— Не здивуюся, — задумливо замітив Агол, — якщо перед цим Оброра сам умовив мера не допомагати нам.

— Навіщо?! — Фелела була вражена таким припущенням.

— Щоб потім його й звинуватити! Це ж політика, люба Фелело, а все мистецтво політики — першим виваляти свого суперника у багнюці. Головне — першим, бо відмиватися завжди складніше. Ось так, почухав мера за вушком…

Льоха тяжко замислився, навіть очі заплющив:

— Прямий вприск… Інжектор… Безпечно… Карбюратор… А він у пляшці… І на заправці… — не до ладу бурмотів він.

Маняма з подивом дивився на свого земного друга. Чи не з’їхав той, бува, з глузду? Прибулець обережно торкнув Льоху за руку:

— Агов, ти чого? До чого тут інжектор?

Льоха немов отямився і кинув підозрілий погляд на Дмитра Санича:

— Йдемо, потім розповім.

Вдома незвичайні друзі пройшли до кухні. Льоха поставив на плиту чайник:

— Послухай, Манямо, мені потрібно пояснити тобі у двох словах одну річ, тоді ти зрозумієш мою думку. Салон гральних автоматів підпалили пляшкою з бензином, так?

— Так, — погодився Маняма, — хоча, чесно кажучи, я не дуже розумію… Бензин… А це що таке?

— Пояснюю. Бензин — це паливо для машин. Він дуже небезпечний тим, що легко займається, особливо його випари. Двигуни машин працюють саме завдяки цій його властивості. Випари бензину потрапляють у циліндри двигуна, спрацьовує свіча — дає іскру, випари вибухають, і енергія вибуху штовхає поршень. Так кілька поршнів крутять колінвал двигуна.

— Спрощено, але зрозуміло.

— Отож… Випари бензину дуже вогненебезпечні, тому з ними треба бути вкрай обережними.

— Ясна річ, — погоджуючись, кивнув Маняма.

— У машин, де бензин до циліндрів розподіляє карбюратор, стоїть простий слабенький насос. Там потужнішого й не потрібно, бензин тоненькою цівкою подається у поплавкову камеру, а потім сам потрапляє до циліндрів. Подається він по простому гумовому шлангу з простим кріпленням.

— Зрозуміло, — Хоча Маняма вже перестав розуміти, нащо Льоха переказує йому усі ці технічні подробиці застарілої, навіть для Землі, техніки. Льоха це помітив і підняв руку, наче попереджуючи наступне питання:

— Ще хвилинку уваги, Манямо. Одну хвилинку. В інжекторних двигунах усе інакше. Там паливо подається під тиском, тому гумові шланги у них не застосовуються. Там усе на металевих трубках. Від’єднати їх і поставити на місце — ціла проблема.

— Ясно… — пробурмотів все ще нічого не розуміючий Маняма.

— Так ось, любий мій Манямо, а салон ігрових автоматів було підпалено пляшкою з бензином, — переможно поставив крапку Льоха.

— Ну, то й що? — все ще не розуміючи, запитав Маняма.

— Як ти не розумієш, — загарячкував Льоха, — з сучасної машини, на який встановлено інжектор, бензин у пляшку не зіллєш!

— Але… А злити з баку? — запропонував Маняма.

— Ні-і-і… Зараз на баках ставлять спеціальний протизливний пристрій, щоб бензин не крали. Так що не вийде. А ось з такої машини, на який встановлений карбюратор, злити дуже просто. Шланг від’єднав, і вручну насосом скільки завгодно.

— Мабуть, на заправці можна у пляшку набрати? — не здавався Маняма.

— А от давай сходимо на найближчу заправку. Це недалеко… Поп’ємо чайку і сходимо, — і він поставив чашки із гарячим чаєм на стіл.

За півгодини на заправці вони підійшли до заправника з проханням продати пляшку бензину. Заправник лише гмикнув:

— По-перше, у скляну тару не наливаємо. А по-друге, по півлітрі не відпускаємо.

І дійсно, біля віконця касира біліла об’ява: «У скляну тару не наливаємо».

— Ну що, переконався? — переможно запитав Льоха. — Звичайно, у декого в гаражі може бути каністра з бензином. Звідти також можна налити, але далеко не в кожного є гараж, і далеко не кожен тримає там бензин. Та й потреби заливати бензин у каністру також немає. Навіщо? Он скільки заправок побудовано! І на кожній бензину — залийся!

— Тааак… — протягнув Маняма, який почав в’їжджати у теорію Льохи. — Це цікаво.

— Це — версія, — вставив розумне слівце Льоха. — От дивись, що виходить. Якщо салон підпалив Серга, то де він узяв пляшку з бензином? Машини в нього немає, гаража немає, на заправці пляшку не продадуть. Га?

— Ну, Льохо… Системно мислиш! — На Голуші це була найвища похвала, але Льоха про це не знав, хоча почути похвалу від друга було приємно.

