Воєвода Дмитро, залишений князем Данилом у Києві «на господарстві», серйозно готував місто до оборони. Перевірялися й де треба укріплювалися міські мури. Пам’ятаючи поради князя, воєвода вирішив не розпорошувати сили на укріплення Подолу, Копирева Кінця та Замкової гори, зосередивши свою увагу на тій частині Києва, яка звалася Верхнім містом. Ця частина Києва складалася з міст Володимира, Ярослава та Ізяслава-Святополка.

Настав листопад. Зранку підморожувало бруд на вулицях, а уздовж берега на Дніпрі з’явилися тоненькі льодові закраїни. Під променями блідого осіннього сонця крижинки швидко зникали, а крізь прозору, наче чисте осіннє повітря, воду можна було розгледіти на дні кожен камінчик. Петько у вільний час любив походжати по березі, розглядаючи риб у воді. На мілині величезні щуки полювали на дрібноту, а Петько, у душі запеклий рибалка, аж стогнав від азарту, не маючи напохваті бодай поганенького спінінга. «Батька би сюди… — і відразу засмутився: — Як там вдома? Може, кинути все і повернутися? А брат Іов? Подумає, що злякався і втік? А раптом Ратибор повернеться? Ні… Не можна… Трохи згодом, пізніше».

Петько давно вже припинив фотографувати мобілою. Вільне місце у пам'яті ще залишалося, але сів акумулятор. Петько не виймав мобілу з кишені, бо панічно боявся її загубити. Він не мав сумнівів, що врешті-решт повернеться додому, і уявляв, мружачись від задоволення, яке враження справлять на Льоху фотки з тринадцятого століття! Повний відпад і затьмарення розуму! Натовп буде у захваті! Ось тільки б зберегти ці фотки, зберегти мобілу!

Його роздуми перервало тривожне калатання церковного дзвону — били на сполох. Петько вже був навчений: якщо дзвін б'є тривогу — кидай усе та стрімголов до церкви. Сполох — штука серйозна, до того ж у такі непевні часи. При перших же звуках, що гули тривожно і пронизливо, серце завмерло — ось воно! Те, на що з острахом чекав весь Київ, прийшло! З усіх боків до церкви поспішали люди. Покидали свої справи жінки, чоловіки вискакували хто зі стайні, хто з хліва, хто з хати. Рибалки на човнах заквапилися витягувати сітку, пристали до берега, кинули усе як є і побігли туди ж. На Подолі вятші[79] люді не жили, тому у церкві зібрався натовп з ремісників, монахів, купців — словом, з простого люду. На сходах церкви з'явився отець Пилип. За його спиною стояв брат Іов. Отець Пилип підняв руку, закликаючи до тиші.

— Благословення Господа на вас!

Натовп поступово почав заспокоюватися. Настоятель зачекав хвилинку:

— Брати та сестри! — вигукнув він гучним голосом. — Люди… