Школа теж платила Якову нелюбов’ю — закон сполучених посудин. Не щастило з оцінками, не залишалися непоміченими різні, часто невинні отроцькі вибрики. У дев’ятому класі захотів стати героєм. Коли ватага хлопчаків сунула додому, Яків раптом урочисто пообіцяв, що вмить роздобуде для компанії пляшку вина. Зайшов у магазин, нічого не відаючи про сублімацію бажання лідерства, клептоманію, хворобливу хлоп’ячу волю до вчинку… і вхопив із засраної мухами вітрини ту нещасну пляшчину. Ґвалт, щирі купецькі прокльони, сором. Хлопці повтікали, а батьки дізналися про все ще раніше, ніж прийшов додому. Перекошене батьківське обличчя, мамині руки, що трусяться від переляку, богородичний лик бабуні. Злодій, крадюга, виродок! Та не злодій я, я… і у плач. Догана у школі з обов’язковим занесенням до особової справи, відчитування на так званій “лінійці” як карного злочинця, втіклого каторжанина, ворога народу й партії. Презирливі погляди тих, заради чиєї прихильності це робив, ненависть, спрямована усередину душі, самотортурування, бо він, напевне, таки є виродком.

Особливо хвилював зневажливо-зверхній позирк Оксани, ще одна Оксана; це ім’я, напевне, запрограмували у містичних сферах, де не буває випадковостей, на його, Якова, поганьблення і нищення.

Вирішив, наче впійманий у сильце незрозумілої монументальної мишоловки, сказати Оксані, сільській школярочці, п’ятнадцятилітній кізоньці, його таємничій Джульєтті; Оксана-Джульєтта, як чарівно, високо, аж до небес, звучить це богоугодне зіставлення; так-от, вирішив сказати Оксані, що її любить і не може без неї жити, бо майже кожної ночі сниться, бо всякого дня, години і хвилини він про неї думає і навіть ту нещасну пляшчину поцупив, щоби якось донеслося до неї про безстрашність і сприт Якова.

Було опівнатретю, обід, уроки закінчилися, сонце гріло, наче хотіло спалити весь світ. Яків донині пам’ятає свої холодні руки, що трусилися, як у чорнявої матері, свій піджак, котрий душив тіло, наче змій-полоз, свій чужий голос. Я тебе люблю, Оксано, я тебе люблю, Оксано; відповідь прозвучала тонюсіньким, але голосним писком, Оксана закрила рота, аби не розреготатися, ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки, бо завтра контрольна з хімії. Оксана височіла над ним, як гігантське сталеве громаддя матері-вітчизни, як гіпертрофовані конструкції кімнати блюзнірського реготу, як стокілограмова стара купчиха, що засікла поцуплення Яковом із вітрини півлітрового бутлика бормотухи. Усе навколо реготало, шкірилося, показувало на остовпілого Якова сотнями брудних вказівних пальців. Злодій і невдаха захотів освідчень, шмаркач і мудак насмілився молоти абракадабру першій відмінниці дев’ятого класу, що чекає із війська чорнобрового і чорноволосого Митрика, котрий уже майже закінчив автошколу в райцентрі. Але як можна було, чуєте, до такого додуматися, люди, ні, ви подивіться на цього зацофаного і переляканого коротуна, а воно ще і вино краде…

Сонце спалювало дерева, школу, сонце хотіло перетворити Якова у палаючий факел сорому. “Ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки”. Раптом всередині неначе луснула важенна гиря. Наступив холод, мороз, заціпеніння.

Вже бачу, що Оксана відсахнулася від нього. Воно таке нікчемне, боязке, казали мені ті хлопці, що трішки його полоскотали, що воно просилося, навіть жодного разу нікого не вдарило. Воно — мішень, мішок рабської плоті, воно поношене дрантя, горілчаний непотріб. Мені треба було набагато швидше не допустити цього! Досить було самому з ним зустрітися, глянути, і, може, навіть не слід було бити, бо воно без того було би нажахане до смерті, воно би просилося, ще могло би обісцятися від страху. Але як моя дружина могла спати із цією антилюдиною, із цим дрижачим неврастеніком, що притягнуло її? Не варто зараз про це з нею говорити, прощаю її, хіба сама розпочне цю бесіду. Прощаю, як шляхетний самурай, як вузьколиций воїн, у спокійних зіницях якого назавше відбитий жах пекла і краси кривавого бою, прощаю, бо, може, її відчужувала моя стримана чоловічість. Але хіба не прочитувала вона за нею пристрасті, любові й ніжності? Взяв би цього мудака і розчахнув помежи двома молодими деревцями, але не хочу паскудити руки об гидоту, що закатрупить сама себе, загниє від кореня власної жалюгідної плоті, котра може лише спати, випорожнюватися і святотатствувати. Демоне бою, боже Арею, дай мені сили і витримки, бо все слід уміти пережити згідно кодексу вічного воїна…

Василенко, ви порушили лікарняний режим, це травматологія, а не психушка. Окрім того, можна долікуватися амбулаторно, у нас переповнене відділення! — цинічно перебільшував зміст декількох останніх фраз основний лікар, чиновник-стратег, цар і бог місцевої травматології.

— Ви відмовляєте мені в лікуванні? Будь ласка, — жодна емоція не освітила скам’яніле обличчя Якова. — Через півгодини мене тут не буде.

Рани щойно почали затягуватися. Тіло нестерпно свербіло, наче неконтрольована і збезуміла хромосома улаштувала всередині відв’язку на всі сто.

Куди іти? За що жити? А навіщо кудись іти, вовтузитися, як черв’як, на щось надіятися, когось сподіватися? Хай буде те, що буде!

Яків виволікся з лікарні, як напівприбитий кімнатним тапочком тарган. Йти до себе? Але ж там вона, зараз почнеться, зрозумів, ти остання сволоч, ти не цінуєш нічого, окрім горілки, зрозумів… Якова пересмикнуло. Шукати Оксану II? Для чого? Так чомусь стало байдуже до неї, як до розміщення старого лікарняного стільця у палаті. Нехай собі… Що нехай? Та що завгодно! Хіба би…

Яків, мовби одержимий малярійною лихоманкою, почав нишпорити кишенями — три гривні… п’ять… дев’ять. Ля-ля!

Заходив у перший-ліпший генделик найнижчого ієрархічного ступеня. Дешева горілчана бомба спершу не тішила. Канапка із допотопної свіжості ковбасою, сто, двісті… Рятівна волога почала додавати охоти до мислення. Де ти, дівчино у джинсах і курточці? Ми поїдемо у гори; триста… Я коситиму траву старим гуцулкам, прогодують; будемо спати на сіні, і це буде найсвятіше і найгріховніше кохання двадцятого століття, станемо багатими. Чотириста, п’ятсот… Будемо вічними коханцями, невситимими лордом і леді на цій хліборобській території, що продукує нещастя. Ти гладиш мене по голові, пестиш мене, твоя ніжна алебастрова рука умиротворює, втішає. Шістсот… Кудись віддаляється рука, тільки ефемерний запах найвитонченішої ангельської косметики… сімсот… Де ти? Де ти? Я біжу за тобою, не щезай, так близько щастя; ти ховаєшся десь під землею, ось півруки твоєї вже відгризли кроти, я йду за тобою, я подушу цю кротячу нечисть, я йду!..

Кав’ярню наповнював псевдотрагічний голос співачки, но абманєт далєко-дальокая звєзда.

Кілька чоловіків, покликаних нажаханою барменшею, відтягали Якова від брудного і закривавленого стола, а він бився і бився об нього головою, такою ж темно-червоною і брудною, як стіл.

— Що ж ти хотів від цього житія, Якове? Не плач, мамо, не журися, бо вже твій син оженився, руки твоєї матері, колись чорнявої, паралічем розбиті, богородичне обличчя бабуні давно спочиває в землі, і взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку, а батька твого, Якове, остаточно розчавив тягар синової труни. Ти шукав, Якове, чисте соло совісті, а знайшов вічний супокій. І навіть дівчина у джинсах і курточці ніколи не дізнається про тебе. Тебе сточила бацила саморуйнації, яку найближчі знайомі, що ненавиділи тебе, називали банальною істерією. Тебе занапастив шприц, розведений інфантильним ідеалізмом і дешевою горілкою, рідкісною байдужістю до себе та мізантропією і донкіхотством, бо ти не того від них хотів. Але є ще щось, таємниче і неназване, якийсь тягар нелюдського розчарування, який ти поніс із собою в могилу. Безповоротно. Назавжди…

Ти помер п’яним і щасливим, Якове. Тебе витягли з річкового дна, куди ти зайшов, керований з’явою галюциногенної жінки твого життя. І вона, як демонічна русалка, заманила тебе на дно…