Лікарняна будівля тупо і незворушно, як доісторичний архітектурний монстр, тягнулася уверх, але не як безумний Ікар, а як звичайна, квакаюча із твані, жаба…

А пам’ятаєш, Яківцю дорогенький, а пам’ятаєш; свердлять і свердлять, як бормашина найжорстокішої конструкції, підступні, вже позбавлені будь-якої хтивості чи сексуальності, спогади.

…Ти був уже одруженим, може, не зразковим сім’янином, що безжальний до ворогів Райху, може, не херувимчиком, що плекає із холодним егоцентризмом параноїка молочно-кисільну квазікрасу гобелена, де зображене власне затишне сімейне гніздечко. Ти був уже одруженим, ти плентався із Оксаною II кав’ярнями, барами, кнайпами, напівпаралізований страхом (котрий відбирав будь-яку хіть) зустріти її чоловіка. Що ти хотів від неї? Тепла? Ласки? Інтиму? Вражень хотів, самообману наповненості життя, ілюзії відчуття себе провінційним казановою, таким собі крутим шолохівським козаком, котрого у перервах між війнами чекають дружина та коханка. Щастя хотілося тобі, друже, а чи заслужив ти того щастя хоча б дещицю?

Оксана II сама потягнула тебе на любовне ложе, відчувши, що може тебе втратити, такого платонічного та незрозумілого. І знову розкішне довершене тіло, але вже жінки, не треба, Якове, виконувати хірургічну роботу, лише любити і насолоджуватися. Пам’ятаєш, Якове, той дивний страх, те недобре світло, що просочувалося з ваших зіниць, котре бажало плотської розкоші й водночас зневажало, хотіло побачити в іншому світлі чи то набуття, чи то підтримку, а бачило лише холод порожніх жорстоких очниць. Ви хотіли взаємного зламу, осоромлення, як останньої рятівної сходинки перед адюльтерівським падінням? Пам’ятаєш, ох, пам’ятаєш, Якове, той гіпертрофовано-галактичний простір кімнати, як мовив поет, “там, де німі жорстокосердії зорі милуються падінням інших зір”[1].

Розкішне жіноче тіло, поборовши сором, прагнуло нірвани упокорення, сладострастя, звільненого від гриму та макіяжу. І настало звільнення, пам’ятаєш, пасмо волосся, що прилипло до чола Оксани II, якесь незв’язне белькотіння, дику оргіастичну ніжність, котра нахлинула на вас, ніби вивержений вулкан? Пам’ятаєш цей солодко-болючий двогодинний напівсон, напівхимеру, пам’ятаєш, Якове?

Такі щасливі і смиренні тоді ви прощалися, мовби були скупані разом, неначе близнюки-немовлята, у ванні з водою, настояній на найцілющіших любовних відварах.

Потім ти повертався додому, отруєний тим коханням. А муки сумління, що терзали тебе, Якове, деякий час, теж пам’ятаєш? Хотілося впасти перед Оксаною І на коліна і ридати, ридати, ридати, здригаючись усім тілом, неначе совісливий хлопчик, що провинився перед матір’ю…

Яків Василенко, стаціонарний хворий травматологічного відділення, незмигно втупився у вікно. Вже пролинуло три тижні його вимушеного ув’язнення. Замкнутий простір лічниці спонукав до клаустрофобійних реакцій, від яких рятувало хіба що споглядання позавіконного життя.

Ось ідуть, узявшись за руки, хлопець і дівчина, двоє у джинсах і курточках. На їхніх натхненних лицях, на їхніх самодостатніх молодих фігурках прописане щастя. “Нікого їм не потрібно, радіють. А не підозрюєш, бевзю, що буде із твоєю радістю через п’ять років, куди випарується сяючий погляд? А ти, кралечко, теж не будеш так граційно і трепетно тримати його руку, коли ця рука буде неспроможною забезпечити твоє життя. Радійте, наївні тупаки, це безкоштовне право молодості,” — лице Якова скривилося гримасою чи то заздрості мізантропа, чи то туги келійника-відщепенця.

Молоді і закохані йшли, натхненно і піднесено, ігноруючи пильний блискучий погляд із-за одного з безлічі сумних вікон сірої споруди, усередині якої працювали покликані зцілювати та оживляти.

І раптом Яків зрозумів — йому до горлових спазмів захотілося перекинутися тим безтурботним молодиком, втекти від тягаря депресивного досвіду, вести цю русокосу юнку парком, заходити з нею у бібліотеку, їсти морозиво, голосно сміятися, дивлячись на неї ясними люблячими очима, розпочати власне інтимне життя з чистої сторінки.

Він захотів повернути молодість, йому шалено забажалося не відчувати цинічних думок, не знати про брутальні стосунки, не уявляти життя, як виснажений караван подорожніх на шляху до приреченості.

Він чекав би на цю дівчину під високими бібліотечними колонами, вона обов’язково виходила б із книжкою у руці, вони неквапом бродили би парком, збираючи і даруючи один одному елегійне жовте листя. Яків проводжав би її до трамвая, довго махаючи услід рукою. Це була би молодість, так виглядає щастя, загублене, спаплюжене, занечищене мною. Він купував би їй старі поштові листівки, що зберегли пам’ять чийогось столітнього кохання, нефабричні браслети, помаду радості. Вони їздили б у крихітні районні центри, жителі яких ще не задушили у собі щирості. Вони ходили би на концерти напівсліпого, трагічного кобзаря із плечими, згорбленими від касандрівського жалю. Вони подорожували би велосипедами у гори, відвідували б театральні прем’єри у європейських столицях. Вони займалися би філантропією на багатих і бідних землях своєї горопашної Вітчизни. Вони кинули би виклик суцільній цитаделі філістерства, вони допомагали би реставрувати старі ікони та картини, тижнями перебуваючи у церквах та галереях. Вони словом і ділом втішали би знедолених, ці rara av is, ці молоді санітари бруду в людських душах, ці по-справжньому закохані.

Вони не знали би про болісну епілепсію відмирання почуття, вони не трималися би один за одного кігтями, як вампіри, нажахані самотністю, їм невтямки були б підозри, ревнощі, ненависть.

У пароксизмі нахлинутого відчуття Яків рвучко простягнув руку до лікарняного вікна. Скло затремтіло, але не розбилося. Русокоса дівчинка у джинсах і курточці зникла, як містичне видиво…

Привіт! Як справи, Якове? — голос дружини був надривно-солодкавим.

— Гуцул ся не журит, смалит люльку, любит дівку, аж порох си курит, — злегка продемонстрував Яків знання фольклорного спадку, втіленого наразі у коломийці. — Чого прийшла? Дайте ви всі мені спокій, не хочу нікого бачити.

Обличчя Оксани І ледве втримувало чесно задумані благі наміри:

— Заспокійся, ради Бога, я розумію, що болить, але не треба на мене підкрикувати, зрозумів!

— Це я підкрикую? У мене місця живого нема на тілі, а ти ще маєш якісь претензії! Побула б у моїй шкурі, зрозуміла? — перейшов Яків від роздратування до сарказму, перекривляючи дружину.

Колись закохані, наче хлопець і дівчина з 19-го розділу, Яків та Оксана стояли, як на кориді, будучи водночас катом і жертвою.

— Це я винна, що тебе побили? Ти, алкоголіку і спідничнику, на ось, їсти принесла тобі! — кинула Оксана І Якову на койко-мєсто термос із бульйоном.

Голос її починав тремтіти. Вона підсвідомо сподівалася на новий шанс порозуміння. Охоплений баранячою зомбованістю, Яків топтав маленькі паростки її сімейної віри:

— Та пішла ти зі своїм бульйоном к отакій матері! Треба менше манікюритися і приготувати чоловікові щось нормальне! Але нічого, нічого не хочу від тебе! — також починав зрадливо вібрувати його голос.

— Тоді я теж хочу від тебе лише одного — розлучення!

…нема мого милого, нема мого любого, невеселі вечорниці…

Ошелешений Яків хапнув ротом повітря…

Буде тобі розлучення, суко, буде! Тобі байдуже, чи я здоровий, ти хочеш мене побачити на смертному одрі, може, це тебе заспокоїть!

— Це ти мене у гріб заганяєш разом зі своєю коханкою! Інша на моєму місці і дня би тобі не терпіла, зрозумів! — вже заливалася сльозами Оксана І.

— Аякже! Які ми святі та божі! А в Польщі на заробітках не трахалася, скажеш, із коханцями не трахалася? — верещав Яків.

Дзвінкий ляпас йому в обличчя, здавалося, пролунав на всю лікарню.