Насправді усе інакше. Роблена цікавість в жестах, перепитування про плани, ледь прихована заздрість, бо чеський журналіст брав у мене, а не у когось із них, господарів, інтерв’ю для журналу, запобігливість, за якою прочитую суміш переляку, остраху і побутової зневаги. Примітивні жіночі залицяння, слава Богу, поїзд рушив, у купе немає жодного математика. Хіба, може, і справді найбільше любив Моцарта Сальєрі?..”

23.02.

“Вони Лобачевського хотіли бачити психічно хворим, сволоти, не допомогло йому і ректорство в Казанському університеті, помер невизнаним, бо посмів стверджувати про структури неевклідових геометрій… Боже мій, наш світ — лише проекція у жах галактичного безмежжя… Фізичні закони є доти, доки є практика. Алгебраїчні закони вільні від практики, бо наділені красою уявності”.

24.02.

“хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n≥3. І над цим б’ються три століття?[3] Це спокушає будь-якого сільського вчителя математики тицяти мені листочки із безглуздими пошуками розв’язку, будь-якого студента із манією математичного гітлеризму допитувати моїх думок про ЦЕ, бо йому не вистачає на пляшку і хочеться слави в очах однокурсниць. Сумно. Важко. Хочеться стогнати. Гидка sancta simplicitas, а може, і найгидкіша…”

28.02.

“Жаль, що не високосний рік. Високосні роки несуть у собі зародки хворої величі. Завтра початок весни. Мені завжди страшно зустрічати весну, прояви нозаалгебраїчного. Я не розумію їх — конкретних, брутальних у своїх брудній оголеності. Сьогодні магістрантка А. відкликала мене в порожню аудиторію і, червона, аж синя, всунула мені в руку букет підсніжників: “Це вам за те, що я навчилася розуміти алгебру!” Мене одразу огорнула якась антипатетична хвиля. І, теж червоніючи (як соромно за цю почервонілість щік, за те, що лютився, соромився і червонів ще сильніше, ще помітніше), я зауважив їй, що алгебру неможливо розуміти, можна лише наблизитися до її царства (“царства” не сказав, сказав “до неї”, погано вийшло, начебто алгебра конгруентна з жінкою). А. вибачливо і сором’язливо підтакнула, ми були обоє такими безпорадними мишенятами-малюками у довгій лекційній аудиторії. Я не знав, про що говорити з нею (бо лише на лекціях чую себе володарем всесвіту), вона не йшла, чогось чекала, у повітрі застигла страшенна незручність. Вона питала мене про щось, здається, про дотичне до моноїдів[4], а я здуру бовкнув про необхідність спочатку доброго засвоєння тем про поля дійсних і комплексних чисел чи, скажімо, теорії конгруентності[5].

Образилася, але не подала вигляду, лише затремтіли руки. Я відчув у ту хвилину спалах дивної радості впереміш із неприязню невідомого походження, бажання ще помучити А. Але вона, якось зібгавши розмову, сказала, що потрібно йти, і вибігла, змірявши мене наостанок довгим поглядом чи то дочки, чи то матері, принаймні у тому погляді я прочитав опіку”.

1.03.

“Напруження, якесь темне хвилювання крові не покидає. Але мене відштовхують інтелектуальні жінки будь-якого роду занять, вони не викликають у мені зворохоблення (як приємно, дорогий щоденнику, обсмоктувати це, займатися уявним сексом; і проблемою Ферма, над розв’язком якої я мізкую вже сімнадцять років). Це сімнадцята книжка мого щоденника. Всі попередні складені і заховані в надійному місці. Але годі про це, годі.

Хоча би ця А. Молода ще, навіть двадцяти п’яти немає, напевно. Бачив сьогодні її в коридорі. Так приязно привіталася, аж засвітилося все. Світле таке дівча, радісне, але асоціюється мені із початковою алгеброю для штубаків. Навіть голою не хочу її уявляти, хоча постійно сьогодні переслідує думка: “Чому? Чому?” Не уявляю, як маю сказати їй про ліжко, адже не хочу, не хочу. Може, страх спонтанної імпотенції? Відмови? поганого запаху? вульгарної репліки? ценькоту комара при зляганні?, тьху, при коханні?

