Стара вильнула хвостом і миттю зникла за найближчим каменем.
— Ну, попливемо, чи що? Чого чекаємо? — свиснув Мозя.
— Не подобається це мені, — заклопотано просвистів Тссст у відповідь. — Раніше Цсц ніколи нічого ні в кого не розпитувала. Вона й так усе знає.
— То й що? — знизав плечима Мозя.
— А що тебе здивувало у цьому? — запитав Флоквел, підносячи до очей Тссст долоню з мушлями.
— Ви хоча б розумієте, скільки тут грошей? Тут щонайменше тисяча куши. Це величезна сума. Цсц просто перелякалась, а може, щось запідозрила та помчала за промедаями. Якщо у нагороду вона отримає бодай одну таку мушлю, то довго житиме, не думаючи про гроші.
— Промахнулися… — похитав головою Флоквел. — Що ж, буває і так, коли дуже добре — не дуже добре.
— А хто такий Зсссі?
— Це господар корчми. Там базарні водоживи відпочивають. Але я думаю, вам туди йти не треба.
— Як то не треба? А раптом стара і насправді щось знає про Маняму? А ми туди не прийдемо? А якщо внаслідок хлопчик загине? Ні, Тссст, ми підемо туди, навіть якщо нам буде загрожувати загибель. Якщо є бодай один шанс дізнатися щось про Маняму, ми маємо його використати.
— Що ж… Це ваше право. Тоді я з вами.
Розділ 9. Данило Галицький
Петько з острахом зайшов до світлиці та роззирнувся. Князь сидів на лавці під іконами, склавши руки на грудях. Довге русяве волосся, коротка підстрижена борідка та вуса. «Гарний офіс у князя, — подумав Петько, — тут і корпоративи можна проводити».
— І справді отрок. Звідки прийшов до нас, rapine?[32] — з посмішкою запитав князь.
— Я це… — раптом розгубився Петько, — я випадково… Отрок же… Не подумавши, подумав, і тойво… До вас звалився…
— Чудно мовиш!
— Я не прелагатай і не Вася! — згадав Петько звинувачення Ратибора. — Я з далекої країни.
— Воєвода мовив, що ти з країни далекої, вечірньої. Може бути, що і в огрів бувати приходилося?
— В огрів? Огри… — щось знайоме вчулося Петькові у цьому слові. — Угри…Ну, авжеж! Угорщина!
Того літа Петько з батьками якраз в Угорщині був, у Будапешті. Їздили влітку на тиждень: як казав татко, Європою побалуватися.
— Бував, пане… чи як там… ваше величносте князю. У Будапешті бував.
— Який ще Будапешт?[33]
— Як це… Це ж типу того… Столиця угорська…
— Блазниш,[34] отроче. Немає в угрів такого міста. А стольний град у них Буда.
Петько згадав, що екскурсовод щось розповідав про об'єднання Буди та Пешта.
— Правду кажете, ваше величносте. Це потім таке місто з’явилося. А зараз там Буда та Пешт. Їх ще потім татаро-монголи зруйнували.
Князь нахмурив брови й уважно глянув на Петька. Погляд його був суворий і недовірливий. Відчувалося, що його зацікавив і стривожив такий поворот у цій не зовсім звичайній розмові.
— Ти що, юродивий? Чи балій?[35] Звідки відаєш, що татарове Буду на списа взяши?
«От ускочив! — подумав Петько. — Це ж у який я рік попав? Київ ще не зруйнований татаро-монголами. Хоча і виглядає не зовсім так, як нам розповідали на уроках історії.[36] Але ж монголами він був зруйнований вщент, начебто так…»
Він наморщив лоба, намагаючися згадати, що розповідала на уроках історії Ольга Василівна, або, як її звали за міцну високу статуру, Тьотя Лошадь. Тьотя Лошадь і ходила, наче підкована, мовби кожним кроком вбивала у паркет шкільних коридорів здоровенні цвяхи. Але свій предмет вона знала досконало, це визнавали всі. І як Тьотя Лошадь забивала своїми підковами цвяхи у паркет, точнісінько так само вона забивала у голови, подібні Петьковій, знання та дати з лунких коридорів історії.
«Тоді ще казали, що Київ зруйнували рівно за… за… здається, вісімсот… ні, сімсот років… ні! Шістсот дев’яносто дев’ять до початку Великої Вітчизняної війни. А ця війна почалася… Влітку вона почалася, я ж пам’ятаю! Ось! Двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Отже, Київ було зруйновано татаро-монголами у тисяча двісті сороковому році! Це точно! Ось куди мене камінчик закинув! Ет, дурень! Треба було підручник історії захопити! Тут би я їм дав чосу!» Усі ці думки промайнули у Петьковій голові за лічені миті, князь навіть нічого і не помітив.
— Ваша величносте…
— Чого мене так звеш? Кажи мені: князь Данило. Урозумів?
— Зрозумів, князю Данило. Дозволь запитати?
— Дозволяю, запитуй, — дозволив князь, — хоча це і не по чину.
— Який зараз рік?
— Зараз шість тисяч сімсот сорок восьмий рік.
— Який? — від подиву у Петька полізли очі на лоба. — Шість тисяч…
— Сімсот сорок восьмий. Відповідай, як на сповіді: ти юродивий? — знову засумнівався князь.
— Юродивий… Юродивий… Це божевільний, чи що? Як же не з'їдеш тут з глузду! Якщо я живу за сімсот з гаком років після вас, а ви, виявляється, живете аж у шість тисяч сімсот якомусь.[37] Улетів у минуле, а потрапив у майбутнє?
— Про що бурмочеш, отроче? Яке минуле? Яке майбутнє? Відповідай, звідки відаєш, що татарове Буду заяли?[38]
— Та не відаю я… Просто вночі наснилося.
— Сни віщі бачиш?
— Чому віщі? Просто сни.
— Воєводо, за отроком пильно назирати. Цікавий отрок! Здається мені, багато відає такого, що нам закрито.
— Юзу[39] на нього вдягти?
— Не потрібно. Немає йому за що головою відповідати. Просто дивися…
— Слухаюся, князю.
— Дружині бути напоготові. Незабаром виступаємо. А ти назавтра подивись мури, рови та вали. Перевір, яка зброя є у клітях моїх, може, чого ще потрібно. Готуватися треба до борні. Відаю: недовго залишилося. Мислю, Дмитре, увесь Київ тобі боронити буде невмочно. Головну борню готуй у граді Ярославовому,[40] там січа буде страшна та остання.[41]
Цієї розмови Петько вже не чув. Княжі вої вивели його у коридор, посадили на лавку і стали по боках, не зводячи з нього очей.
— Забувся! — голосно ляснув себе по лобі Петько. Воїни здригнулися від несподіванки та схопилися за шаблі.
— Ратиборе, сходи до князя, га? Попрохай, мені хоча б на мить ще до нього зайти. Ну, будь ласка… — почав канючити Петько, сварячи сам себе, що не додумався зробити це відразу.
Хвилин із п'ять Петько скиглив, доки Ратибор могутньою дланню не дав йому по шиї, але все ж таки відчинив двері до горниці.
— Великий княже! Отрок просить дозволу зріти тебе ще раз.
Князь насупив брови, але все ж кивнув.
— Чого тобі, Петре?
— Князю Даниле, дозволь тебе сфоткати! — Петько вже тримав напоготові мобільник. — Це лише одна секунда. Раз!
Блимнув спалах. Князь зіскочив з лавки, воєвода вихопив шаблю, а Ратибор, який стояв за Петьковою спиною, в одну мить скрутив йому руки.
— Що це було? — князь протирав очі, засліплені спалахом яскравого світла. — Відовство? Ти таки балій?
— Та ні, княже Даниле, — прохрипів Петько, намагаючися глянути на князя, тоді як Ратибор усе сильніше та сильніше нагинав його до підлоги, — це просто мобіла. Ну, мобільник! Фотоапарат, розумієте? А це — лампаспалах.
— Загадками мовиш… — князь підійшов до Петька та уважно обійшов навкруги мобільника, якій лежав на підлозі: — Бісівська забавка…
Князь уже підняв ногу, аби розтоптати цю жахливу штуку, але Петько ледь зі шкіри не вистрибнув:
— Не можна, князю! Це ніяк не можна! Ти не це… Не відаєш… Як його… Нехай відпустять руки, я покажу! Не можна!!! — Петько засмикався, наче божевільний, намагаючися вирватися з міцних рук Ратибора, а той, відчуваючи свою провину, ще міцніше скрутив йому руки. Князь з-під лоба кинув на Петька цікавий погляд:
