(Готика… Ірреальний палац… Рука сивуватого чоловіка, що пропахла інтелігентністю… Батьківські напучування… Голова голуба… “Слава королівській армії!”)

Вчора у його пересушеному мозку цілий день крутилися рядки пісні, яку придумав раб. Це краща пісня від пісні вільного? Чи гірша? Чи це має таке ж значення, як середньовічні селянські жакерії для Пелагеї Максимівни?

(Монархія — це стан душі… Стабільність і канон… Сивобороді радники… Династія без міжнаціональних кровозмішувань…)

— Та чули ми казочки про царя-батюшку! Це для розхристаних москалів із вічними “ісканіями” годиться. У нашій козацькій країні ніколи не було і натяку на таку гидоту! — і тиць пальцем на анекдотичного Олелька.

Ходив парком. Міг пригадати, що думав тут минулого року, позаминулого півроку.

— Ми тебе, дурак, засадили б у холодну, якби ти не був такий дурний, о!

(Українське обличчя короля — прожектор величі… Церковні королівські пальці гладять його голову:

— Сину мій, за твою вірність престолу…

— Не треба, всеблагий, не треба нічого! (Хіба не щастя всегалактичне, безмірне, хоч раз глянути на божество?)

— Сину мій, сину…

На деревах, за неяскравими шибками, похитувалися горобці. Здушила спазма. Згадав полишений кілька літ назад у якихось господарів старий журнал.

— Олелько, Олелько, жав жито помаленько, — заливалися реготом дітлахи.

Плакав аж до фізичного відчуття горобчика, пір’їнки. Нараз зрозумів, що давно готовий померти за невидимого повелителя. Очі фанатика засвітилися віднайденою хвилиною…

Чи долетить до середини провінційного болота бодай би виняткова птаха? Бо я — правило, я — данина традиції, я — суміш буколіки і трагізму, я — іронія, я — співець сімейної ідилії, бо я — не птаха.

§ 1. Вчора на університетській дошці оголошень хтось приклеїв таке: “Я, ясновидець-магометанин і пророк XXVIII століття, шукаю дружину. За довідками не звертатися”.

§ 2. Невидимий богомолець потайки збирає анкетні дані друкарок міського парку, запиваючи лікером лікер із припалої порохом карафки. Недоступний для кепкування широких читацьких мас страждалець письмово освідчується у коханні дівчині моєї мрії. Отримуючи кожен день три порції нудьги, дівчина моєї мрії потрапляє у вищезгадану анкету невидимого богомольця. Коло замикається.

§ 3. На очіпку баби Параски вишито три зорі. Плахта баби Палажки нагадує альянс хреста і півмісяця. Люблячий деспот продукує шедеври есеїстики.

(Треба ще згадати про сперму, адже я модерніст).

§ 4. Жіночий ударний батальйон напівзапліднений залізною спермою кроманьйонців. Військо чекає уродин сепаратиста-вождя, що приєднає Ніневію до Парижу.

(Необхідно ще згадати політику, адже я — українець).

§ 5. Тому кілька років одному незнайомому панові приснився параноїк-монархіст, котрий страждав співчуттям до малоросів. Білороси за це його розстріляли.

(Слід ще всюди натикати відомих прізвищ, адже я — кандидат наук).

§ 6. “Хаос Землі — лиш крапелька картин Далі” — пробувала вчора скласти для мене вірша меценаточка-внучка Сави Морозова. А завтра племінник полковника Муравйова висловить припущення, що над українською літературою нависло велетенське табу.

(Варто би в сьомому параграфі нагромадити жахіття, адже я — “дегенерат”, і їм подобається так мене величати).

§ 7. Товстогубі автоматники-садисти прошивають вогнем беззахисні тіла садистів-дистрофіків. (Ролі можуть мінятися).

Сексуальний маньяк закінчує в штани, купуючи свій нав’язливий символ — білу нічну жіночу сорочку (Це — смішно). Ненависні погляди дітей спопеляють обличчя батьків із будинку перестарілих (Це — наше повсякденне явище, хіба тут є трагізм?).

§ 8. Але невже сьогодні не прийде дев’ятипалий? Вчора ми обговорювали із ним вплив дитячої смертности на оповідання Коцюбинського “Цвіт яблуні”. Сьогодні він повинен висунути гіпотезу про екзотику схрещення чорноволосого із блондинкою. О! Дев’ятипалий уже йде, чуєте? Чудово!

(Доки він не прийшов, треба підсумувати цей портрет максимальною щирістю, адже я — людина).

§ Останній. Я вже два дні живу тільки для себе, моя найдорожча одаліско…

Аністратенко давно відчував: всі світові скорботи, кухонні і космічні трагедії йдуть від людського взаємонерозуміння. Та й хто скаже достеменно, яка трагедія людиною сприймається важче: кухонна чи космічна. Аністратенко завжди вважав перша. Скандали із колишньою дружиною боліли до сих пір йому більше, ніж доля гондураських і карабахських людей, разом взятих. Аністратенкові часто снилася незнайома жінка. Блондинкою. Брюнеткою. Із змішаним кольором волосся. Він казав:

— Ось бачиш, крихіточко, моя ліва рука тепліша, бо росте біля серця, а моє захоплення Ніцше стає тривкішим, і це так банально у великому контексті.

— А я хочу потрапити на баль незнайомців. Мені обридли Друзі.

— Ти маєш коханка?

— І порвати на тому бенкеті троянду на дрібні пелюсточки, на чверть, одну двадцять восьму пелюсточок.

— Ти маєш коханка?

— І скочити на демонічну карету, і їхати полем. На полі товщі доісторичних снігів. Падає сніг XXI сторіччя. Легенько, ніжно…

— Ти маєш коханка?

— Вискочити з карети і бігти, бігти полем у ніч, у химерну пратемінь. Бігти до знемоги, до повного невідчуття.

Аністратенко прокидався, ненавидячи незнайомку і сніги XXI сторіччя.

Іноді ролі у магістра снів мінялися.

— Ти щось шепотів, любий?

— Я бачив, бачив, як Калігула стинав голову вагітній жінці. Він і дитинчаті стяв голову: воно ж було всередині животика. Один порух ката — дві голови стяті і два трупи.

— Заспокійся, дорогий.

— А товаришева мати продавала яблука. Начувана про мене, хотіла підійти. Перечепилася і впала, старенька. Я плакав цілу ніч після того випадку.

— Тихенько, тихесенько, найкращий.

— Одного дня на Землю зійшла крізь зловісні знамення і зашифровані печатки Божа Благодать.

Аністратенко будився. І цілий день примхливо перепліталися в голові вагітна жертва Калігули, товаришева мати з яблуками і очікувана Божа Благодать.

До високих мармурових колон притулилася молода лижниця. Колони знаходились біля підніжжя гори. Люди різного віку усміхались навзаєм. Цілувалися. Здається, не по-дитячому. Розказували і слухали про себе і всіх. Запалювали свічки майбутнього. Малювали ескізи 2864 року. По небу літали іграшкові міста та села. Трохи курилося бронзою епох. Молода лижниця майже покохала морквяного ведмедика. Ніхто не сперечався про вагу царственності синагоги і мечеті. Дохристиянський легінь готував нарти[6] для шаленого гірського польоту. У коханців набрякали вени від щастя. Зеленолиций красень розповідав страшну казку про колишнє зло, сміючись. Йшли всепланетні танці. Розкутий і легкий дух платонічного Вакха ширяв над лісами. Ліси нагадували ладан. Із 100 можливих було 100 вдалих переходів до кохання від релігії. Вседозволена стриманість розгортала м’яке покривало. Всі були щасливі. Серед них — Аністратенко.

Він любив блукати вокзалами. Вокзали були одним з найважливіших компонентів Аністратенкових снів. У тій дійсності вокзали ходили на милицях, переставляли свої приміщення, приміром, каунаський вокзал переносився у Лубни, а той — на Московський південний. Душилися люди, ніхто не міг взяти квитка, ламали собі руки, ключиці… Аністратенкові їх було не жаль. У нього розігрувалися складні, суперпсихологічні комбінації взаємин із вокзальними пасажирами.

— Я вас бачив у позаминулому столітті в Іспанії, при будівництві храму Божого.

— Але ж бути такого не може, васале, позаяк мені знайома Ваша права половина обличчя із шрамом-характерником від часу завоювання Хлодвігом Галлії.

До Аністратенка підходить довготелесий морфініст із “перпетум мобіле” в животі замість внутрішніх органів.