Це нагадує мені вирощування на своїх грудях нездорової, хирлявої троянди. О, вже про троянди заговорив. Боже мій, коли я переборю в собі це надто людське? Коли?”

5.03.

“Згадую пародійну love story кількарічної давності. Мене розшукав знайомий із провінції, колишній однокурсник. Його відправили в столицю підвищувати вчительську математичну кваліфікацію. Була пізня весна, вино, я п’ю нечасто, вдарило в голову, якісь жіночки прийшли до нього у кімнату, теж “математики” із глибинки. Чай, вони звідкись узяли ще вина, не вірили у відповідність мого прізвища з фізичним носієм (“Як Ви ТУТ можете бути?” — постійно лепетала одна, підкреслюючи “тут”), я сам уже перестав вірити, що я — це я; блок поділений на дві кімнати, знайомий почувався академіком у таких справах, мене випхали з однією жіночкою до іншої кімнати (Таня? Іра? повний провал пам’яті на її ім’я, обличчя, розмову). Пам’ятаю тільки розкішне рубенсівське тіло, мазохістсько-покірні пози, запобігливий шепіт (навіть зараз при згадці ліва рука покривається гусячою шкірою; де вона, ця Оксана? Світлана?). Я раптом опинився у близькій душі стихії, не думав, про що говорити, було байдуже, як вона сприймає будь-які прояви мого “я”; цілу ніч кохалися, скаржилася мені на долю (якась довга жорстока історія трапилася з нею), я чув лише тембр голосу; вона під ранок плакала, тулилася, обіцяла бути доброю дружиною (бр-р!), якщо би я хотів оженитися. Я сказав, що подумаю, виснажений і відсутній; зранку тікав, навіть не попрощавшись із знайомим, їй шепнув, що напишу. Вона довго записувала адресу, пояснювала, що живе в якомусь просілку, його треба вказувати на конверті обов’язково, я внутрішньо кипів, кивав головою, мріючи нарешті поринути у варіанти розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3. Після цієї ночі із своєю колегою за фахом (вибач мені, щоденнику, цей чорний сарказм) я був найбільш близький до розв’язку. Ніколи більше, ні до цієї історії, ні після неї, я не мав такого високого просвітленого натхнення, такої тихої богоявленої радості. Навіть думав написати до неї, але… одним словом, як можна, це виглядало би ахінеєю. Хіба що заради розв’язку”.

21.03.

“Ненавиджу алгебру, ненавиджу магістрантку А., що, певне, почуває платонічну дівочу залюбленість і дивиться на мене в коридорах, як комсомолки 30-х років на фотографію Сталіна. Хочеться говорити А. якісь образливі слова, нестримно лаятися, як вражений хворобою Моцарта, лаятися так, щоб А. через сором за мене провалилася крізь землю, щоб миттю зруйнувала віру в моє математичне божество.

Після цього я хотів би довго і безутішно ридати, битися у пароксизмі незрозумілого жалю за нездійсненим, жагу до якого випалено з моєї душі. Мої ж дорогі колеги, соратники-науковці, (ще раз вибач, щоденнику, глумління) нехай би заспокоїли, загнуздали свою заздрість. Я ніколи не знайду розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3”.

1999 р.

Сутінки відкидали на кімнатне вікно своєрідний спектр кольору, котрий холоднокровно обіцяв черговий міщанський вечір, так званий побут у колі сім’ї. Але вчителеві зарубіжної словесності, наслуханому про богему, елітарні руки митців, королівські розмови, лукулівські обжиралівки та пантагрюелівські пиятики, все ж був миліший цей пізньовесняний спокій, помножений на усмішку дочки. Часом снилася лайка Міллера, чарка Верлена, колір голосівок Рембо чи рушниця Гемінгвея. Стереотипи. Нестереотипне зринало лише миттєво, як тінь стародавнього хітону жінки-жриці, і одразу забувалося, лишаючи у серці легеньку меланхолійно-елегійну мелодію.

Сьогодні, до речі, не було ні запаху, ні кольору, ні звуку цієї інтимної духовної невідбулості. Дружина вкладала малу спати.