Може, я негарна? Ніхто ще не казав мені такого, те, що батьки хвалять мою вроду, не рахується; але ж скільки компліментів від хлопців, скільки заздрощів від багатьох дівчат! Може, я і не перша красуня, але які досконало-витончені форми тіла, тверді, невеличкі груди. О, йому б обов’язково сподобалися мої груди, голою я значно привабливіша, ніж тоді, коли скована кайданами одягу… Може, у мене трохи завеликий ніс або занадто сухе і ламке волосся? (не допомагають хвалені-перехвалені імпортні шампуні). Може, мені слід змінити зачіску, перефарбувати волосся? Але звідки я знаю, які жіночі зачіски йому приємніші? Може, варто було би придбати міні-міні-спідничку? Але ж мама не дозволить так ходити до школи, а поза школою він ніде не зможе мене побачити, бо я навіть не знаю, де він живе. О, еврика! Слід дізнатися номер його домашнього телефону…
Це виявилося далеко не простою справою. Адже не зайдеш до учительської і не випалиш, як камікадзе, канцелярським слоганом: “Дайте мені домашній номер телефону Северина Івановича у зв’язку з тим, що у мене відносно вищезгаданого об’єкту підвищена почуттєва температура”. Не будеш також шукати виходу на прибиральниць, лаборанток, секретарок, кухарок, завгоспів (вражає кількість нашого допоміжного школоперсоналу), даруючи їм квіти, цукерки, каву і просячи — але щоб нікому ні гу-гу! — на чвертьслова. Бо завтра уже гудітиме уся середня загальноосвітня, бо наші прибиральниці і секретарки — не радистка Кет, якій хоч пхай голки під нігті, хоч виставляй її дитину голою на мороз, у відповідь — лише ідейне мовчання. Можна спитати Северина, смєлава пуля баіцца, але тоді безповоротно утратиться ореол таємничості.
Спочатку я думала залучати до цієї делікатної справи подружку, але вчасно отямилася, бо це ще невдаліший варіант, ніж альянс із допоміжним персоналом. Треба самій діяти! І спосіб знайшовся…
Я вже, здається, казала, що наша школа — двозмінна. Дочекатися, щоб коридорами уже не бігали чи не совалися спраглі розумного і вічного — справа нелегка. Але необхідна, бо як інакше побачиш телефонний список? Я ж бо пригадала, що недавно заходила до учительської, передаючи якесь прохання про заміну, і кутиком ока зафіксувала, невідь-чому, звичайний друкарський листок із заголовком — “Телефони вчителів СШ №34”. Файли нашого мозку інколи справді дарують приємні сюрпризи!..
Залишилося єдине: дочекатися якнайменшої кількості віддавальників та отримувальників знань і — будь-яким способом — викрасти і записати, запам’ятати і проковтнути телефон Северина.
Але… якщо у нього немає телефону? Я ж нічого не знаю про спосіб життя свого солодкого мучителя; може, він винаймає якусь хибарку, відрізану від світу, навіть не маючи у нашому місті власного помешкання? Може, його батьки як чесні пострадянські трударі двадцять п’ять років стоять у черзі на проведення цього, далеко не найсучаснішого засобу зв’язку? Може, йому банально відімкнули телефон за неоплату? У будь-якому сюжеті без слухавки — кранти, зливай, Дарцю, воду…
Після уроків телефоную додому, мовляв, екстрене зібрання танцювального гуртка, я ж непогана танцівниця (забула сказати), але хіба цим його зачаруєш? Іноді хотілося стати професоркою історії середніх років, що є його (як це називається?) науковим керівником дисертації; але невідомо, як би він сприйняв такий реінкарнаційний переступ.
З батьками владнала, що затримаюся, тобто з мамою, бо тата не було вдома, він — бізнесмен, часу обмаль. Уже 1830, більшість другозмінників порозбігалися, але здається, що у нашій школі все одно знайдеться кому швендяти якщо і не до ранку, то, принаймні, до півночі. Чому вони не розходяться, таке враження, що наша рідна загальноосвітня підживлює вітаїстичні сили запізнілих блукальців її коридорами, неначе земля — міфічного Антея.
Нарешті малознайома вчителька кудись вийшла, двері не причинила (я, наче Холмс і Ватсон, уже півгодини пасу очима учительську, як заборонену дванадцяту кімнату з казки). Все! Або зараз, або ніколи! Залітаю у двері, як несамовитий самум, зирк-зирк — є список! Ура! Швиденько переочую стосики нецікавих цифросполук і — знову неймовірно пофортунило! — “Олелькович Северин Іванович”, а навпроти — найважливіше для мене сплетіння арабських чисел. Залізно запам’ятовую, про всяк випадок ще переписую у заготовлений наперед клаптик і знову вилітаю з учительської, як смерч. Ніхто не помітив мене, дякую вам, ангели і архангели!
Пройшла метрів чотириста, додому, на щастя, недалеко, і такою пусткою чомусь повіяло… подумаєш, подія, бо вдалося його телефон свиснути… Що далі, Дарцю? І така втома упереміш із апатією нахлинула на мене, що засинала уже дорогою. Прийшла і через півгодини опинилася у химерних обіймах — як там його? — Морфея…
Неправдоподібно-розпухле Северинове “я” мучить усі наступні дні так, мовби світ зійшовся клином на одній людині, мовби планета спорожніла і залишилося нас двоє. Така рафінована мука: думати про нього, домислювати його до рівня власного вимріяного символу. Напевне, мені уже не треба з ним зустрічатися, доста лише цієї безплотної абстракції… Любить не любить, чіт чи лишка, телефонувати не телефонувати? Так приємно усюди-усюди тягати цей зіжмаканий клаптик паперу з його приватним номером, хоча випалила би цю цифрозлуку напам’ять і при сорокаградусній температурі. Знаєш, що можеш у будь-який момент набрати номер, так солодко і сумно стискається дурненьке серце; яка відповідь буде, питаєте? Вочевидь, це уже і не найважливіше… Бо для мене світ змінив кольори, хочеться ходити до школи, адже кожного дня є ймовірність його побачити.
Але… Дарцю, постій… Ти була такою сміливою, викрадаючи номер телефону, а куди поділася мужність, коли слід зробити задумане? Але хіба мужність є найкращою якістю при… що там казати… Сором чи страх тебе спиняє? І те, і те? А може, не варто телефонувати, адже якщо він мене не любить, то навіть усі українські АТС не допоможуть… Але… ще раз спробую… щоб потім не каралася, мовляв, була безвільною і пасивною. А він колись сказав на уроці, що людина є ковалем власного щастя чи нещастя. Хіба я винна, що не мислю поза ним повноцінного життя?
Отже, телефоную. Непогано було б попередньо випити міцну каву плюс 50 грамів коньяку, бо обкуритися страшно. Мушу прийняти допінг, бо удруге уже так — з моста у воду — не насмілюся. Вирішила телефонувати з дому, батьків немає, знайти для мене у капусті братика або сестричку вони так і не спромоглися. Вихилила з батькового бару п’ятдесят грамів доброякісного алкоголю, у пляшку долила води, він не помітить. Серце так тьохкає, мовби іду на ешафот. Може, я неправильно люблю, бо хіба таким буває кохання?..
… Зараз він підніме слухавку і скаже замогильним спокійним голосом: “Дівчино, ви переплутали номер” — “Як, хіба ви — не Северин Іванович” — “Я — Северин Іванович, але не той, котрого ви собі вилеліяли у цнотливих снах. Вам не слід зі мною знатися, бо я здатен лише занапастити”-“Я… я… вас… лю…”-“Ще раз зателефонуєте або будете шукати причин для зустрічі — начувайтеся”. Тріск, короткі гудки…
Що робити? Не можу підняти слухавки, руки обважнілі, наче я допіру півдня розвантажувала мішки із цементом.
… Він підніме слухавку і… все зрозуміє. І делікатно (адже мені соромно) заспокоїть і скаже, що давно мене любить, навіть його кохана історія немила йому, бо все сняться мої очі і руки. Геть соціальні статуси, байдуже за вікові бар’єри, не зважаймо на чиїсь докори про мезальянс. Тільки наше кохання, наша ніжність, наша зворушливо-обопільна довіра мають цінність у цьому нетривкому світі ненависті. Цей доленосний дзвінок, Даринко, змінить наші долі, відтепер вільні від страхітливо-закомплексованих обмежень, видуманих невдатними любити…
Трішки заспокоїлася, набираю номер. Якийсь старечо-гермафродитний голос непривітно прошамкотів, що Северина немає вдома, буде вечором, а що передати? Нічого, нічого, до побачення, слухавка вислизає з рук, як змій-полоз…
Перевтома накочується, наче цунамі, кількаденні приготування виявилися безглуздям. Зрештою, чого ти хотіла, Дарцю? Він — не мольфар і не телепат, щоб шанобливо застигнути у позі лотоса перед апаратом, чекаючи твого любовного сигналу. Має справи, може… тоді був на побаченні?
