— Ото їхній глава, — буркнув Амброз на Вартине питання про світляків. — Залицяльник Кузи. Припекло ж їй отаке здибати...

— Я все чую! — кинув із заднього сидіння світляк.

Чаклунка зиркнула через плече і зустрілася поглядом з Аланом. Отже, ось він, син Желібора. Невловимо схожий. Красиве лице, якому контраст світлого волосся і темних очей додавав грізності.

Тепер усе складалося ще переконливіше: син судді зустрічається з темною алхімеєю, а це пляма на репутації батька і все таке. Тому Куза дуже вчасно зникає — і проблему вирішено. Утім, син насмілився піти проти батькового рішення — за це йому хвала. Варту ще сіпала думка про те, як світлий суддя погодився на співпрацю з Горачеками — адже він не терпів геть усіх темних. Але, мабуть, плата від кровопивць чи якісь інші їхні послуги були варті того, щоби переступити через свої святенницькі принципи.

— Уже недалеко, — заспокійливо буркнув Амброз, котрому взагалі погано вдавалося заспокоєння.

Брусінка прошила Варту поглядом. Вона знала про ціну відповіді відьом.

— Я в нормі, — самими губами відказала чаклунка.

Це було напівправдою. Фізично вона почувалася добре: відьомський ритуал не забрав сил, хоча в процесі здавалося, що він може звести з розуму. Слабкість після «смерті» теж минулася, значною мірою завдяки зіллю, яке влили в неї відьми за останні дні. Перед виїздом чаклунка навіть встигла підживитися — так, щоб зовсім по вінця. Вона лише відчувала більше злості, ніж зазвичай. Злість ця була спрямована на Златана: хотілося щонайменше вбити його. Але вони їхали, щоби рятувати.

Варті здавалося, що у неї всередині з'явилася сліпа точка. І вона розросталась, як чорна діра, здатна заковтнути все.

Златан похитав головою — і припинив. Запаморочення після удару кровопивці не миналося.

— То на що ми чекаємо? — прохрипів чаклун, підводячи голову. — Я думав, ви достобіса хотіли отримати мою кров. Чи не можете нічого без наказу магів?

— Хай тебе це не турбує, — відказав гугнявий монстр.

— Ну, так уже сталося: все, що стосується моєї крові, мене турбує. Думаю, ви просто налякані до півсмерті, так? — Златанові хотілося роздратувати їх якомога сильніше й змусити видати ще щось корисне. Він уже впевнився, що вбити його вони не вб'ють, а біль можна й витерпіти. — Ти, праворуч, — маг прискіпливо подивився на кровопивцю, котрий так і не наблизився до нього жодного разу. — Наскільки можу судити, на твоїй тіні дуже симпатичні візерунки. Це індивідуальний пошив?

Кровопивця не відповів.

— Ну й де вони? — спитав у свого супутника.

— Хто — вони? — втрутився Златан. — У вас тут ціла тусівка? Чи ви про Желібора і компанію?

— Уже поряд. Я чую нові кровотоки, — відказав гугнявий супутникові.

— Гара-азд, можете ігнорувати мене, — Златан опустив погляд і прислухався.

Зазвичай гарна чуйка й натреновані навички допомагали йому безпомилково вловлювати присутність магів. Проте зараз накладалися ще втома, виснаженість і біль від ран. Він знав, що маячок зможе ще трохи працювати за межами міста, але якщо його завезли кудись зовсім далеко...

«По одній проблемі за раз. Спочатку потрібно звільнити руку».

Він сіпнув припнутими пальцями так, що іскри стрельнули перед очима. Щити реагували на наказ. Але павутина... павутині недостатньо наказу. До неї треба доторкнутися.

«Дій давай!» — подумки гаркнув Златан, намагаючись уловити знайому силу.

Кровопивці, захоплені очікуванням своїх гостей, не звертали уваги на його потуги. Мабуть, були певні, що після таких поранень і з припнутими руками він не зможе торкатися павутини ще кілька днів.

«І дарма, самовпевнені паскуди», — подумав маг, викресуючи першу іскру. Вона негайно розтанула, поколовши зап'ястя. Але вона була. Отож — буде і друга.

— Вийди їх зустрінь, — наказав гугнявий своєму напарникові. — Скажи, що тут Пожирач — і ми вб'ємо його, якщо то їхні вибрики.

Другий кровопивця коротко кивнув та здимів у темряву.

— Слухай, ти, — прошепотів Златан у спину першому, який залишився з ним сам на сам. — Якщо підпалити твою тінь, то що буде?

Кровопивця озирнувся — у великих темних очах віддзеркалились іскри вогню, що танцював на припнутих до стіни пальцях мага.

Златан помітив, як блискавично суперник сіпнувся назад. Правильно. Отже, загроза є. Чимала загроза. Металеві скоби, якими кровопивці припнули його пальці, розігрівалися надто швидко для того, щоби грати зараз у крутого й вивідувати страхи створіння. Тим більше, неробочу праву руку павутина слухалася гірше. Златан спробував видушити з себе бодай краплю підсилення.

Але план довелося швидко змінити.

Варта знала: щоби врятувати проклятущого Златана, треба не дати тіньовим затуманити себе.

Глава темних віддавав накази своїм, узгоджував щось зі світляком. Чаклунка погано чула їх — злість розросталася, розросталася й розросталася. Пальці дрібно тремтіли від перенасичення силою.

— Головне — не дати їм зникнути тепер, — процідив крізь зуби Амброз, розминаючи широкі плечі, поки Брусінка дбайливо тицяла в руки магам дрібні банки зілля.

— Навіть якщо нас помітили, тут нема куди зникати, — видихнула Варта, окидаючи поглядом пустир, посеред якого притулився склад, схожий радше на ангар.

Вона пригадувала, що туман цих створінь діяв короткий час — кілька хвилин — і ніяк не міг стерти зі спогадів причину приїзду сюди.

— Головне — не випускати їх із поля зору, — скрипнула зубами дівчина, пригадуючи, як швидко рухалися трійко викрадачів.

Давні фоліанти твердили, що Вартовим під силу протиставити щось створінням із тіней. Варта хотіла би знати, як це зробити, — але, вочевидь, доведеться шукати відповідь методом спроб.

— Якщо вірити в те, що я читав про кривавих, — видихнув Амброз загрозливим голосом, — то краще додати вогню...

Павутина виросла довкола його пальців, поблискуючи бронзовими іскрами. Вона безшумно потекла в обидва боки і зачепилася за петлі дверей. Незримі струни натягнулися тієї миті, коли хтось відчинив їх ізсередини.

— Хай буде світло, виродки... — Амброз потягнув павутину на себе, сплющуючи двері, ніби паперову витинанку.

Бухнув вогонь.

Монстр на порозі — він вийшов один — відсахнувся, затуляючи лице від раптового спалаху.

Спрацювало.

Викрадачі не чекали гостей. Принаймні таких.

Знаючи, що поруч щонайменше двоє тіньових, Варта спробувала знайти їх поглядом. Але всередині було надто темно. Вона підняла щит і прослизнула до входу, поперед усіх.

— Не дай їм тебе торкнутися! — заволав з іншого кінця складу Златан. Чаклунка мигцем помітила чеха в язиках вогню, який огорнув його праву руку.

Хтось виступив із темряви й ударив чеха в голову, але перед тим вогняні язики різко шурхнули вгору, торкаючись тіні. Друга тінь ковзнула за спиною Варти.

І — провалля.

Темрява минулася раптово, як і впала.

Варті здавалося, що ця битва — гра в піжмурки. Не схожа на жодну з тих, у які вона втрапляла раніше.

Уловлювала рух, але не встигала атакувати. Перед очима шмигало щось подібне до туманного полотнища. Тоді невагомий дотик монстра знаходив її. І — провалля.

Різкий біль. Удари приводили до тями. Удари негайно розвіювали туман.

Монстри двічі вдарили її арматурою і проїхалися крізь щити кігтями. Щити подекуди ще захищали. Але ребра нили. Права рука горіла від порізу, кривавила, і кожен дотик до павутини віддавав болем.

Створіння жодного разу не скористалися магією. Отже, не володіли нею. Це мало б тішити, якби не швидкість, з якою рухалися нападники. Варта не могла роздивитися їх — двоє? троє? п'ятеро?

Той, чия тінь загорілася від Златанового вогню, вже її загасив.

Варта запалювала вогонь, наскільки ставало сили. Брусінка й Ґлефа принесли з собою два ліхтарі — світло, за легендою, відлякує кровопивць. Проте, вочевидь, потрібний ефект дає лише сонце. До ранку — багато часу.