— Ні, треба щось цінне й незамінне. Таке ж, яко й артефакти. Витки твого життя... або... — стара відьма вказала кострубатим нігтем на свої груди, — те, що в тебе тут жиє. Та твоя страшна любов. Уся до краплі. Якщо оддаси її, ми спробуємо допомогти.

— Як можна віддати почуття? — насторожилася чаклунка.

— Усе можна, коли доволі захотіти. Покажи їй, Душе... — прошамкотіла стара, голос котрої потонув у хихотінні відьом зусібіч. Вони аж заходилися, мовби потрапили на винятково кумедну виставу.

Душанка кивнула, тоді торкнулася нігтем — гострим і довгим — Вартиного плеча. Чаклунці здалося, що хтось проколов шкіру і почав знімати, по-мученицьки повільно. Вона закусила губи, але скрик усе одно вирвався. За мить на нігті Душанки висіла товста срібна нитка, яка виростала просто з Вартиного плеча.

Відьма ще слабко потягнула нитку на себе, і чаклунці світ потемнів перед очима. Секунду чи дві Варта не могла зрозуміти, ані хто вона, ані що взагалі відбувається. Тільки темрява, тільки пекуче відчуття. Відьма обережно погладила її по спині, і все повернулося. Біль згас, хоча плечі тремтіли. Відьми довкола затихли зовсім. Варта відчувала на собі їхні погляди: гострі й пекучі, як кропива. Зіллєварки сьорбали чай, шепотілися нечутно, дивились на неї хто зі співчуттям, а хто зі зверхністю.

— Отако, — відповіла врешті глава шабашу. — Отако з тебе все заберуть по ниточці. Ніхто від того ще не вмер. Принаймні відразу.

Варта проковтнула сльози і знову потяглася по чай, бажаючи змити гіркоту.

— Тоді мушу відмовитися, — видушила вона. — Моє життя і моя любов надто важливі, щоби приносити їх у жертву.

— Мудре рішення, — кивнула стара відьма. — Добре, коли знаєш ціну тому, що маєш. Багато хто не знає... Підійди сюди і візьми те, що обере тебе.

— Ми ж іще не визначили плату, — Варта силкувалась усміхнутись, але губи теж сіпалися і видавали лише гримасу.

— Ти вже заплатила. Своїм болем.

Чаклунка вирішила не сперечатися. Вона наблизилась до глави шабашу. Та відкрила перед нею невелику плетену скриньку, схожу на ті, в яких звичайні бабці тримали ґудзики і вишивальні нитки.

— Бери. Не думай і бери. Три дари твої.

Варта занурила руку всередину, намацала щось дрібне й багатогранне і витягнула. То виявився гральний кубик.

— Диявольський, — схвально плямкнула губами відьма. — Зустрінеш світлого диявола. Ще тягни!

Варті не хотілося зустрічати ніяку нечисть, але вона знову слухняно занурила руку в скриньку, мовби голос старшої відьми керував її тілом. Цього разу пальці дістали шматок паперу.

— Тайнопис! Побачиш заховане. Душанко, розкажеш їй, як ним користуватися... Ще.

Дівчина вирішила цього разу не довіряти пальцям і вивільнила павутину. Тонка нитка енергії обвила кільце. Невеличке, мідне, з квітковою емаллю. Варта не була певна, що воно налізе їй хоч на один палець.

— Добре, — глава шабашу різко хряснула кришкою скриньки. — Це перстеник Богумінової.

— Кого? — перепитала Варта, почувши знайоме прізвище.

— Мертвої жони мертвого Златана Богуміна, Медленки, — пробурмотіла відьма, з видимим задоволенням обпікаючи поглядом стару прикрасу.

— У вас є її речі? — похопилася чаклунка, ховаючи перстень у долоні.

— Її власність — тилько вінчальне кілечко. Меделіна дала його як плату.

— За що? — спохмурніла Варта, підозрюючи, що обручку Златанова матір не віддала б задля якоїсь дурниці.

— Ади яка цікава Вартова! — стара відьма підвищила голос, і всі довкола розсміялися.

— Я чекаю на відповідь, — сухо відповіла чаклунка, втомлена постійними смішками за спиною.

— Богумінова хотіла дитя — от твоя відповідь, — очі відьми зиркнули на Варту двома вицвілими проваллями. — Це все, що тобі належить знати. Тепер же покинь нас, бо шабаш має свої справи. Якщо надумаєш пожертвувати чимось — приходь іще. Кров Вартових завжди в ціні. У старі часи кровопивці за неї втричі заплатили б. Та й любов твоя багато варта...

...Варта з Душанкою повільно спускалися сходами. Нічне повітря освіжало думки. Чаклунка не могла зрозуміти, як висиділа в паркому й дурманному пеклі разом із химерними празькими відьмами. Вона машинально розтирала пальцями перстень Меделіни і думала, чому ж Златанова матір, коли хотіла стати, власне, його матір'ю, подалась до відьом, а не до якогось кваліфікованого в цій справі лікаря.

— То ви тут щоночі збираєтеся? — спитала дівчина, коли вони з Душанкою вийшли в під'їзд, викладений потрісканими кахлями.

— Ні. To квартира баби. При ній завжди хтось є. Люди сюди приходять по ворожіння чи по щось для себе, — пояснила відьма. — А так багато, як нинька, ми десь раз на місяць сходимося. То ти вдало зазирнула.

— Вона казала щось про той шматок паперу... — дівчина дістала його з кишені, де лежали також гральний кубик і перстень Меделіни.

— О, тайнопис! — відьма мовби щойно згадала про його існування. — То ти вже маєш такий. Коли ви з паном Бертоком у мене кавували, пригадуєш? На ньому ще слова змінювалися...

Душанка обережно взяла папірець із рук Варти, розправила його і розірвала навпіл.

— Напиши щось на одній половині — і проявиться на іншій, — пояснила вона. — Відстань не завадить, ніщо не завадить. Вони пов'язані нерозривно... Пиши, коли вирішиш продати свої почуття.

— Не вирішу. Та й яка вам із них практична користь? — спитала Варта, пхаючи до кишені обидві половинки тайнопису.

— З них можна зробити зілля. Дуже сильне, — відказала Душанка з усмішкою Мони Лізи. — Знаєш, як працюють привороти? То все чужі любові. Твоя — свіжа й гаряча, ще не забруднена роками чи розчаруваннями, тому її вийде продати задорого. А привороти й трути — найкращий товар у всі часи. Їх і чародії, і прості люди беруть. Тож ти ще прийдеш до нас.

— Не діждете. Я вірю, що знайдеться інший шлях повернути артефакти.

— Вір, — відьма й далі усміхалася ледь іронічною, покровительською посмішкою. — Карафіят тебе вподобала б, якби прийшла нині.

— Душанко! — Варта ледь не ляснула себе долонею по чолу. — Ви мене зовсім затуманили своїми чаями і таємничими презентами. Я ж чого прийшла: минулого тижня я зустріла відьму — ту вашу Карафіят, так? Вона сперла щось у світлячих алхіміків. Що це за розбори польотів? Бо мені вже влетіло за її самодіяльність.

— То моя мала сестричка, — махнула рукою Душанка. — Вона в нас буремна дівиця. Казали ж їй, аби сама не пхалась... Але в неї терпцю ні на йоту.

— Що вона такого викрала?

Відьма рвучко приклала палець до губ Варти.

— Не викрала, ні! Повернула. Давня справа: алхіміки з боку світла колись не в ладах були з шабашем і пограбували наше пристанище. А ми не тримаємо в руках павутини, як ви, тож не змогли дати відсіч. Світляні тоді багато всього викрали — і скриньку одну. Ото скриньку Карафіят на тижні й відібрала — коли ви зустрілися вперше... Бо справа яка: нещодавно за скриньку запитувалися — то одні, то інші, мовби всім ураз її треба стало, хоч до того багато літ просто лежала собі. Баба вирішила, що треба повернути наш скарб: потім вийде спродати його задорого, коли такий попит знявся. Тим-то сестра й кинулася до тих крейдоголових... Тішся, до слова, що баба не взяла з тебе плати. Мабуть, ти їй дуже припала до душі.

— Вона сказала, що я заплатила своїм болем.

— То жарт такий, — відьма примружила світлі мигдалеподібні очі до двох тонких рисочок. — Ну кому той біль продаси?.. Якщо ти чим і заплатила, то лишень порятунком Карафіят. Баба її страшне любить.

— Після того світла алхімея прокляла мене й ледь не вбила мого напарника. Нічогенька плата вийшла.

— О, ви просто між двох вогнів потрапили, — м'яко повела плечима Душанка, мовби її й не дивувала ця історія. — Ми мали довгу розмову зо світлими алхіміками по тому. Слава вищим, їхній глава вміє залагоджувати справи. Сталося, що Карафка наша отруїла когось, аби ту скриньку здобути. То він урешті до лікарні потрапив і ледь виборсався. Та моя сестра нікого помилково не вбила би — вона найбільш уміла в Празі майстриня отрут. Тож коли що — звертайся. Вона і тобі тепер винна.