— Що розповіси? Відпусти його…

Князь підійшов до Ратибора і став за Петьковою спиною. Петько, потираючи зап'ястя, нахилився й підняв мобільник.

— От, дивіться, — Петько поклацав кнопками та вивів на екранчик фотографію князя. — Ось, бачите? Це ваша фотографія. Коли я повернуся до себе, усі зможуть подивитися, як ви виглядаєте. А ось Десятина церква…

— І правда! Диво дивне….

— Та… Яке це диво? Це проста мобіла. Ось у нашого Сенечкіна мобіла — справді диво! Камера восьмимегапіксельна, Інтернет, синій зуб…

— Чекай, отроче, щось я твої словеса не розумію.

Восьмимега… чого? У кого се биша сині зуби?

— Та це просто… — почав з ентузіазмом Петько та зупинився.

Як пояснити князю з тринадцятого сторіччя, що таке Інтернет, піксель, мобільник, навіть така проста й допотопна річ, як телефон?! Це ж треба розповідати про всю історію людства! І тут на допомогу Петькові прийшов випадок. Грюкнули двері, і до світлиці зайшов гридень. Князь, незадоволений, що його відволікай від не зовсім для нього зрозумілої, але дуже цікавої бесіди, непривітно запитав:

— Ну, що там ще?

— Гонець, князю, гонець із Галича.

— Добре. Ратиборе, отрока цього я тобі доручаю, за пестуна йому будеш. Головою відповідаєш. А ти, Петре, держися Ратибора. Він поганого не навчить. Клич гінця. Воєводо, не квапся! Послухаєш, що гонець привіз.

Петько та Ратибор вийшли до темних сіней, а звідти на подвір’я. Від яскравого сонця Петько на мить засліп, схибив ногою та ледь не злетів з високого ґанку. Ратибор одним рухом схопив його за комір і поставив на ноги.

— Який ти незграбний. Йдемо, фаря тобі виберемо.

— Кого?

— Не знаєш, хто такий фаря? Про чотири копита чув? З опашем… І голова спереду…. Га-га-га…

— Ага… Тобто коня? А навіщо? — обережно запитав Петько, згадавши про свій невдалий досвід їзди верхи. Від короткої прогулянки в нього досі болів зад та нили коліна.

— Ти страху не імай. Навчу.

— А якщо я того… Не забажаю?

— Тобі любо неслухом бути? Князь доручив тебе мені, ось і будь у послуху. Відаєш, як у Святому Письмі сказано? Бий отрока, аще є надія. А я Святе Письмо поважаю та виконую. Урозумів? І що ти за отрок, якщо не відаєш, як верхи їздити?

Пішли на двір. Утоптана земля була така суха та тверда, що, здавалося, дзвеніла під ногами. Уздовж парканів пробивалася зелена травичка. Усюди чисто: ні тобі пластикових пляшок, ні шматків паперу, старих газет, узагалі сміття, такого звичного вдома, Петько не побачив. «Чисто живуть», — подумав Петько та лише згодом зрозумів, що всього цього сміття ще просто не винайшли. Подумки посміхнувся — краще б і не винаходили! Сама грязюка від нього!

Ратибор завів Петька на задній двір, де стояли дві комори та ще одна будівля з маленькими вікнами, крита соломою. Біля воріт лежала копиця сіна, і Петько здогадався: це, мабуть, і є стайня.

— Агов, челядники! Ану, вилазь на світ Божий! По княжому велінню!

Ратибору довелося ще двічі вгатити кулаком по воротах. Нарешті зарипіли величезні куті завіси, і з темряви вилізла голова з довгим нечесаним, у сухих бадилинках, волоссям.

— Чого треба? — запитала голова, намагаючися розплющити очі.

— Ах ти ж, шиша! Це ти як із гриднем княжим розмовляєш? Аще батогів захотів? Забравсь у язвіну[42] і хропеш собі потихеньку?

— Та ти що, Ратиборе… — розгубився конюх, коли нарешті второпав, хто до нього прийшов. — Я фарям сіно задавав.

— Блудословиш,[43] Вадько! Гляди мені… Я й без ключника на тебе укорот знайду.

— Та ти що, Ратиборе… Усе, в чому нужда, все зроблю!

