— Страшний вибір ти мені залишив, княже. Залишитися — смерть, і піти не вмочно.

— Так, воєводо. Правильно кажеш. Тільки мій вибір паки страшніший, адже скажуть потім: перепав князь, накивав п'ятами із дружиною. Але вибору немає, і бисть по тому, — закінчив князь, наче поставив велику жирну крапку, і несподівано запитав:

— А чи добрі були лови?[30]

— Лови? — не одразу второпав воєвода. — Ах, лови… Отрока імали. Чудний такий отрок! Рече, що з напівнічних країн.

— З яких? — посміхнувся князь.

— Мабуть, сам не відає. Мабуть, з вечірніх. Розмовляє чудно, а паче — одяг на ньому чудний також, із тканини небаченої. Там він, за дверима. Його Ратибор охороняє.

— Ну, поклич. Побачимо, що за отрок такий.

Воєвода неспішно пройшов до дверей:

— Агов, Ратиборе! Давай сюди малого! Князь розмовляти з ним бажає…

Вісімсот двадцятий буй зустрів Флоквела Обламо та Мозю Тcе тишею та водою. Буй було встановлено на маленькому острівці, з усіх боків оточеному безмежним океаном.

— Ото вскочили! — похитав головою Мозя, коли вони за півгодини обійшли увесь острів. — Тут навіть сховатися нема де. Якби Маняма був тут, ми б його вже знайшли.

— Не квапся, — зауважив Флоквел, поліз у кишеню за комунікатором і почав уважно читати текст, що повільно повз екраном.

— Ось так… Цивілізація є, до того ж водяна, зрозумів? Маловивчена, потайна, мову вивчено погано… Зовнішній вигляд… Нічого собі! Дивися, наче русалки! Отже, маємо лізти у воду! А вода, до речі, не дуже тепла.

— М-да… Не пощастило! І де ж тут його шукати? Слухай-но, Флоквеле, адже слідів на піску немає! Ти бачиш? Немає, га?

— А що?

— А те! — загорівся ідеєю Мозя. — Коли б Маняма з буя вийшов, він залишив би по собі сліди! Дивись, он, як ми! — він показав на сліди, залишені спецами на піску. Два ланцюжки слідів чітко видніли вздовж усього берега, по якому вони щойно обійшли острів.

— Ну… Не кажи, не кажи… Тут можуть бути і припливи, і відпливи, дощі, сліди міг занести піском навіть вітер…

— Ти сам віриш у те, що кажеш? Припливи… Дощі… Немає слідів! І шукати тут немає чого!

— Ні, Мозю. Шукати ми будемо. Я розумію, що тобі не надто кортить лізти у холодну воду, але ми рятувальники, і це наш обов’язок. Ми маємо шукати і знайти хлопчика, який потрапив у біду з вини кількох нехлюїв. Так що не забивай мені баки!

Ззаду щось свиснуло. Не встигли рятувальники озирнутися, як на них упала тоненька сітка. За мить вони так щільно в ній заплуталися, що не могли поворухнути ані ногами, ані, і це було найгіршим, руками. Хтось повільно потяг їх до води.

— Мозю, до гравастволу можеш дотягнутися?

— Ні…

— Зараз потонемо… Хто ж це?

— Комунікатор дістав!

Неголосно клацнуло, і сітка зупинилася. Флоквел почув сильний сплеск води і зойк Мозі: «А хай тобі грець!» — знову сплеск, а потім тоненький мінливий свист — і нарешті сітка ослабла. Флоквел насилу виплутався з тонких ниток і звівся на ноги. Він не впізнав Мозю, а це був саме він, тут жодних сумнівів не було, просто той набув подоби тубільця. Видовжений тулуб, гостра голова, невеличкі, але жилаві руки, а найголовніше — замість ніг у нього був широкий хвіст. Мозя скривив грізну мармизу та щось свистів тубільцю. Той відповідав йому таким самим свистом. А коли обидва насвисталися досхочу, Мозя повернувся до Флоквела.

— Їхня планета зветься Сцо. Це — мисливець Тссст. Він ловить сухоперів.

— Кого? — не зрозумів Флоквел.

— Сухоперів, тих, хто живе на суходолі. А потім продає на базарі, бо має годувати родину.

— Нічого собі!

— Він каже, що вперше бачить таких сухоперів, які можуть перетворюватися на нормальних водоживів. Тобто Манями він не бачив.

— Це особисто він не бачив. Запитай його, чи багато водоживів займається ловлею сухоперів?

Мозя знову засвистів. Тубілець замахав короткими руками, закліпав очима й плутано засвистав у відповідь.