— І виходить ось що, — хлопець й далі розмірковував уголос. — У когось є стара машина, наприклад, така, як у Дмитра Санича, чи гараж, де можна тримати каністру з бензином. І цей таємничій «хтось» підпалює салон. Навіщо? Чи, як говорять слідчі, який мотив? Серйозні люди у салон не попхаються, вони грають у казино. А у салон — так, пацани… Ну, дорослі також, ті, що не при грошах. Пацанам пляшку бензину узяти ніде, а от дорослим… У дорослого може бути й машина «Волга». Раніш вона вважалася крутою, а зараз… Доля пенсіонерів, а вони, звісно, не дуже багаті. Який-небудь дідок влетів у програш, от і спалив цей салон до дідька лисого! Зі злості! У пенсіонера запросто може бути «Волга», «Жигулі» чи «Москвич». Отже, наше з тобою завдання — знайти діда, який має стару машину і полюбляє просаджувати гроші в ігрових салонах. Якщо ми такого знайдемо, то зможемо довести невинність Серги.

— Мені твоя думка подобається.

І вони пішли по дворах, розглядаючи машини, записуючи номери і марки у маленький нотатник. Почалася кропітка робота: дізнаватися, чиї машини, хто має такі самі… І вже зовсім обережно випитували, хто з власників цих розвалюх грішить любов’ю до ігрових автоматів. Машин старих марок біля сусідських будинків виявилося несподівано мало, всього вісім штук. Скільки стояло по гаражах — невідомо. Залишок дня витратили на розпити. Маняма загорівся ідеєю і став навіть застосовувати можливості комунікатора, перетворюючись то на рудого кота, то на муху, а одного разу навіть на бридкого рудого таргана, щоб дістатися кухні й підслухати, про що розмовляють господарі квартири, за що ледь не наклав головою. Охайна господиня, побачивши таргана на кухонному столі, ледь не знепритомніла й погналася за ним, намагаючись прибити старим домашнім капцем. Дивом Маняма встиг шмигонути в темну шпарину. Капець голосно ляснув по столу прямісінько за його спиною.

— Раз один з’явився, чекай на навалу! — поскаржилася господиня.

А Манямі довелося провести у темній вологій шпарині з півгодини, доки вдалося непомітно вислизнути назовні. Тут він одразу перетворився на муху й дременув у кватирку. Вже набувши свого звичайного вигляду, він сказав Льосі:

— Я більше на цю комаху перетворюватися не буду. Ще приб’ють мимохідь ні за що! Лячно, якщо чесно.

Попри всі зусилля, знайти пенсіонера, який захоплюється грою на «одноруких бандитах», не вдавалося. Усі власники старих машин були нормальні літні люди. Такі мешкають у кожному багатоквартирному домі. Хто спокійний, хто знервований… Риболовля, мисливство, гриби та доміно — усього вистачало, але бажаючих попаритися на ігрових автоматах не спостерігалося.

Наступного дня по обіді, коли вони вже дізналися про власників старих машин все, що можна було взнати, Льоха здався.

— Десь я припустився помилки. Щось не так… А така гарна версія була!

— А може, версія була й правильна, — раптом задумливо сказав Маняма, якому незвичайне розслідування неочікувано сподобалося.

— Це ти про що? — нашорошився Льоха.

Брат Іов у військової справі виявився досвідченішим за княжого гридня Ратибора. Як виявилося, монах замолоду охороняв князя і знав багато такого, про що Ратибор навіть і не здогадувався. Він навчив Петька кількох таємних прийомів, котрі могли врятувати йому життя у рукопашному двобої. Після того, як Петько оселився при церкві, життя його стало ще напруженішим. Крім занять з військової справи, навчання грамоти та закону Божому, додалися ще господарчі клопоти. Монахам доводилося рубати дрова, топити пічки, носити воду, прибирати, готувати їжу… Все-все вони робили самотужки, тому лежати на печі часу не було, тільки встигай крутитися! За два місяці Петько скинув кілька зайвих кілограмів, став сильнішим та вправнішим. Зараз він легко злітав на коня, встромивши ногу у стремено, навчився влучно стріляти з лука та кидати списа. Отрок уже добре читав, чому монах радів більш за все. Брат Іов заплющував очі і посміхався, коли Петько співуче, з належним виразом обличчя, читав Євангеліє. Домівка, батьки, Київ з його постійним поквапом, натовпами і вулицями, забитими машинами, в його пам’яті відсувалися усе далі й далі. Все рідше він згадував про хустку, що була прив'язана на верхівці берези, а, згадуючи, щоразу знаходив підставу відкласти повернення зі своєї незвичайної, але надто довгої мандрівки. Петько вже зріднився з новими знайомими, а називаючи свого нового пестуна Іова братом, іноді вкладав у слово «брат» зовсім інший сенс. Кинути своїх нових друзів здавалося йому зрадою.