Захлинута слізьми і розпукою, вона вибігла із сірого гидкого приміщення, нічого не бачачи довкіл.

Для когось перший клас назавше залишився скарбничкою спогадів про найзворушливіше дитинство, лише не для Якова. Заляканий хлопчина відчував перед порогом невідомого справжні напливи жаху. Мініатюрна дерев’яна гірська школа здавалася пристанищем монстрів-педагогів і монстрів-одно-класників, бо однокласниць не боявся. У всякому разі їх можна буде боляче смикнути за волосся чи вдарити по спині важким портфелем. Ні директора, ні вчительку не вдариш, чоловіків-макаренків-сухомлинських у школі не було, якщо не брати до уваги алкоголіка-фізкультурника. Не вдариш, бо вони старі, потворні, товсті й сильні. Вони ненавидять маленького Якова, ненавидять свою роботу, ненавидять власних чоловіків і дітей, вони педофоби-садистки. Однокласники маленькі, верткі та підступні. Одного першокласницького вересня Яків похвалився, що читає не тільки буквар, де однокласники вистогнували кожну букву: “Ма-ма ми-ла ра-му,” — а навіть дорослі книжки.

Лице одного маленького мастодонта перекривила гримаса класової неприязні, ти що, мовляв, такий вумний, а в морду не хочеш? Оторопілий Яків, що зовсім не вмів битися, тільки жалібно проскавулів, а що таке, що таке? Давай віддубасимо ного, шибко вумний, командував мастодонт двома підручними мастодончатами. Двічі наказувати їм не треба — тупі, пересмикнуті невмотивованою злобою, три дитячо-старечі мордочки грізно посунули на Якова. Той пробував відпрошуватися, мордочки на очах набирали тваринячої люті, Якова звалили на землю, били як попало, били довго і по-селянському добротно. Малий Яків прокусив одному із підручних вожака мастодонтів носа, його кров змішувалась із кров’ю компанії, ударів уже не відчував, гамселячи кулачками невміло та врізнобій. Розтягнула цей клубок ненависті якась стара дітоненависниця. Вдома співчуття не зустрів, тиждень відхаркував кров’ю, при згадці про школу заходився нутряним, якимось глухим черевним плачем. Це не школа, а скописько потвор, духовних обрубків, це шматки м’яса, одержимі нав’язливою ідеєю руйнації, стулили обитель на шкільному подвір’ї, це антилюди, це паразити-кровосмоктачі, здатні лише до руйнування, сечовиводу та каловипорожнення. Над цією обителлю витає темна аура потьмяніння розуму, оправлена в оздобу імбецильного реготу: “Як ми відтоварили того вумника, га-га, га-га!”

Той дитячий регіт карликів-кретинів проникає Якову в мозок, відшукуючи там канал для імбецильної інфекції. “Га-га, га-га!” — лунає на всьому світі, заповзає у хлопчикові книжки, знаходить пристановище на роздратованому погляді батька, трусить переляканими материнськими руками. Шкірою повзе мороз, покривається нечутливою корою дитяче серденько, плює у маленький сентиментальний мозок гігантський катюга-анестезіолог.

Де справедливість, тату? Де правда, мамо? Що робити, бабуню? Мовчанка. Лише холодно гріє, наче проштрикує ножем, відсторонене сонячне проміння.

Яків скреготав зубами, б’ючи кулаком по недолугій лікарняній каліці-тумбочці. У палаті не було нікого, окрім діда, безнадійно прицвяхованого до ліжка апаратом Єлізарова.

— Що ж ти робиш, синку, отямся, що з тобою, ти вже майже виздоровів, не те, що я, старий, немічний, та й ще ноги переїхав трактор.

— Не чіпай мене, діду, тихо сядь, — ненависно шипів Яків. Пішов до чергової медсестри, втискаючи у її дрібнохабарницьку долоню декілька пом’ятих банкнотів.

— Але ж вам не можна алкоголю, може наступити реакція несумісності.

— (“Срав я на твою реакцію несумісності”). Не переживайте дрібницями! Йдіть!

Горілчаний “фаустпатрон” випромінював майже ніжність, раптовий сплеск нових почуттів. Твоє здоров’я, діду, чудово пішла, як коханка у ліжко, досить хлібом закусити, життя прекрасне, мєчта завйот мєня впєрьод.

Виливав у горло склянку за склянкою, знову, як у дитинстві, відчуваючи, як гупають у мозок залізні плювки гігантського анестезіолога.

… Він іде травневою поляною, один, як палець, небо чисте, наче трирічна дитяча душа. Яка легкість, зараз буду літати, скидати з неба червоні троянди, буду цілувати сонце. Його манить жінка, красива, аж страшно. Ходи, Яківчику, до мене, ти настраждався, бідолашний, знайдеш розкіш і рай у моєму лоні, ходи, я близько, лише простягни руки.

Біле жіноче зап’ястя, таке неприродно-прозоре, легкий ефемерний хітон. Ходи, Ясю, ходи, коханий; йду, почекай трішки, тут якась стіна; я заберу її, ой, так болять руки; ця стіна відкушує мої руки, кохана, ще трішечки, йду, вже йду!..

— Сестричко, лікарю! На Бога, є тут хтось! — кричав, аж охрип, нещасний дід, ув’язнений єлізаровським апаратом. — Він щось кричить, він випив майже всю пляшку і потрощив усі вікна!

Перед очима бувалої у бувальцях медсестри із загребущими руками постала картина не для манірно-шляхетних гімназисток.

Розтрощене скло у двох вікнах палати, облите кров’ю, було хаотично розметане підлогою, ліжком, калікою-тумбочкою. У повітря здіймалися порізані закривавлені руки, які чи то погрожували, чи то вимолювали зустрічі. Обличчям Якова текла слина і кров. Лише три здоров’яки-санітари перервали той божевільний танець на лікарнянім вікні. “Не тягни мене, кохана, я йду сам, я йду сам!” — кричав Яків скривавленим ротом напівмерця, напівблаженного.

— Яке затемнення мозку звалилося на мене, Боже, прости гріхи мої, бо я лише слабка, зліплена із плоті й крові. Я не патріотка д’Арк, до якої замість чоловічого тіла галюциногенно підкрадається образ звільненої батьківщини. Я не стара гімназійна діва, що нишком, вечорами, у своїй дівоцькій келії розриває на шматки фотографії тих чоловіків, що їй платонічно-гріховно подобалися, розриває і обпльовує старечою чорною слиною. Я не вихолола фригідна блядь, якій уже байдуже — спати з чоловіком чи жінкою, мати двадцять добових схрещувань чи не мати жодного.

Я людина, я звичайна жінка, якій забажалося більше щастя, ніж було вділено. Руслан уже все знає. Боже, а якщо він мене вижене, викине, наче курву, що осквернила честь його сім’ї?

Навіщо я це робила, який самообман, ніби видиво гекалітрів води спраглому пустельнику. Все словеса… словеса… непотрібні, облудні. Він засліпив мене, загіпнотизував власною нещасністю, а виявився лише банальним психопатом. Боже мій, та з його очей ніколи не випромінювало біле містичне сяєво, лише дріб’язкова півняча ненависть, лише безкінечне істеричне соло. Які чорні руки підсунули мені цей переступ?

Очі мої щоби вже не бачили Якова. Навіть ненависті до нього не відчуваю, особливо після того лікарняного ліфта, лише обридження, мовби мушу на десерт з’їсти медузу. Пробач мені, Русланчику, пробач мені, доню, пробач мені, Боже, пробачте мені всі, якщо зможете…

Матусю моя рідна, що мені робити, як жити далі? Висушив він мою снагу, висмоктав мою радість. Ніби якась чорна диригентська рука керує нашими долями відтоді, як з’явилася вона. І я не тямлю себе, може, не вистачає мені терпіння, мамо, пожалій мене трішечки! Як образив мене Яків, коли я недавно приходила до нього в лікарню, їжу приносила, який бруд виливав. Мамо, якби ти була жива, але що казати, всі слова оголосили несанкціоновану жодним деміургом війну.

Я все-все віддала би, щоб Яків став таким, як раніше. Нехай буде сумним, печальним, я витерплю, тільки би повернувся до мене. І я би народила йому доню з двома маленькими чорними косичками, правда, мамо? Лише би не ходив до неї, але я ще сама до неї піду, буду просити її, по-доброму, нехай відступиться від мого чоловіка, вона ж не любить його, серце моє все відчуває, навіть те, що словом не можу передати… Я буду боронити Якова від неї, горілки, від пристріту, від поганої карти, від усіх, бо я його люблю, мамо…