Ні! Мене огортає демонічна саморуйнівна рішучість. Телефонуватиму, допоки його не застану! Адже навіть доля дає знак — батьки сьогодні ідуть на день народження до знайомих, знаю я ці дні народження-пиятики; повернуться на таксі не швидше першої ночі…
Еклектично-несамовитий настрій, батьки пішли, ще ковток коньяку з іншої пляшки. Знову непривітний старечий голос, але сповіщає, що за сорок хвилин син буде вдома, дякую, дозвольте перетелефонувати, голос промимрив щось схвально-невиразне. Значить, він теж живе з батьками? Можливо, також одинак? Перші дзвінки, а скільки відразу спільного!
Мені дзенькають подруги, майже насильно обриваю бесіди, мовляв, погано себе почуваю. Час дзвонити! Ще ковток коньяку (якщо, пане Северине, стану алкоголічкою через кохання, то лікуватимете мене?..), геть сумніви, я — смертниця.
Він піднімає слухавку, його голос неприродно-веселий і невмотивовано-розв’язний. А я лепечу про якусь олімпіаду, додаткові консультації з історії. Він псевдограйливо, як стара кокетка, перепитує, невже я так полюбила його предмет; він відчуває наді мною владу, маніпулює словами, жодних натяків на моє освідчення, але це вчувається у кожному його наголосі і переливі абстрактного словесного піску; він говорить про все і ні про що, нарешті (не питаючи, звісно, чи я зможу; що ж, навіщо церемонитися із закоханою дурепою-школяркою…) призначає мені “зустріч” о 1600, у кабінеті історії, зайдете, мовляв, на хвильку, тоді поговоримо докладніше. Навіть не спитав, звідки я знаю номер, розмовляв зі мною так, наче я всоте йому телефоную…
Чомусь незатишно і неприємно на серці, хоча мало би бути усе навпаки, бо звершився акт телефонної фетишизації. Не так я уявляла цю розмову. Так-так, Дарцю, вимріюй палаци-міражі із сотнею кімнат, а ключі від кожної, зроблені у стилі перезрілого бароко, у твоїх бездонних кишенях…
Зранку трошки поколює голова, що це таке? Згадала про вчорашні передтелефонні стимулятори. Як низько я впала; напевне, у його очах я є банальною неповнолітньою блядюжкою, яку з’їдає екзотична пристрасть чи екстравагантна хіть, бо хіба чоловіки щось тямлять у жіночих, тим паче, дівочих почуттях і передчуттях?..
Так страшно якось, Дарцю, у тебе неадекватні реакції. Кумир поблажливо призначив “стрєлку”, а ти трясешся, як осиковий листок, у скронях гупає, у роті пересохло, щоки поперемінно то гарячішають, то зимнішають; може, підхопила вірус грипу за типом “А”, адже березнева погода сприятлива для інфекцій, не за горами кінець десятого року навчання…
Ще не добігла четверта, стукаю у кабінет, заглядаю (де мені знати про витримку і тактику любовної гри, але ж я — не його коханка, котра може дозволяти півгодинні спізнення); трішки почекайте, Дарино, під кабінетом, бо я ще зайнятий. Він справді з кимось розмовляє, голос — протилежність вчорашньому, сухий і офіційний, мовби перед порогом шкільного приміщення він одягає манірну казенну маску, жбурляючи її пріч аж на виході, за порогом…
З кабінету вимітається людина без статевих ознак (у мене якийсь гермафродитний синдром на його оточення?). Я уклякла; не знаю, чи заходити, чи чекати, мо’ покличе. Ніхто не відгукується, я несміливо, це м’яко сказано, відречено зазираю; заходьте, Дарино, заходьте.
Протискаю тіло всередину приміщення, заклеєного сивобородими портретами і розмаїтими мапами, де зафіксовані нині вже неактуальні переділи земної кулі на колонії і метрополії, імперії і васалії. А над усім паперовим царством нависає жрець незрозумілого мені архаїчного культу гігантських борід і колишніх метушливих розподілів старого і нового світу… Такий же урочисто-елегантний, тільки звідки ця сливе воскова блідість щік (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки”), ця моторошна застиглість обличчя?
Дурниці! У страху великі очі. Не знаю, що сказати, а він мовчить (чому ти так мордуєш мене, крапле Береша?). У кабінеті зависає тиша, тиша давить мене безжальним пресом, розчавлює, робить із жвавої та природної Дарки Марченко віхоть, ефемерний зліпок субстанції невідомого походження.
Тиша. Йолки-палки, він садист чи збоченець? Закомплексований боягуз чи спустошений одностороннім фанатизмом талант? Хто він?
Нарешті проронює, яких консультацій,типу, я хочу, до речі, немає у голосі ні крихти тієї вчорашньої невмотивованої розв’язності (може, вчора він був… п’яним?). Тримайся, Дарцю, уже катма алкоголю з батькових запасів, хіба допоможе саморуйнівна (самовідтворювальна?) рішучість. Не у консультаціях справа, вас, вас, Северине Івановичу, хочу бачити, тужу за вами, тобто за вашими уроками… ні, що я лепечу… за вами… не подумайте погане, я не кидаюсь вам на шию… Далі зле пам’ятаю, наче була отруєна непосильним для організму алкогольним передозуванням, одним словом, не витримала, зірвалася…
Зупинилася (скільки хвилин тривав монолог?). Рішучість вивітрилася, зробилося страшно-страшно, наче після перегляду якогось містичного трилеру. А він мовчить, запалив сигаретку (ще один несподіваний штрих). Чого ж ти мовчиш, Северине, і влаштовуєш у шкільному кабінеті кімнату для куріння?
… Він потягує кальяном східну дурманну речовину із запасів казково багатого шейха, адже на Сході живуть найзаможніші люди світу. Він — імпресаріо арабського мільйонера, намаз і хадж, і, власне, приїхав сюди, щоб розпочати з малочисельними апологетами ісламу джихад супроти невірних. О, горе мені, жінка для цього воїна Аллаха є лише хвилевим об’єктом хіті і посудиною для дітовідтворення, а не коханою ханум чи найчарівнішою квіткою гаремного едему…
Нарешті він виронює, щоб я заспокоїлася і взяла себе в руки (ненавиджу цей фразеологізм, подібно можна взяти себе в ноги чи легені). Ти глянь, він готовий підтримати, коли буде важко; його обличчям майнула тінь співчуття, слід, мовляв, берегти власні емоції, щоб не підірвати здоров’я.
… Хто ти, чоловіче? Високоморальна ангелоподібна істота чи основний євнух гарему великого візира? Обламаний життям невдаха-учителюга чи експериментатор з нахилом до психологічних аномалій? Чому ти такий жорстокий? Для мене твоє співчуття як плювок у лице, а педагогічна турбота про мої нерви як акт витонченої катівської казуїстики…
Не знаю, що далі робити. Йти, стояти, плакати чи сміятися? Найідіотичніша ситуація на світі! Знову у кабінеті зависає тиша, але це не тиша перестуку закоханих сердець, а найніяковіша, найбезнадійніша із тиш. Раптом він чомусь червоніє і каже, що я дуже гарна дівчина (ненавиджу ці двозначності: гарна вродою чи тим, що чемно бігаю за “консультаціями” з історії?). І моментально, вже побліднувши, (о, така швидка зміна кольору щік видає дисгармонійність натури) запитує, чи знають батьки і друзі про моє захоплення (чим “захоплення” — історією селянських воєн у Франції чи заняттями у гуртку вишивки хрестиком? А коли він має на гадці мої почуття, то це дуже плитке означення…)
Я заперечую. Бачу, що не маю ні сили, ні сміливості бути собою, не можу озвучувати все, про що думаю, без озирання на кожне слово. Мене весь минулий навчальний рік так не вимучив, як ця бесіда із коханим лицарем серця… А він знай смалить і смалить, не питаючи мого дозволу; я ніколи не бачила його із сигаретою, може, все-таки хвилюється?
(Уже потім я декілька разів “прокручувала” у голові кожен епізод того кумедного рандеву; складалося враження, що він усно робив якісь найскладніші підрахунки чи бізнес-плани, принаймні, складав план-проспект своєї майбутньої дисертації, підручника, методичних рекомендацій та іншої абракадабри подібного штабу. Він думав, а я заважала йому, триндирикаючи про кохання звечора до рання…)
Він знову повторює, що я гарна дівчина, але кожне почуття слід перевірити на справжність. Більше не червоніє і так тихо та спокійно, наче найбезнадійніший флегматик, у якого горітиме хата, а він ще буде доїдати борщ, каже, що мені слід впорядкувати власні емоції, а при потребі (ох, він акцентує на цьому слові) я можу йому передзвонити, мені слід заспокоїтися, далі побачимо (що “побачимо”?), і йти додому. Ще спитав (але так механічно і сухо), де я живу і чи є потреба мене провести. Я, звісно, відповіла, що нема, спромігшись на люб’язну прощальну фразу; він теж — втілення поспішної люб’язності, отже, пам’ятайте, що я вам сказав, ми про все домовилися. (Про що і коли ми домовлялися?)
