Вже би полегшало, коли б поставив заслужену “трієчку”, не скошував у мій бік очі (постійно думаю, може, він хоче щось сказати украй важливе, наприклад… але ні, не смію і боюся про це і помислити). Але які у нього брови, голос, шляхетно-витончені риси обличчя. До такого чутливого лиця мала би стікатися воєдино кров різних національностей, така шкіра свідчить про родинні дворянські герби й аристократичну традицію. Цим росіяни дуже пишаються, вміють навіть із повітря творити міфи, а я переконана, що Северин є нащадком козацької старшини або гетьманичем, котрий невідь-як і невідь-чому забрів у цю здрібнілу плебейську добу…
Як я могла думати про нього погане, може, він теж не спить ночами, цікаво, чи я снилася йому, а якщо снилася, то як… Спитати би, з моста у воду, адже багато проблем люди розв’язують найпростішим способом. Ось перестріну його, чи ви мене любите, Северине Івановичу? Він мовчатиме, спокійний лик, хоч малюй героїв або імператорів із цього умиротвореного обличчя, але він не для ролі натурника… Чи ви мене хоч трішки, хоч граминку любите? Він мовчатиме, а я тоді від сорому і безсилля пішки забреду у якесь поле за містом і не повернуся ні до батьків, ні до школи, же з любови нич добре не биват…
А може, він відповість, почекаю, мовляв, доки закінчиш школу, а тоді запропоную тобі стати моєю дружиною. Я писатиму модерну історію України без квазінаукової патоки та дешевих рум’ян і білил популізму, а ти допомагатимеш мені у всьому-всьому, моя дружино і кохана, подруго і соратнице…
А може, він сам знайде можливість зустрітися зі мною, адже повинен розуміти, товстошкіра крапля Береша, що я переступила гордість, наплювала на сором (сливе пушкінська Татьяна), звірившись у сокровенному. Вчителі кажуть, особливо підстаркуваті тьоті, що наше покоління нічого не знає про любов, ось у час їхньої молодості і кохали по-справжньому, і вірили по-справжньому. Так і хочеться додати, і цілувалися по-справжньому, і стосунки найінтимніші провадилися правильно і по-справжньому, так, Маріє Василівно? Галино Іванівно? Світлано Дмитрівно? (і далі перелічити весь реєстр імен і по батькові наших 30—50-річних опікунок і навчительок). Северин не такий, він молодий і сучасний, від нього не тхне порохом років і архівом замшілих спогадів із далеких юних літ…
Але чому він знову такий стриманий? чи байдужий? що робити, мамо? Уже промайнуло два тижні від тієї “п’ятірки”, і ще було аж чотири його уроки. Один заміняла тьотя-історичка. Заходить у клас, у мене всередині знову обривається серце і заковтується 10-кілограмова гиря. Що трапилося? де Северин? Може, несподівано залишив школу і виїхав назавше? Не хочу більше нічого, нехай лише буде тут, хоч раз на тиджень його побачити, а то, диви, розмріялася — дружина, нова історія України; дулю з маком тобі, Дарцю, а не наївні фантазії…
Тьотя нічого не пояснює про його відсутність, не знаю, як я просиділа той урок, одразу історія видалася найнуднішою із найнудніших наук. Підходжу після дзвінка, червона, ні, не як офіційна троянда з колючками, а наче польовий мак; питаю. Тьотя так лукаво прижмурюється, а для чого тобі Северин Іванович (вони ніколи не звертаються до старшокласників на “ви”, аякже, бо ми нижча раса, олігофрени і кроманьйонці). Я не знайшлася відповісти, хоча могла збрехати і видумати будь-що, мозок не працює. Нарешті тьотя милостиво прорікає, що поїхав на три дні в особистих справах, а наступного уроку вже буде твій Северин Іванович, майже злісно додає, натискаючи на цей найінтимніший займенник…
Але я вже не слухаю тьоті (ні, бабусі!)-історички; що малося на увазі: “в особистих справах”? Може, він поїхав одружуватися, а я, дурепа, за ним млію. А він якраз у цю хвилю насолоджується (тисячу) першою шлюбною ніччю і навіть не згадує про мої освідчення… Або, у кращому разі, щоб підкреслити перед нареченою (ох, ніколи не бачила, а вже так ненавиджу, що готова тортурувати її, навчаючись у процесі мізантропійного вишколу) власні приваби і можливості, так недбало проронив, мовляв, одна школярка втріскалася у мене по вуха, бігає слідами; вочевидь, ще і награно позіхнув при цій репліці…
Якби я це бачила то, то… що, Дарцю? Не обманюй себе, адже не вчепилася би йому у горлянку, як засліплена фурія, чи не запеклася би злобою, наче антична Медея. Хіба б сіла у кутику і заридала, мов дівчинка із дитсадка, у якої звинніша ровесниця відібрала улюблену іграшку…
Северина Івановича (якого ще там “Івановича”, я вже стільки настраждалася через нього, що маю право недодавати це чиновницьке доповнення) немає, дні розрослися до об’єму гіпертрофовано-відразливих медуз, що рівновеликі довжиною і висотою, рівновеликі і десятиметрові. Не можу ні за що взятись, все тікає з рук і розбивається, ломиться, кришиться (невже на щастя?). Мама вчора попросила хліба порізати, до батьків прийшли гості, я втяла ножем руку, ще і хлібну шкуринку обляпала кров’ю. Вже нема ні сил, ні бажання переказувати власні сни, майже у всіх він присутній. Це наслання, каторга чи любов? Постійно про нього думаю. Думки то недокрівні та повільні, то швидкі і нервові. Немає уже, напевне, такого з ним пов’язаного, щоб я не домислила, не розвинула у веремію химерного сюрреалістичного плетива.
… Сидимо удвох у зимовому парку. Нічні голі дерева, ніби опори для шибениць, так заманюють і припрошують доторкнутися до слизького холоду їхньої шкіри. У місті немає нікого. Ми повертаємося до високого будинку (замку? палацу? резиденції?), ввічлива без’язика прислуга подає мені чай, а йому — кальян із особливим східним наркотиком, що виділяє жаско-запаморочливі пахощі. Потім ми міняємося об’єктами і, обкурені дурманом із запасів східного шейха, йдемо до ложа, засланого неприродно-білою постіллю і синіми, майже чорними квітами. Ми кохаємося, це пестощі олімпійців. Потім він виймає із своїх нутрощів печінку — на честь любові — і дарує мені. Я віддаровую свою, ще обмінюємося селезінками. Нутрощі виймаються легко, наче пір’їнки з подушки. Потім робляться інші нечувані і неописані, бо соромно, речі, напри… Ох, і високоякісний шейхський дурман…
Наступного уроку історії чекаю, як месіанського одкровення. Дзвінок! Проходить три, п’ять хвилин, Северина немає. Він ніколи не запізнюється, значить обдурила мене його “наперсниця”, щось… Заходить! Такий елегантно-урочистий і неподібний до наших забембаних життям учителів-чоловіків, мовби над його зовнішністю працювали кілька профіміджмейкерів.
Урок розпочинається. Ні сонце не закочується на землю, ні пустотливий, як Купідон, місяць не заглядає у денні шибки, навіть наша тридцять четверта середня школа преспокійнісінько уклякла на відведеному місці. Хоч би слово зронив, чому не був минулого разу, чи хтось так чекатиме його колись, як я, десятикласниця-дурепа Дарка Марченко…
Наступні екскурси до джерел історичних знань подібні до цього, наче дві грудневі сніжинки. Відповідати мене не викликає, два-три рази пробувала доповнювати. Знову проблема — хоча чудово тямлю, що слід сказати, не можу, бо червонію настільки, мовби якийсь шибайголова-лікар, що сидить під партою, насильно робить мені перед доповненням ін’єкцію підшкірного кровоутворювача. Для себе переказую усі фрази, вони чудово чіпляться докупи, класно, буде блискуче інтелектуальне доповнення! Встаю… він гляне на мене так відсторонено, мовби бачить уперше, ніби я — не молода Дарця, котра йому освідчилась, а сорокарічний дядько з якоїсь вечірньої чи церковно-нриходської школи; і… серце у п’яти, напливає неконтрольований сором, може, він прочитує мої думки і сни; збиваюся, нездарно переставляючи та дебільно укорочуючи речення… Він увічливо дякує, прошу сісти, урок триває, ось і цей дратівливий звук, що оповіщає перерву. Чому так швидко; здається, сиділа би на уроках історії двадцять п’ять годин на добу. Одразу так робиться тоскно, зараз він скаже “до побачення” і вийде, такий елегантно-урочистий і неподібний до наших пожмаканих алкоголем та дріб’язковими інтригами учителів-чоловіків…
Розмріялася я, як пришелепкувата Фроська… Далеко куцому до зайця; він, кажуть, в аспірантуру хоче вступати, чоловік-красень і чоловік-інтелектуал… Учора, коли домашні позасинали, я — сантиметр за сантиметром — розглядала себе голою у великому дзеркалі, що є у моїй кімнаті.
