Фелела припинила повискування, довірившись Аголу-водію, і задрімала на широкому зручному задньому сидінні. Агол мовчав, замислившись, а Реза не наважувався перервати мовчання. Першим заговорив Агол:

— Ех! Був би вдома Оброра! З ним можна було б домовитися про парингею.

— Що означає домовитися? — не зрозумів Реза.

На задньому сидінні розплющила очі Фелела та прислухалася до розмови.

— А хіба дракон не загрожує також і Виринеї? — обурилась Фелела. — Він же може літати! Невже це не зрозуміло?

— Не все так просто… — пробурмотів Агол. — Доки це дійде до самої печінки мера Виринеї, його замів і інших, хто при владі… А Мадингма чекати не стане!

Агол трохи помовчав, а згодом продовжив:

— Час, Фелело, це єдина штука, котру не можна ні стиснути, ні розтягнути. Час, він і є час. Його бракує, а годинник цокає. Місто втратимо — де жити будемо? Розбредемося по планеті нікому не потрібними чужинцями. Сьогодні ми, завтра виринійці… А все тому, що і в нас, і в них при владі багатії, а вони завжди думають лише про себе та свої кишені. Де наша парингея? Продана мером! Він утік подалі, а ми залишилися усе це розгрібати. Чи буде справедливо, якщо мером знову стане якийсь багатій, який купить голоси виборців на чергових виборах? А то і старий повернеться — і привласнить все, що ми зробимо! А ми з тобою, чесні, не боягузи, які приборкали дракона, залишимося ні з чим? Замисліться над цим!

— Що ти пропонуєш? — запитала із заднього сидіння Фелела.

— Сам ще не знаю, — ухильно відповів Агол, — треба думати… Добряче думати… Зараз головне — добути парингею, а далі побачимо.

У кабіні знов запанувала тиша. Реза та Фелела обдумували те, що сказав їм Агол. «Хто його знає, — думав Реза, — може, Агол і має рацію? Може, настав час навести лад в Асьії? А якщо не ми, то тоді хто? Тоді нікому… Усі злодії! Злодії й негідники! Думають лише про себе! Мабуть, я пристану на пропозицію Агола. Він стане мером, а я його заступником. Разом ми наведемо лад у місті». І хоч Агол ще не робив жодної пропозиції, Реза вже достиг, як ліловий плід фліко-фляка.

А Фелела мучилася сумнівами: «Погодитись? Але мер ніколи мене не ображав. Навіть симпатизував… Таємно, під столом, коли ніхто не бачив, долоньку пестив… А яким буде новий? А якщо я йому не сподобаюсь? А якщо вижене з роботи? Агол? Може, і Агол. Зараз він гарний, але влада — як жінка. Одним рухом, одним поглядом вона може зробити з негідника героя, і навпаки. Не знаю… Ой, не знаю… Смутна година… Все нестійке, незрозуміле, непевне…» Вона так і не прийняла рішення, відклала його на потім, мудро розсудивши: відповідати треба лише на ті питання, які потребують негайної відповіді.

З високого горба Виринея несподівано відкрилась уся й одразу. Аголу подобалося це місто, по-домашньому затишне й добре. Виринеї поталанило — дракон Крейдер для свого лігва обрав дуже красиве і зручне місце, на березі великої ріки, багатої на просторі піщані пляжі та рибні місця. Багатьом подобалось красень-місто, тому вартість осель і навколишньої землі постійно зростали. А там, де ціни ростуть, дуже швидко з'являються ті, хто бажає на цьому заробити. Поступово все до своїх рук прибрали кілька вельми поважних громадян. Звісна річ, коли до рук потрапляє земля, тоді у ці ж руки переходить і влада. Мер міста був наче й обраний жителями міста, та тільки ті вибори були без вибору, бо більша частина міста була розташована на його землі. Крейдер також став власністю мера — і відтоді вся Виринея потрапила до нього у довічну залежність.

Оброра, з яким Агола познайомили давно, у мерії не працював, хоча із мером був у добрих стосунках. Огрядний, кругловидий, вуха зухвало стирчать на маківці, швидкій у рішеннях і різкий у словах та думках — цей молодий політик подавав надії. Принаймні, таким він був кілька років тому. Час від часу Агол з ним зустрічався і потай заздрив, як швидко Оброра увійшов до вузького кола господарів міста. Ті посміхалися та кланялися один одному при зустрічах, але насправді тільки й шукали можливості поставити підніжку чи, як казали на Масябосі, — почухати друга за вушком. Саме тому Агол був не певен у своїй місії. Чи захоче Оброра просити парингею у мера? — ось у чому було головне питання. Уся надія була лише на те, що господар Виринеї зможе оцінити небезпеку від сусідського дракона, який прокинувся. Якщо сьогодні Мадингма виповзе з лігва — загине Ась, якщо стане на крило — назавтра може загинути й Виринея.