Пам’ятав Вадим, як навесні Ратибор за лінощі відшмагав його батогом безжально, і було за що. Після довгої гонитви гарячого комоня, дорученого йому вояком, не виходив, попоною не накрив, а напоїв холодною водою, від чого у комоня приключилася недуга, і він пав. А комонь для вояка — бойовий побратим. За це Ратибор і висік лінивця від усієї душі, а сам потім довго побивався над загиблим другом.

— Не мій урок,[44] а князя Данила. Молодого огиря[45]дай мені для цього отрока, головне спокійного… Парубку ще вчитися потрібно.

— Є такий. Ходімо, подивімося.

— Ти, Петре, повинен зрозуміти, що комонь для воїна — брат рідний. Тому коли з ним знайомитимешся, йому чимось треба догодити. Ось, тримай, кусень хлібця. Хліб — він від Бога, комонь це одразу відчуває. Подобається комоню хлібчик…

Пішли стайнею. У нешироких стійлах форкали коні. Хрумтіли сіном, глухо стукали копитами по втоптаній землі, мотали головами. У сонячних променях, що пронизували темряву стайні крізь маленькі віконця, плавали порошинки. Міцно тхнуло кізяками та сіном, але як тут було здорово! Тихо, затишно… Петько відчув, як на душі в нього потеплішало, всі негаразди наче зменшилися й забулися.

— Ой, як гарно… — прошепотів він.

— Ну… Ось і він… — конюх Вадим зупинився біля останнього стійла. — Баский[46] огир виріс. Того літа був нужний, обаче виходили.[47]

— Як нарекли?

— Агнем.[48]

— Ну, Петре, йди, знайомся.

— А не вкусить? — трохи настрашений, Петько стояв за крок від коня, стиснувши у спітнілій долоні кусень хліба.

— Ні, — посміхнувся конюх. — Агня і є агня, але рище добре.

— На, Агню! — прошепотів Петько та простягнув коневі кусень хліба.

Ще зранку Петько навіть і подумати не міг, що з ним таке станеться. Хто б у таке повірив? Опинитись у стародавньому Києві, побачити князя Данила Галицького! Все це, ясна річ, супер та прикольно, але йому здавалося, що все це відбувається ніби не з ним. Просто дивиться черговий голівудський фільм-казку. От зараз прийде мама, вимкне телевізор, і на цьому все закінчиться. І він піде надвір ганяти м’яча. Чи сяде за комп'ютер… Чи піде до Льохи… Словом, візьметься до своїх звичних справ. Але тепло кінських губ, які обережно взяли кусень м’якого хліба з долоні, і погляд великого бузкового ока, який запав, здалося, у саме серце, в одну мить перекинули все з голови на ноги. Острах перед великою та дужою твариною зник, і несподівано для себе Петько притулився до кінської морди обличчям. Людський та кінський подихи злилися — і від почуттів, що охопили Петька, по його щоці побігла непрохана сльоза.

— Мати моя рідна… — тільки і зміг пробурмотіти він. Петько нарешті усвідомив, що все це відбувається насправді.

— Володю, — гукнула з кухні тьотя Саша, Петькова мати, — тобі Петько не казав, куди пішов?

— Ні, не казав… — Дядя Володя бряжчав інструментами, лагодячи у ванній кран.

— Воду скоро увімкнеш?

— Ага, як тільки — так одразу.

— Де ж Петько? Він навіть не поснідав.

— Не знаю… Ой! — Дядя Володя прищикнув пальця, струснув рукою та скривився. — Подзвони йому на мобілу…

Тьотя Саша витерла руки, повісила кухонний рушник на плече і взяла трубку.

— Поза зоною досяжності.

— Може, трубка розрядилася? Льосі зателефонуй.

— Чуєш, Вовчику, а й у Льохи не відповідає.

— Бігають десь разом. Не бери дурного в голову. Що з ними може статися? Двадцять перше століття надворі!

— Ага, — не заспокоювалася тьотя Саша, — а телевізор хоч не дивися. Програма новин — наче фільм жахів. Вночі потім заснути не можна.

Дядя Володя пробурмотів щось у відповідь, але що саме — дружина не розчула. Доки смажилися котлети, вона постійно кидала оком у вікно, сподіваючися поглядом зачепити десь примітну футболку сина. Запахло горілим.

— Ай, Господи! Не догледіла! Куди ж Петько пропав?

Батько, трохи ошелешений підморгуванням та поклонами кота, тільки розвів руками: