Татарин нарешті оговтався, скинув Петька на землю та підняв шаблю.

Ратибор, у смердючих шкіряних штанях і кожушаній куртці, у низько насунутій шапці з лисячого міху біг у гущі натовпу, що увірвався до міста. Душа його в тривозі за Петька рвалася уперед, але розум стримував.

— Ще не вистачало загинути від своїх же! Свисне стріла — і нема Ратибора!

Біжучи, він щось нерозбірливо горлав, розмахуючи шаблею, а сам намагався пробитися кудись до бокової вулички і непомітно відокремитися від нападників. У лівій руці він тримав захалявний ніж, котрим непомітно вирядив до праотців вже кількох бесерменів, вразивши кого в бік, кого у живіт, а затоптував їх на смерть натовп, який мчав, не розбираючи дороги.

Увірвавшись до міста Ярослава, орда намагалася просотатися маленькими струмочками по вулицях, але не так сталося, як гадалося. На кожній вуличці стояла барикада, складена з усього, що підкрутилося під руки, а головне — дружинники київські, які усвідомлювали, що б'ються за своє життя, за життя своїх близьких, за честь та віру.

Грудневий день недовгий, сутеніло швидко. Воєвода Дмитро, перейшовши до міста Володимира, вже не міг бачити загальної картини бою, отже, не міг керувати ним. Теж саме сталося й на татарському боці. Загальна битва розпалася на окремі сутички, а згодом і в взагалі вщухла. У темряві воювати незручно, можна зопалу і своїх порубати.

Воєвода скликав сотників. Зібралися просто на мурі. Надвечір постуденіло, здійнявся колький крижаний вітерець, несильний, але пронизливий, він пробирав до кісток. Воєвода довго мовчав, вдивляючись у темряву. Де-не-де запалювалися тьмяні вогники багать. Це татари намагалися якось зігрітися й щось приготувати на вечерю.

— Панкратій! — неголосно покликав воєвода, — що там з боку Поділу?

— До вечора, слава Богу, заспокоїлося. Вважаю, назавтра зранку знову почнуть… Вогнища, бач, горять біля самого муру.

— Борзо відправ прелагатая, хай побачить, чи є хто біля вогнищ? Здається мені, там нікого немає. За дурнів нас тримають. На ранок, а може, й удосвіта тут вони усією ордою вдарять. Не утримати нам міста Ярославова! Господи, прости мене, многогрішного, але візьму на душу ще один гріх. Місто Ярославове залишаємо.

— Як?!! — закричали сотники, — святу Софію на поталу бесерменам віддати? Воєводо, та ти при своєму розумі? Споконвіку такого сорому не було! Та ми усі кістьми поляжемо! Головою накладемо!

— І що з того? — суворо відповів воєвода Дмитро. — Справа не в головах наших! Якщо головами накладемо, хто місто боронитиме? А разом із Києвом і всі наші храми святі, і діточок наших, і дружин наших, і добро наше?

— Мертві сраму не імуть! — гаряче вигукнув сотник Ладомир.

— Це правда, — погодився воєвода, — але й шаблею махати не можуть. Град Ярославів залишити без зволікань! Ти, Панкратію, якщо довідаєшся хитрість татарову, залишиш на подільській стіні вартових, усіх інших — сюди. Виставити вартових на ніч і тут, решті — відпочивати до перших півнів. Тут назавтра січа смертна буде! Тут ми їх зустрінемо!

— Три… Два… Один… Давай! Любі телеглядачі! — бадьоро почав старий, затнувся і зупинився. — Агов! Тумблер увімкни! Ви чого там?

Табул вивернув Аголові руку за спину:

— Фігушки! — просичав він. — Це який я тобі помічник? Я затягнув дракона назад до печери! А ти лише привіз парингею! Ти нічим не ризикував, а я ризикував життям!

— Але без парингеї Мадингма не заснув би! Ти що, не розумієш? Відпусти, бовдуре!

— А як же! Відпусти… Головну роботу зробив я! Ризикував життям я! Тому виступати на телебаченні буду теж я!

Агол вивернувся і вихватив з кишені граваствол, але Табул був напоготові. Не задумуючись, він вкусив супротивника за плече, Агол скрикнув і постигнув руку зі зброєю до плеча, чим негайно скористався Табул. Вільною рукою він вдарив Агола по зап’ястку. Граваствол вилетів і ковзнув по підлозі.