Аби не завдати шкоди вулицям міста, Агол втягнув кігті на лапах, уповільнив біг і скерував машину до великої садиби, що потопала у деревах та квітах. З воріт вийшов похмурий охоронець.

— Слухаю вас, — не особливо привітно сказав він.

— Скажіть господарю: приїхав Агол з Асьї в особливо терміновій та важливій справі.

Охоронець кивнув і зник за парканом. За хвилину ворота повільно відчинились, і Агол завів лапобіг на подвір'я. На ґанок садиби вийшла молоденька симпатична служниця з золотими кілечками у вушках. Прикраси виблискували на сонці золотом, підкреслюючи золотавий колір її волосся.

— Пан Оброра чекає на вас, — усміхнулася вона, — прошу за мною.

Агол, наче перед стрибком у холодну воду, важко зітхнув, виліз із машини й подав руку Фелелі. Побачивши молоду вродливу жінку, служниця закопилила губи, усмішку наче хтось витер.

— Прошу… — холодно сказала вона.

Кабінет Оброри дивним чином поєднував великі розміри та затишність. Господар назустріч не вийшов, але підвівся і простягнув руку.

— Вітаю, Аголе! — і з запитанням подивився на його друзів.

— Це Реза, а це Фелела, мої друзі та соратники. Велике лихо привело нас у Виринею.

Брови Оброри полізли вгору.

— Що відбулося у наших сусідів?

— У нас прокинувся дракон, — тихо сказав Агол.

— Дракон на ім’я Мадингма, — додала Фелела, не зводячи погляду з Оброри.

— Фью… — свиснув Оброра. — Як же ви проґавили?

Агол важко зітхнув і промовчав, а Реза енергійно махнув рукою:

— Хіба ми проґавили? Ми це зараз розгрібаємо! А той, хто це накоїв, давно по той бік материка!

— Та-ак, — протягнув Оброра, — знайомо… Як усе це мені знайомо… І що ж ти бажаєш, Аголе? Дракон прокинувся, його заснути не примусиш, ти ж знаєш!

— Цього разу все інакше. У нас є шанс. Маленький, примарний, але є. Нам потрібна парингея. Пару контейнерів. У борг.

— І?

— У нас є не зовсім звичайний помічник. Він з іншої планети.

— Звідки? — Вуха на голові місцевого олігарха стали навсторч.

— Ви правильно почули, шановний Оброре, нам допомагає інопланетянин.

— Як?

— Не знаю, — Агол з перестороги вирішив нічого не розповідати про інопланетну зброю, про що заздалегідь попередив своїх супутників. — Коли ми від’їжджали сюди, у Блостера, так звуть нашого друга, це виходило.

— Оце так… Дива, та й годі.

— Нам потрібна парингея. Терміново, — Агол дивився Обророві просто у вічі. — Мінімум два контейнери.

Оброра перевів погляд на Фелелу.

— Інакше наше місто загине сьогодні, — прошепотіла вона пересохлими губами, — а ваше — завтра.

Оброра замислився.

Зранку, коли батьки пішли на роботу, друзі спокійно поснідали. Насамперед пішли у парк перевірити, чи не було рятувальників, але там нічого не змінилося. Геть не було чого робити. Вештатись по вулицях у цей несподівано спекотний серпень бажання не було, і Льоха запропонував:

— Слухай-но, Манямо, а може, підемо у музей Києва? Київ дуже стародавнє місто, — І подумавши, що Маняма може засумніватися у його словах, додав переконливо. — Правда, правда!

— Музей? А що це таке?

— Це місце, де збирають усілякі історичні штукенції. Землю копають, знаходять… Старі книжки, ну й таке інше… Різні ці… Гайда, сам побачиш!

— Це цікаво? Ти там уже був?

Льоха кліпнув очима. У тому ж і справа, що сам він до цього музею жодного разу не ходив. Ой, як соромно! Це ж треба було так проколотися! Але брехати новому другові не хотілося. Що ж, є як є.