А гори загалом були добрими, бо вчили малого Якова розрізняти різні сорти грибів. Він годинами бродив на добряче витоптаній туристами-лісолюбами галявині дитячого щастя. Галявина приголубить, галявина не б’є за найменші дитячі пустощі. Вона добра, тут можна безперешкодно мріяти про далекі міста, які бачив у сусідському телевізорі, про біляву дівчинку Оксану, що позавчора подарувала йому цілу пачку шоколадних вафель, про книжку, яку він вечором буде читати, захоплюючись хоробрими козаками.

… Бабця брала на руки, розказувала казки, на льоту переробляючи і додумуючи сюжети. Які різні бувають бабці — своя, від якої пахне налисниками і компотом, і Катерина, що часом підстерігає Якова, коли він тікає на галявину. Зрідка брав на руки батько, а хлопець, потайки сподіваючись несподіваного запотиличника, найбільше боявся цієї нестабільної умиротвореності. “Вовчкуватий ти якийсь ростеш, відлюдок, як будеш жити на світі білому таким зацофаним анальфабетом,” — цідив спроквола Верховний Чоловік, тобто батько, одразу міняючи милість на гнів. Мамині руки були добрими, однак постійно трусилися, як у старого алкоголіка Івана, трусилися і неначе безгучно плакали…

“Гори — найдобріше місце на світі, а особливо моя галявина,” — думав малий хлопець, дивлячись на далекі вершини, засніжені навіть улітку. Правда, гори, що ви найдобріші і найкращі?

Гори мовчали.

Василенко! До вас прийшли! — пролунав над вухом командирський голос, неприродний для молоденької медсестри. — Ви можете підніматися?

(“Аякже, вашими молитвами”.) Можу, — озвучив лише скупе дієслово.

У лікарняному коридорі, що своїми вигинами та вибоїнами нагадував радше смугу перешкод, аніж частину території травматологічного відділення, стояла Оксана II.

— Якове, я давно хотіла поговорити… Зараз найсприятливіша ситуація…

— Найсприятливіша ситуація? Ти що, з глузду з’їхала? Чому ви всі мене дратуєте, п’єте мою кров, вурдалаки чортові, що за глумління, їдрі в корінь? — інстинктивно захищався істеричним нападом Яків, відчуваючи запах якогось нещастя.

— Я хотіла сказати… Я так більше не можу… Я би хотіла…

— Що би ти хотіла? Що, й ти починаєш тут? Я, наприклад, хочу тебе трахнути, жива людина, бляха, місяць жінки голої не бачив!

— Якове, Якове, чого ти якось так… так жорстоко… Чим я тобі завинила?

Здавалося, що той клаптик коридору, де стояли Яків та Оксана, відлунював лише зойком невідбулості, трагіпародією кохання, гримасою потопту та оргії на власному серці.

Тягнув, вивергаючи прокльони від нестерпного болю рук та ніг при пересуванні, свою мрію, втілену в плоть, до так званого робочого ліфта. Яків підморгнув старому кульгавому ліфтеру і, вклавши йому в руку м’яту банкноту, попрохав відчинити ліфт на сім, та ні, яких сім, на п’ять або на чотири хвилини.

— Що, не знаєш, в яку позу стати? Сама скидай сукенку, ні, краще підніми її доверху! Маємо мало часу! — краєчком ока Яків зафіксував, що в нього почали труситися руки, точнісінько так, як колись у його молодої чорнявої мами…

По-страдницькому виходили з ліфта. Оксана, так нічого й не сказавши, тицьнула згорток з продуктами і пішла, спорудивши на блідому обличчі несполучну гримасу болю і здивування.

Чолом Якова стекли дві великі краплини поту і важко, як людина, гупнулися на підлогу. Десь далеко за лікарняними вікнами долинули несміливі удари грому, що викликали у голові Якова дивну асоціацію — неначе молода вчителька першого класу залишила його після уроків, щоби методично, сорок п’ять хвилин гупати шкільною указкою по черепу.

Галюциногенні марення

Він страждав спалахами кохання, тобто маленьких, завошивлених коханнячок. Так народжується водночас багато малих свиней після опоросу свиноматки. Так викидає на білий світ десятки своїх нащадків потворна і товста матка-тарганиха. Він кайфував від закоханості, страждаючи, наївний Чехове, навіть не три, а півдня після невдалого завершення залицянь до чергової пасії. Звісно, якби всі його перманентні закохання мали невдалий результат, то він давно вже поповнив би клієнтуру психіатрички із діагнозом параноїдальної еротоманії.

(-Так-так, професоре, я закохуюся у десять жінок водночас. Чи маю до них почуття? Люблю їхні груди і сідниці, тисячі грудей і сідниць. Водночас мене розпирає приступ блювоти від міркувань про особливості жіночої гігієни. Я не хочу інтиму, шалено прагнучи його. Я, професоре, є ідеологом фрази, що всі тварини після спарування сумують. Але, секундочку, спокійно, професоре, мені також байдужі всілякі платонічні історії з романтизованим відсвітом гранатового браслета, зі сльозливими хепі-ендами чи трагічними розв’язками. То я справді хворий, шановний ескулапе? Бачите, я вас переконав у цьому, хоча дві години ви переконували мене у зворотньому, торочивши різні казочки про полігамне чоловіче світосприймання та важкі форми сексуальних психозів, що, мовляв, непритаманні для молодих, злегка розвинутих народів. Оревуар, месьє!)

Але незрідка його історії, його кроки від спустошеності й кроки до спустошеності були гарними, навіть трохи лубковими.

…Теплий весняний вечір. Він веде її за руку (думаючи під час прелюдії закоханості про невідремонтовані туфлі), шепоче, що знову хоче її любити-пестити, обнімати і т.д. (ловить себе на мислі про некроз душевності). Він говорить їй про далекі романтичні міста, де вони обов’язково побувають удвох (злегка дорікаючи собі за механічну, як у гіпердосконалого робота, брехню). Він шепоче про їхню нову дорогу до ще незвіданого айсберга насолоди, про приховану красу первісного спалаху (згадуючи рядки львівського батярського шлягеру, де “моя кохана Гандзулька заміж виходить нині за фризієра Срулька”).

Він впевнено розмахує цезарською рукою, він красномовно орудує цицеронським язиком, він шепоче, наказує, просить.

Вона його любить…

Лікарня (як найгуманніша казенна установа) має здатність спонукати до оглядування на пережите. Яків жахався відкриттю у собі несподіваних інших “я”, про які не думалося за тлущею буденності.

Не знаєш ти себе, Якове, ох, не знаєш. Коли зустрічався ще як парубок, як лжедівич із Оксаною І, раптом відчув страх перед цнотливістю, дивне бажання уникнути причетності до дефлорації, у необхідності якої не було ні крихти сумніву. (Десь є неандертальські племена, там дівчат позбавляють цноти старі вожді чи шамани під ритуальний гуркіт примітивних музінструментів. І майбутнім чоловікам залишалося лише мріяти про спокусу руйнування дівоцтва.) Хотів від Оксани поведінки механічної, заведеної на ключик ляльки при їхній першій, звісно, невдалій спробі тієї медової ночі. Волів би розрізати дівочу цноту хірургічним скальпелем. Бачив у їхній “медовості” не насолоду злиття коханих тіл, а лише акт прикрої та необхідної операції. Чи відчував страх зближення, вкриваючись липким потом псевдоімпотента? Не було і страху, лише відчуження від достиглих жіночих зваб, лише понуре розчарування. Так ось як виглядає кінець платонічного шляху — важка, неначе косарська робота, а не радість, неприємний запах поту двох стомлених тіл, стогони та харчання, котрі нав’язливо воскрешають у пам’яті Якова весняні оргії-злягання котів та кішок. І туалет, вічне бажання, у нього і в неї, протягом безконечно-довгих медових ночей, відлучатися у туалет для підтримання гармонійного балансу організму. Хочеться розстріляти себе за багряні, аж сині, від сорому щоки, закрити лице руками, заткнути вуха ватою, аби не чути власного або Оксаниного дзюркотіння і плавного розбивання сечі об раковину унітаза. Вже відганяю думку про цілком імовірну можливість специфічних звуків, що мають знаменувати початок випорожнення кишечника від перетравленої і засвоєної їжі. Суцільне сечо- та каловипускання при довгому перебуванні разом у тюрмі для трахальників!

Де ж мій непідробний інтерес до живого і люблячого жіночого тіла, так-так, ще ввернуть тобі, Якове, діагноз прихованої гомофобії, у будь-якому випадку ніхто не скаже, голубе, що ти душевностійкий, душевноздоровий, душевнонормальний. Але цю сексопатологію він відкриває лише зараз, страшно йому, страшно…