— Багато, — переклав його відповідь Мозя, — тому сухоперів залишилося зовсім мало. Великоглави… — Мозя свиснув кілька разів, вислухав пояснення тубільця і продовжив: — Так ось… Великоглави — це представники їхньої влади. Великоглави заборонили ловити сухоперів, аби ті розмножувалися, але родину годувати потрібно, тому на заборону не зважають. А великоглави ловлять таких мисливців і карають. Ось і доводиться на полювання плавати до віддалених островів, де немає великоглавів. Їм добре, вони мають багато всілякої їжі, а ось іншим сутужно. Ось так, Флоквеле, нас ледь не обробили та не продали на місцевому базарчику. Щоб прогодувати родину Тссста.

— Запитай його…

— Та ти сам запитай. У тебе такий самий комунікатор, як і в мене.

Флоквел витяг прилад, сунув у вухо маленький навушник і скривився від тонкого свисту. Однак незабаром вухо звикло. За цей час водожив, віддихуючись, кілька разів з головою занурювався у воду, а Мозя, побоюючись позбутися такого цінного джерела інформації, увесь час міцно тримав його за руку.

— Любий Тссст, — нарешті зміг більш-менш пристойно просвистіти Флоквел, — чи не бачив ти на цьому острові схожого на мене сухопера, тільки трохи меншого?

— До сьогодні я тут ловив тільки один раз і дуже давно. Зловив кілька шестиногів, ось і все. Але це було дуже, дуже давно. Більш я тут не бував і нікого не бачив.

— Ну що ж, — просвистів Флоквел, — тоді ми попливемо разом з тобою на базар. Не бійся, ми не зробимо тобі нічого поганого, ми просто шукаємо дитинча. У тебе є діти?

— Діти? Ах, діти… Авжеж! Я ж казав, що мені потрібно годувати родину. Маю три дружини та вісім маленьких водоживчиків. Якщо я не буду годувати їх кожного дня, вони мені плавці відгризуть! Ой!!!

На очах переляканого Тссста, Флоквел перетворився на водожива.

— Ну що, попливли? — і вони зникли у глибинах океану.

Пошуки Манями Корпурами тривали.

Блостер Корпурама вчинив дуже просто: він змішався з натовпом і заходився уважно слухати розмови. Розпитувати про таємничого Мадингму він не наважився. А й справді: почни щось розпитувати про те, що всі знають! Це виглядатиме щонайменше дивно, а може, й узагалі підозріло. Хто їх знає, цих умовно-розумних! Вскочиш у халепу та тільки час згаєш на пояснення, а часу саме і не було! Збираючи докупи уривки розмов, Блостер з’ясував таке. На планеті Масябося всю енергію отримували від драконів, в усякому разі, саме так переклав комунікатор це масябосянське слово. На всю планету їх було загалом кілька сотень. Один із них, на ім’я Мадингма, й давав енергію місту Ась, куди потрапив Блостер, вилетівши з підпростору. Зазвичай дракони спали, а прокидалися лише від голоду. Уві сні дракони дихали полум’ям дуже високої температури, бо були вогнедишними. Із цього полум’я й отримували енергію для освітлення, роботи обладнання та для інших потреб. Аби чудовисько не прокинулося, його годували парингеєю. Що таке парингея, Блостер так і не зрозумів. Єдине, що вдалося з’ясувати, — це те, що парингея коштувала дуже дорого, і її завжди не вистачало. Якщо парингеї бракувало, то зменшувалося виробництво енергії, і взагалі дракон міг прокинутися від голоду. Дракон, що прокинувся, — величезне лихо. За весь час таке відбувалося тричі, і щоразу наслідки були жахливі. Дракони виривалися на волю голодні та злі, жерли все, що траплялося: дерева, тварин, масябосян… Що не з’їдали, те згорало у страшному полум’ї — дракони ж вогнедишні… Дихнув раз — і половини міста немає. Згоріло. Дихнув два — й усе місто разом із передмістям обернулося на попіл.

Недогледів хтось, а швидше за все, поцупили ту кляту парингею на продаж — тільки дракон прокинувся. Досі його утримували в лігві у глибокій печері, але довго так тривати не могло. Аби примусити дракона заснути, його треба нагодувати. Для цього потрібна парингея, а її немає. І це ще не все. Зайти до печери неможливо: дракон умить зжере або спалить на попіл, це вже як вийде. Тому мешканці міста та передмістя, містечок і сіл довкола дременули хто куди подалі від рідних місць, які раптом стали смертельно небезпечними. Тільки де ж можна заховатися від дракона? Якщо дракон стане на крило, якщо він полетить, то довкола все буде спалено та знищено. Вбити дракона дуже-дуже важко, та й де потім брати енергію? А без енергії місто загине.