— На мене? Зі зброєю? — заволав Табул. — Ах ти ж порцере![92] — І вони почали битися.

Маленький метелик спостерігав за бійкою масябосян, котрі усього кілька годин тому були найліпшими друзями. Коли Агол вихопив граваствол метелик склав крила і впав на підлогу. Захоплені бійкою Агол та Табул одразу і не помітили інопланетянина, який невідомого звідки виник в студії, тримаючи в руці граваствол. Зате його одразу помітив старий телеоператор. Обличчя старого від подиву видовжилося.

— А це що таке? Ви хто? Ви звідки? Агов!

Перш за все Блостер засунув гравоствол у кобуру, а вже потім підійшов до старого. Той нашорошено слідкував за незнайомцем, який дивовижним чином виникнув невідомо звідки.

— Звідки я? Це довга історія. Якщо казати коротко, то я з іншої планети. Звуть мене Блостер Корпурама.

Старий здивувався, але повірив у цю неймовірну новину одразу.

— Мене звуть Тручі. Мене запросили…

— Я знаю, навіщо вас запросили. Жодної хвилини я не полишав їх наодинці. Треба було обов’язково забрати в них одну дуже небезпечну іграшку. — І Блостер поплескав по кобурі, яка під одягом була зовсім непомітною.

Колишні друзі все билися. Минула майже хвилина, доки Табул краєчком ока не помітив прибульця.

— Тут Блостер! — крикнув він здивовано.

Агол миттю використав розгубленість супротивника і зацідив тому у щелепу. Бійка спалахнула із новою силою. Кожен намагався відтягнути супротивника від столика, на який націлилося око телекамери.

— Тручі, ви маєте онука? — запитав Блостер.

— Онука? У мене їх шалена кількість! Четверо! Усі вони кричать, плачуть, регочуть, лазять в мене по колінах! Вони не дають мені спокійно жити!

— Ви їх любите?

— Саме за те, що вони не дають мені спокійно жити, я їх обожнюю.

— Тоді ви зрозумієте мене. Я шукаю онука. Цілком можливо, він десь на вашій планеті. Як він сюди потрапив — неважливо. Важливо його знайти. Власне кажучи, в історію з драконом вашим я втрапив через це. Мені вкрай потрібно звернутися до мешканців міста. Може, хтось щось бачив?

— Он як… — неголосно відповів Тручі. — Отже, я правильно відчув! Що не запитаю — у відповідь якась дурниця! Так я і не зрозумів, як же примусили Мадингму заснути?

— Ось тобі! — вигукнув Агол та зацідив Табулові в око, а той у відповідь буцнув супротивника важким черевиком по коліну.

— Ах, ти ж, порцере! — вищав Табул.

— А ти членистоногий!

— Тримай, гидото!

— Ай… Отримуй здачу!

Бійка знов набирала обертів. Блостер знизав плечима.

— Від умовно-розумних до розумних шлях дуже довгий… Ну, то як, Тручі? Я можу сподіватися на вашу допомогу?

— Ви ще питаєте? Авжеж! Що потрібно зробити?

— Дайте мені змогу війти в ефір.

— Нема проблем. Усе готово, треба ввімкнути лише один тумблер.

— Я бачив і знаю, який саме. Починайте… — І рушив до пульту.

Тручі посовався у кріслі, з хрускотом кілька разів повернув на різні боки голову та пригладив вуха:

— Я готовий, Блостере.

— Тоді поїхали!

— Фелело! Вони починають! Йди, подивимося!

У дівчини в кімнаті не було телевізора, тому вони домовилися заздалегідь: Реза її покличе, щойно розпочнеться передача. На блакитному екрані після заставки «Важливе повідомлення» нарешті з’явилося зображення літнього масябосянина. Він прокашлявся і винувато посміхнувся:

— Даруйте, давно не був в ефірі. Хвилююся… Любі мої земляки! Наше місто врятовано! Дракон на ім’я Мадингма знову спить. Ви можете повертатися додому.

— Не зрозумів… — пробурмотів Реза. — А де ж Агол? Чи Табул, врешті-решт? До чого тут старий?

— Старий шкарбуне, що ти верзеш? — почулося з телевізора. — Негайно стули пельку! Це я маю повідомити!

На екрані промайнула склянка. Старий напрочуд спритно, як на свої роки, ухилився від незвичайного снаряда.

— Ні, я!!! Пусти! — чулися крики за кадром.