться кольорові сни? Вони люблять казки? Вміють будувати хати? — почали засипати пророка запитаннями.

Аністратенко скромно стояв збоку.

— А Ви чому нічого не кажеш? Може, не поважаєш наших принца Футрі-Мутрі? — прискіпувався до нього ексгібіціоніст із сором’язливим носом, який зненацька перекинувся повією і почав розказувати Аністратенку історію, тримаючи його за рукав:

— Ти той, інтелігентний, зразу видно. А у мене папка був алкашем, мамка блядувала і я… та постой, куда ти, мілий садіст з чокнутими очами?

Та Аністратенкова увага була вже поза тривіальною повією. Він помітив, як над вокзалом пролітало велике, брезкле тіло старого жебрака. Воно то корчилося в епілептичній судомі, то набирало майже божественного і напіввідреченого виразу:

— Люди! Отямтеся! Візьміться заруки, заспівайте церковних хоралів, бо всіх вас потне моровиця і гієна огненна спалить!

Люди сміялися. Рахували гроші. Плакали.

По вокзалі літали комети різної форми. Один череватий чоловік запропонував влаштувати перегони наколісницях. В першу колісницю впрягатися замість коня уже тягнули довготелесого патріота-морфініста. Аністратенкові ввічливо запропонували впрягтись у другу, і йому нічого не залишалось, як намазати салом п’яти.

Потім він ще бачив ритуальне жертвоприношення хлопчика років п’яти, в якому брала участь доблесна міліція; пересварився із підозрілим типом невпорядкованого одягу та невизначеного віку щодо кількості звивин у мозку Страдіварі, захищав від пограбування жебрака-оракула, котрий о 5-ій ранку втрачав здатність літати. Потім… Аністратенко і сам не може всього пригадати.

Він любив блукати вокзалами…

В ті рідкісні дні, коли Аністратенкові дивом вдавалося не заснути, він іноді ходив на службу в довідкове вокзальне бюро. Відповідаючи на дивовижне розмаїття запитань, починаючи від найпоширеніших: “У скільки годин чекати прибуття потягу такого-то?” і закінчуючи цікавішими на взірець: “За скільки білоруських зайчиків можна викупити ваш вокзал?” чи “Ви дійсно вірите, що дві паралельні прямі можуть на Вашому вокзалі перетинатися?”, в Аністратенка було стійке враження, що це не він відповідає відсутнім канцелярським голосом, а хтось інший. А істинний він мріяв прийти у свою благеньку однокімнатну квартиру і спати-спати або ж у гіршому випадку займатися складними алгебраїчними розрахунками.

І тут я мушу розкрити читачеві Аністратенкову надцінну ідею, пов’язану із цими обчисленнями. Він вичитав колись у древньому монускрипті, подарованому одним східним вченим, котрий вивчав життя вокзалів, що можна знайти унікальну формулу складу речовини, що вилікує людей від жорстокості. Треба відшукати певну комбінацію логаритмів, яку треба шестикратне ділити (множачи водночас) на кубічний корінь. Якщо чудодійна формула буде знайдена, то над тим числом засвітиться німб. Вчений зі Сходу навіть розповідав, що, мовляв, одному бельгійському годинниковому майстрові уже вдалося після п’ятдесятирічних обчислень знайти секрет цього математичного женьшеню. Але тільки-но над каракулистим стовпчиком цифр з’явився німб — о, еврика! — у кімнату до майстра постукали. Будучи в ейфорійному стані, той відчинив і був без зайвих розмов зв’язаний (листки при ньому ж спалилися) і забраний в магістрат. Відтоді — шукай вітра в полі…

Добре пам’ятаючи про цей випадок, Аністратенко давно був підготовлений: якщо він побачить над цифрами світло аури — нікому не відчинятиме двері і тим більше нікому не повідомлятиме про своє найграндіозніше за всю історію Землі відкриття. Спочатку він за формулою сконструює, створить, зліпить речовину, випробує її на собі, як кожен чесний винахідник, і аж тоді через двох довірених осіб, із згадуваної вже Бельгії та Таїланду, почне патентувати і впроваджувати своє відкриття всіх часів і народів.

А позбавлятися Аністратенкові було від чого. І справа тут не лише в мізантропії та собаконенависництві. Власне ці діагнози були не зовсім вірними. Службовець вокзального бюро не відчував потреби членувати на кавальці собачі вуха, виколупувати ножем очі чи у тиші лабораторії препарувати нирку закатованого пса. Ненавидів він собак і не через те, що вони можуть покусати чи недоглядіти злодія. На Аністратенкове переконання, собача душа була чистіша, ніж людська. Хіба пес може думати про пса погане, як гомо сапієнс про свого брата крові? Так. пси можуть зійтися у шаленій звіриній битві, але ж хіба при цьому їхня душа буде отруєна злими думками? У ставленні службовця до собак була суміш любові і ненависті. Навіть радше собакофобія, бо іноді ночами він відчував майже містичний жах перед цими святими тваринками.

Із людьми було щось на кшталт тотожно-зворотнього. Аністратенко їх любив яко подібних собі створінь, водночас ненавидячи за гидку душу, смердючий дух і переповнене міазмами тіло. Ще дитиною Аністратенко страшенно соромився ходити в туалет, діймаючи матір розпачливим діалогом:

— Мамо, адже рослинки не ходять какати й пісяти, як люди?

— Ходять, синочку, ходять, тільки вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив.

— А чого люди не ходять цюняти тільки вночі, чого, мамо? Отже, рослинки кращі від людей.

Поставлена в безвихідь такими аргументами, мати вже й не знала, що відповідати малому. Тоді ще не службовцю Аністратенку, а просто дитині.

У школі малого Панаса кликали вчителі тільки на прізвище. Очевидно, воно їм дуже подобалося. “Ані-стра-тен-ко!” — зі смаком і, як здавалось Панасикові пізніше, із ледь вловимою оргіастичною насолодою, тягнула худа засмоктана педагогічка. Іноді вона здавалась малому нудною потворою в окулярах, котра спеціалізується на дітовбивстві. До імені ровесники додавали непристойні рими, вклинюючи їх у словосполучення і кепкуючи над малосилим, рахітичним хлопчиком. Глузування ровесників були найжорстокішими, найвитонченішими у своєму юному олігофренічному цинізмі. Йому підкладали кнопки на стілець, і малий Панасик роздирав спортивні штани на гумці, у яких ходив до школи. З-під роздертих місць показувалися труси, що доводило до гомеричного реготу дівчаток. Панаско не знав, з чого вони сміються. Загнаним оленем обертався в різні боки, червонів, як мамина літня суконка. До вереску реготали над заїканням, вдаючись завжди до найпоширенішого:

— Ти, Аністратенко, як не будеш знати, де туалет і питатимеш: “С-с-ка-жі-ті-ть” (і т. д.), то доки дійдеш — обсерешся і обісцишся.

Вдома на мамині пестощі, особливо підростаючи, відповідав грубістю. Іноді йому здавалось, що він ненавидить матір за те, що вона така добра. Любив своїх сильних однокласників (заздрив? ненавидів? зневажав? бажав смерті?) за спритність, нахабство, за те, що вони вже починали затискати у кутку і хапати за груденята однокласниць. А однокласниці! Ще в другому класі Панасик був закохався у найкращу. Та хіба смів їй щось сказати? Хіба вона знала, як солодко було думати про неї ночами? Вже у восьмому класі підпилий, вперше — адже всі хлопці тягнули дешеве “чорнило” — сказав, червоніючи аж до чорноти: