Як виникає бажання зради, що заповнює клітини єства паралельним рецесивним розмноженням? Так відривається у людини тромб — маленька смертоносна частинка, котра несе нічогість ще допіру живій плоті…

Як заскучила за коханням нинішня, кумедна у своїй ілюзорній довершеності, homo sapiens І Навколо лише блядські очі повій, що роблять міньєт за півдолара, аякже, гарний міньєт нагадує справжнє кохання, лише солодкаві уста і пластичні, як у балерини, вигини тілом молодих альфонсів, лише імітація любові, котра у кращому випадку закінчується на перших метрах руху сімейного кортежу, лише ненапускна байдужість, лише патологічний страх, лише чорна ненависть.

Туга за коханням нагинає додолу для безгучного плачу перезрілий пшеничний колосок, котрий теж не міг би наллятися без любові, хилить трагічну плакучу вербу, заставляє червоніти від сорому за людину троянду.

Боже великий, якого людина ніколи не зможе зробити щасливим, та й не потребує цього животворний дух, позаземний, позалюдський і позащасливий.

Великий Боже, що дав малесенькій жалюгідній комашині у льодовику галактичного безмежжя — людині — серце і душу, молимося Тобі, припадаємо до Твоїх уявних позацарственних стіп, уповаємо на тебе, великого, але звільненого від хирлявої і дріб’язкової величі людської. Пожалій малих і нерозумних світу сього, дай їм силу любити високо і гарно, доки їх віку, доки б’ється у їхніх грудях живе, а не пластилінове, людське серце, дай їм силу любити на цій юдолі сліз і плачу, дай їм велику і благородну душу на цих румовищах болю і розпуки!..

Ох, ця древня, інфернальна гуцулка Катерина із дрібненьким обличчям — печеним яблуком, що розсіювало навколо химерну і хвору восковість. Її така ж древня, смердюча, наче зроблена ще із доісторичного дерева, люлька. “Цо, цімборе, неня і мамки не слухаєшся?” — і випустить маленькому Якову у рот коротку порцію демонічного диму. “Чекай троха, зара я тебе возьму в торбу, а там не буде, цімборе, воздуху, і ти задушишсі,” — звучали у старечому, майже відьмацькому голосі кокетливі, розтлінно-педофільські нотки.

І ось вже тягнуться до мого маленького серця старечі пазуристі гуцульські руки, що хочуть чи то вточити дрібку дитячої крові для екстравагантного коктейлю із сімдесятиградусним карбітовим самогоном, чи то облапати нажахане дитяче тільце для збурення заслиненого похітливого гону, котрий владно кличе стару Катерину до імпотентних фантазій про розтлін та оргіастичні збочення.

Я кричу, нажаханий лукавою, відразливо-плотською гримасою на шкірі-масці цієї колишньої сповідниці перелюбів, а нині — чарів із додаванням восьмушки печінки ластівки та третини волосу з гриви огиря. “Мой, цімборе, хозьда до баби Катрі,” — тягнуться до мене старечі руки, чутливі і жорстокі, що знаються на чорномагічних відварах, поганій карті, котра ламає людську долю і прив’ялює перші весняні підсніжники веремією недоброго ворожбитства.

Яків кричить чужим степовим протяжним криком, котрий так дисонує із жорстокою музикою гір. Ці дисонанси, розтлінні жовті гуцульські руки, жах насильства не раз і не два будуть оживати у його душі потворним недоношеним антифеніксом…

І просив її, і вмовляв, і підвищував голос, а ти ж мене, Галю, та й не шанувала, боюся, щоб колись не влаштувати їй садистського концерту. Але це йому треба провести кілька напівкілерівських сеансів гіпнозу, один вже відбувся, три тижні його вистежували найняті мною люди, за кожен день, незалежно від результату, я мусив розплачуватися “капустою”, дорого мені обійшовся Оксанин коханець, я так і сказав їм, коли вони, позіхаючи, питали, як бити, я так і сказав їм — бити до непритомності, напівсмерті, виключення пам’яті. Варто ще було замовити окремий розрахунок із його женилом між ногами, якому мало однієї жінки, але з обачності, надто було би все шито білими нитками, в останню секунду я відмінив підготовлену для нього акробатичну вправу. Чув, що моя вже бігала до нього в лікарню, аякже, Яківчик її, князь її всесвіту хворий, доки вистачить мого спокою, доки? Доведе мене до припадку слабоумства моя Оксана, дам їй ляпаса в обличчя, умиється вона кров’ю. І цей акт найвищої зневаги і погорди до власної дружини стане початком розпаду нашого позірно-взірцевого сімейного кубелечка. Стануть непотрібними дорогі, вироблені роками маленькі сімейні ритуали, поблякнуть милі, інтимні, нецікаві нікому, окрім нас, таємниці, дочка втратить батька, чоловік — дружину, а дружина — чоловіка. Боже милий, що це зі мною, я плачу, уподібнюючись до слинявого, страждаючого склерозом і маразмом старця…

Яків не міг ночами заснути. Находили, як чорний вітер, як епілептична піна, що стікає після чергового приступу чорного смерчу, думки про беззмістовність пошуку щастя, труїли здогадки про абсурдність кохання. Та чим закінчуються усі ці найлубковіші карамельні любовні романи. Якове, поміркуй своєю дурною головою, і голова тобі відповість — істерією розриву, ненавистю ошуканої віри в андрогінне розчинення, реакцією психічної несумісності, мовби хімічний бунт несполучних кислот. Або малоцікавим і сірим сімейним обов’язком, поношеною і підтоптаною взаємною жалістю, що має лише один тривкий фундамент — діти. У мене і дітей немає, напевне цієї ілюзії найміцнішого ферменту я позбавлений. І неважливо, блондинка чи коротконога, добра чи прихильниця сарафанів, вродлива чи захоплюється наслідками фройдизму, що, можливо, ошукав цілий світ. Важливо те, що повне людське щастя неможливе як для чоловіка, так і для жінки. Звідси і з’являються викривлені й розпачливі гримаси кохання — одностатевий потяг, німфоманія чи зоофілія. Бо мучить ще один засадничий інстинкт-потреба любити і бути любленим. Навіть платонічна чи альтруїстична любов до тварин чи товариства їхнього захисту, що мають присмак пересиченої патологічності, бо кожної хвилини хтось із землян помирає від голоду, є лише сублімованим перевертнем цього великого інстинкту. Треба створювати товариство захисту людини, брехливої і продажної, та все ж людини, подумав Яків, і у ту ж секунду його обличчя перекривилося уже звичною мізантропічною гримасою.

Усі усім брешуть, як шолудиві пси, усі хочуть бути споживачами на крові і лімфі подібних, усі плекають потаємні думки про власну вищість чи виїмковість, навіть коли не доганяють значень цих хитромудрих словоплетив. Навіть великі талантом люди просмерділися негідними вчинками, моральним та фізичним збоченством, а коли і здатні на альтруїстичний порив, що дає людині хвилевий відлиск богоподібності, то цей порив спорадичний і нагадує борсання болотяної жаби. Не бачу я прикладів високості людського духу, не нагадуйте мені про політичну закомплексованість та ортодоксальний фанатизм напівбожевільних, бо їх я найбільше ненавиджу. Ненавиджу, ненавиджу, усіх вас ненавиджу, двоногі потвори обох статей…

На спартанському шпитальному ліжку плакала бліда подобизна людини. Місяць за вікном зник і розчинився у жаскому безмірі неба.

Які білі, як борода старозавітного пророка, гори уранці, неначе навмисне закутують себе холодним білим саваном, аби не бачити мук маленького Якова.

… Жорстокі батьківські руки, що готові наносити тобі удар за ударом і прикривати осатаніле, швидше від болю, ніж від садистської насолоди, власне обличчя. Старенький дитячий диван із плямами свіжої крові маленького хлопчика. Залякана до майже озомбованості, за якою уже не розрізниш розпуки, чорнява молода мати. І батьківська рука, що знімає шкіряний ремінь, батьківська рука, що боляче викручує вухо, батьківська рука, що боксерським ударом розбиває до крові крихітне синове лице…