— Це ключ від камери, де сидить Серга.

— А як же… — недовірливо відповів Маняма. — Щось ця залізячка не дуже схожа на ключ.

— Ключ не у прямому сенсі, а у переносному. Йдемо додому. Мені треба залізти в Інтернет.

— А в Інтернет нащо?

— Коли нам поталанить, ми там знайдемо прізвище палія, а якщо ні — знов доведеться йти розпитувати наших онуків-ігроманів.

— Ти, Льохо, став розмовляти загадками. А можеш якось пояснити?

— За хвилинку, Манямо. Розповідати поки що немає чого. Це лише тінь здогаду.

Маняма скривився трошки і запропонував:

— Може, по дорозі зайдемо до парку? Подивимося на буй?

— Манямо, нема питань, але нам зовсім не по дорозі. Давай спочатку в Інтернет, а потім до парку.

Сперечатися було важко — салон стояв поряд із Льошиним будинком, просто через дорогу. Вдома, не знявши кросівок, Льоха кинувся до комп'ютера. Це добре, що мами не було вдома, за таке ставлення до її хатньої праці йому перепало б на горіхи. Льоха буквально ускочив в крісло й увімкнув комп'ютер.

— Ти поясниш врешті-решт, у чому справа, чи ні? — ображено запитав Маняма.

— Авжеж. Вибач, будь ласка, тільки мене як мішком по макітрі уперіщили, слово честі! От дивись… Ми з тобою побачили трьох дідусів. Один старенький і ледь ходить. А від салону після підпалу треба бігти щодуху, а то злапають. Отже, ця кандидатура відпадає. У другого, крім подагри, щось із правицею. Ти, може, не звернув уваги, але я бачив, у нього права рука не працює. Йому навіть Вадим дверцята у машині відчиняв, бо дід правицею відкрити не міг, а лівою — незручно. І потім у під'їзді він знов діду двері відчиняв. Права рука не працює, а лівою пляшку у кватирку не дуже закинеш. Не поцілиш! Залишається третій, дідусь Максима. Погодься, цей олігарх чи хто він там є, навряд чи став би займатися підпалом. Не схоже на такого крутого, га? А потім я знайшов ось це! — І Льоха урочисто показав на сріблясту штучку. — Знаєш, що це? Це бензиновий двигунчик для авіамоделей. І тоді у мене все стало на місця. Ідеальний злочин! До літачка хтось прив'язав пляшку з бензином, скерував у відкриту кватирку, а вона хоч і невисока, але широка! Модель згоріла під час пожежі, тому що робиться з дерев'яних планочок і паперу — і слідів нема! Крім цього двигунчика та залишків пляшки. Я б теж на нього уваги не звернув, коли б… Місяць тому я ходив на виставку авіамоделей і там такі штуки бачив. Такі моделі керуються пультом, а для цього потрібні дві руки, а ніг не потрібно взагалі! Зрозумів?

— Тоді, — почав розмірковувати Маняма, — якщо Максимів дід ні до чого, залишається дід Костика?

— Точно! Прізвище Костика Серебрянський. Якщо дід поцілив керованою по радіо моделлю у кватирку, він у свій час був класним моделістом. Ось це я й хочу перевірити в Інтернеті. Може, він там хоч яким боком засвітився?

Але класного авіамоделіста Серебрянського ніхто в Інтернеті не знав.

— Не може такого бути! Не може такого бути… — шепотів Льоха, проглядаючи сайт за сайтом.

Серебрянських було повно, але тільки не авіамоделістів.

— Яка гарна версія! Так усе підходить! Не може бути… Не може! Не може!!!

Він піднявся з крісла і рухнув на ліжко. Стурбований Маняма сів поряд:

— Агов, Льохо, з тобою усе гаразд? Не можна ж так побиватися, га? З-за якогось хулігана…

— Стій! — зарепетував Льоха, наче його почали різати. — Боже, який я ідіот! Бовдур! Дурень у кубі!

— Стою, — слухняно сказав переляканий Маняма і скочив з ліжка.

— Побудь вдома. Перетворись на кота про всяк випадок, мама може прийти. Я зараз, у сусідній під'їзд. На хвильку… Кабанчиком…

І Льоха кинувся до дверей. Маняма почув, як Льоха загуркотів сходами вниз, бо дочекатися ліфта йому, мабуть, було несила. Він справді повернувся за п’ять хвилин. За цей час з роботи встигла прийти мати.

— Льошику, це ти?

— Так, мамо, це я, — Льоха шмигонув у кімнату. Рудий кіт сидів на ліжку і з запитливо дивився на друга.

— Є!!! — пошепки закричав Льоха. — Є!!! Дід з боку Костикової мами, а тому у нього прізвище не Серебрянський. Це — нормально. Коли жінка виходить заміж, вона бере прізвище чоловіка. Як же я міг забути, дурна моя голова?

Льоха знов рухнув у крісло й заклацав клавішами, квапливо проглядаючи сайт за сайтом.

— Ось він! Тарасов! Тарасов, хай воно все вогнем горить! Чемпіон Радянського Союзу з авіамоделювання! Він з вікна Костикової квартири міг запустити модель і скерувати її у кватирку. Тут лише дорогу перелетіти, секундна справа! А пляшку з бензином прив'язав до моделі. Скотчем, наприклад, чи ізострічкою. Манямо, ми розкрутили цю справу!

— Дід — таємничий підпалювач салонів ігрових автоматів! — котячим голосом промовив Маняма, а потім додав насмішкувато: — І за це його до буцегарні. А квартиру продати, щоб покрити збитки постраждалого бізнесмена. Нехай і далі дурить своїх клієнтів!

Льоха наче перечепився на бігу:

— Діда Тарасова до буцегарні? А квартиру за збитки? Ні-і-і… Я не бажаю діда у буцегарню… Хай живе у своїй квартирі.

— А Серга?

— Серга? А що Серга? Піду до міліції і скажу: під час підпалу я був на Хрещатику і там бачив Сергу.

— А як же те, що ти не бачив його власними очима? Ти ж сам казав!

— Але ж ти його бачив? Бачив! І цього достатньо. А діда Тарасова не здам! Хай той ігруля-бізнесмен забирається від нашого будинку! Завтра ж піду до міліції.

— Льошику, з ким ти розмовляєш? — до кімнати заглянула мати.

— З суперкотом. Аби йому нудно не було.

— Мяудам… — по-чудернацькому нявкнув кіт і зробив рух, який дуже нагадував уклін.

Мати, мов раптом заслабла, сперлася на двері:

— Кіт у нас справді… Супер-пупер!

У Десятинній церкві ніде було голці впасти — стільки народу знайшло тут притулок від грудневої холоднечі. Тут було тепліше, ніж надворі, та й вітру не було — крижаного вітру, який пробирав до кісток. Люди сиділи і лежали скрізь: на вівтарних сходах, перед вівтарем, на хорах і на сходах, що вели на хори… Хто хропів, хто стогнав уві сні, хтось плакав, хтось молився… У храмі панувала напівтемрява. Тьмяно світили свічки і кілька лампад під образами. Церква була велика та висока, але від великого скупчення людей повітря було несвіже, задушливе.

— Гріхи наші тяжкі, — похитав головою брат Іов, — за що Бог нас так карає? Діточок та жінок жалію, поб'є їх татарин. Поб’є чи у полон забере — і невідомо, що краще…

— Правду кажеш, брате! І я про се думаю. Усіх не врятувати, а Петька… Свого живота не пошкодую, так він мені люб став.

— Розумію. Замість сина тобі його Господь подарував. До того ж не простий він отрок, відає багато. Не знаю й звідки. Каже, що прийшов з вечірніх країн, тільки я цьому віри не йму. Є у ньому якась таємниця, але жодної шкоди від нього не відчуваю. Добрий отрок. Якщо зможеш врятувати — врятуй, на суді Божому зарахується.

Тільки Ратибор встиг узяти Петька за руку, як до храму хтось забіг і вигукнув:

— До зброї! Татари наступають!

Паніка виникла миттєво. Якби Ратибор не тримав Петька за руку, потім би, мабуть, і не знайшов. Сотні людей забігали. Хто кричав, хто плакав, хто молився, хто просто стогнав, обхопивши голову руками… Обливали сльозами діточок, хрестилися і кляли злих нападників.

З великими труднощами брат Іов та Ратибор, тримаючи Петька з обох боків за руки, виштовхалися з церкви.

— Ратиборе… Ратиборчику! Ти-то тут звідки? — заторохтів Петько, прокинувшись. — Як же ти сюди крізь татар проліз?

З церкви повалив народ. Спочатку ще намагалися кудись бігти, але ж куди? Коли всі це зрозуміли, паніка сама по собі ущухла, тільки щільний гомін стояв над натовпом, як туман над полем у січневу відлигу.

— Ось що, Петре, князь Данило наказав тебе до нього доправити, у Холм.

— Як?! — аж захлинувся Петько від несподіванки. — Як у Холм? А Київ? А брат Іов? Як же я… Він тут, а я туди?

— Мовчи, отроче! Веління князеві виконувати потрібно! — Брат Іов навіть ногою притупнув від обурення. — Князь за тобою особисто гридня прислав! На вірну смерть Ратибор заради тебе пішов, аби Києва дістатися, а ти що?! Хіба не розумієш, що князь Данило тебе потребує?!