Ходила я зливати на віск. Бабця така ветха, мовби із позаминулого століття виринула, одразу схопила гроші, а рука цупка, наче обценьки. Зіллячка, образочки, щось метляє руками і приказує. Через шатена, дитино, туск маєш біля серця, він не любить тебе, дочко, він хитрий, біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко, блондин молодесенький за тобою сохне. Ще приходи, дитино, віск декілька разів треба зливати, віск тобі всю правду скаже, що їла, як спала, що на серці, що під серцем і над печінкою…
А я, дурепа, замість того, щоб послухати старушенцію і кинутися в обійми блондина (знаю, хто це, він з паралельного класу), написала вам… записку. Подібно, за вашими словами, закривали власними грудьми вогнедишні доти у роки ВВВ не герої, а очманілі від спирту і страху пересічні солдати…
Не було ким передати, але я і не хотіла, бо якщо прочитають, тоді вже мені ні вдома бути, ні до школи іти. Що написала там? Скільки крутилося у голові красивих слів, особливо під час безсоння, а спромоглася лише на тривіальне, може, йому не сподобається, бо не так слід про це говорити? Отже! Я написала (дивно, таким некрасивим почерком, адже мій спосіб переносити на папір букви доволі каліграфічний): “Северине Івановичу! Я вас люблю. Царина”. Хотіла знайти особливий папір, але сил моїх вже не вистачило — все! або сьогодні, або ніколи! Хотіла ще підписати, з якого я класу, але це виглядало би вже занадто по-школярськи, правда?
Чекала його спочатку при шкільному виході, такий безнадійний дощ (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко”). Здається, уже вийшли всі педагоги і педагогівни, а Северина немає. (У думках, звичайно, я ніколи не називала його по-батькові, а лише цим божевільно-красивим старосвітським іменем). Може, він вислизнув так, що я не побачила? Може, він читає мої думки і просто змився?
Йти чи не йти додому? Це, напевне, тобі знак, Дарцю, щоб не займалася дурницями. Любить не любить, чіт чи лишка, йти не йти, стратити не можна помилувати…
Йду! Розшукаю його сьогодні або вже ніколи! Повертаю назад, стала під кабінетом, коридори уже майже порожні, якісь павучки-п’ятикласники з другої зміни метляються. Відчиняю двері, знову обривається усередині серце, що зараз буде? Він у кабінеті сам, схилений над якимись опецькуватими талмудами, ніби той кажан, що допіру мені снився.
Так врізалися у пам’ять ці запитально підведені угору очі. Підбігаю, як мишеня, тицяючи до його рук записку, у голові закрутилося.
… Нашатирний спирт, швидка допомога; бліді суворі обличчя, діагноз невизначено-розпливчатий, загальна анемія, велетенський шприц і велетенська втома; слід частіше вживати вітаміни та мікроелементи, не завадили би краплі Береша, але не самопальні, дівчино, не самопальні, а фірмові; вони недешеві, але здоров’я, дівчино, дорожче…
Натомість ще запитальніше і картинніше піднесені брови, записка прочитана, школьніца, мнє так тебе в любві прізнацца хочєцца, награно і жартівливо видушує історик, який, як подейкують, давно переріс школу. Я, мовляв, такий здивований і заскочений, щось тарабанить-тарабанить… Насправді я не помітила жодного здивування, хіба короткохвилевий зблиск сатисфакції чоловічого честолюбства. До вух, наче крізь потрійний шар ваги, долітають фрази, фраземи, фразочки… Не слід, мовляв, спішити із висновками про захоплення, треба закінчити школу, він жаліє, що таке скоїлося, він не давав жодних приводів, майнув у картинно-наставницькому монолозі Северина Івановича легкий переляк. Йому треба вчитися далі, а безпідставні чутки небажані, але я гарна дівчина, і ми ще колись зустрінемось при інших обставинах. Пам’ятаю, що сказав про інші обставини і поклав — так легенько… — мені руку на плече. А моїм тілом ніби пропустили електрошок. Хотілося впасти йому на руки, і разом з тим відчула припадок непоборної огиди. Ці картинні очі, ці завчені напучування, ця химерна неприродність… Він чоловік чи гермафродит? Він відмовляє мені, та він… я… не пробачу йому цього сорому!
Прожогом вилетіла з кабінету історії, заклеєного сивобородими портретами. Він щось лепетав мені навздогін, типу, почекайте і заспокойтесь, а мені здається, що біжу не шкільним коридором, а трясовиною або морем із зав’язлою від якогось гігантського катаклізму водою.
Саме у той день батько — перший і останній раз — дав мені ляпаса. Мовляв, у школі чутки, що ти злигалася із вчителем; ось я піду туди і спитаю, хто його вчив зваблювати неповноліток. Я мамі усе розказала; нічого нема, мамо, він на гарматний постріл до мене не підходить (обманула про його руку на моєму плечі та “інші обставини”, але покажіть мені людину, яка строчить батькам стенограму власного життя…). Контролюй себе, Дарцю, некрасиво молодесенькій дівчині бігати за вчителем; хочеш, переведемо до іншої школи (це маса клопотів), якщо ти так сильно закохана.
Мама воркоче тихо і пристрасно, наче голубка до голуб’ятка, бо все проходить і немає вічних почуттів, за кілька років ти згадуватимеш, мама усміхається, краплю Береша наче сон, що приходив (скільки минуло? два роки? двадцять?) у далекому, “історичному” минулому.
Знову не спала майже всю ніч, ой ти, ніченько-чарівниченько, не смути моє біле личенько; така змішаність у голові, сором і жаль. Чого він злякався? Чому був таким офіційним? Але ж не здивувався, таке враження, що він заздалегідь замислив той витвережуючий слововилив. Але може, слід було повернутися, коли він кликав, може, якраз тоді сказав би щось інше, отямившись від першого шоку, а то ще образиться на мене. Нехай ставить “двійки”, це байдуже, лише би говорив зі мною, розповідав про себе; мозаїку його життя я ліпила лише за чутками і нечастими “ліричними” відступами на його уроках.
Перед світанком задрімала, приверзлося, що він їде на коні, ноги криві, лук зі стрілами, викапаний син золотого Тамерлана або Чингізхана великого. А я, прив’язана шнурком, волочуся за конем у поросі передвечірнього степу, закривавлена. Він лупцює мене нагайкою і каже, що не хоче навіть потішатися, а лише переживає, щоб хтось купив мене на чорному рабському ринку якщо не для забав, то хоча б для важкої фізичної роботи…
Наступного дня уроку історії не було, і я не бачила Северина Івановича. Навіть не можу сказати: більше боялася чи хотіла із ним зустрітися, нехай випадково, перехресні рапіри поглядів, блиск і вогонь, а може, лише тління і попелище… Несподівано перед його уроком, третім у нудній педієрархії, я одягнулася і… вийшла. Бродила вуличками, надворі мжичка, ніби небо накинуло зверху антикольорову верету непривітності. Дівчата потім переказали, що він спитав, де Марченко Дарина, чи не хвора, мовляв, негайно перевівши тему.
Одразу уся відтепліла, бач, питає, журиться, значить, я небайдужа йому; може, він просто несміливий, та й посада зобов’язує до стриманості, а козак дівчину вірнесенько любить, зайнять не посміє. Ніде його не бачу, ніби він щез, зник, випарувався зі школи, міста, планети. Заледве дочекалася наступного уроку, хоча майже не готувалася; треба було написати якісь відповіді про особливості протікання Великої французької революції. Щось нашкрябала і — ви здогадалися! — він… викликає мене відповідати, запрошує до діалогу — гільйотини, здається, це винахід бунтівливих французів, що хотіли свободи, рівності і братерства. Я дивлюся на Северина Івановича сливе благально, одразу згадала про передсвітанкового монгола із його обличчям, подібна непроникність і товстошкірість. Ну чому ця крапля Береша так мордує мене, волочачи вночі за конем степами, а вдень — напівмертву до шкільної дошки?..
Лепечу щось незв’язне, він дивиться на письмові домашні відповіді. Їх практично немає, хіба на “двійку” з плюсом, але… Северин Іванович каже, мовляв, незважаючи на те, що я трішки хвилююся, напевне, перейнялася пристрастями тогочасного французького суспільства, відповідь своєрідна і заслуговує “п’ятірки” (тоді ще, хочу зауважити, не було дванадцятибальної практики оцінювання). У класі тридцять (сорок? сорок три?) секунд тиша, хоч мак сій. Я сідаю, до вух доповзають пересмішки, хіхікання, крапля Береша почав завищувати оцінки, з якої статі, ось Михайлюк відповіла краще, отримавши тільки поганеньку “четвірку”. А Северину Івановичу хоч би що, далі проводить розповідь про якобінців і Бастілію, підточені королівські династії і класову ненависть плебсу… Тільки в кінці уроку помітила, що він час від часу зиркає у мій бік, а може, мені лише хочеться, щоб так було… Не знаю, не відаю і не розумію, що буде далі.
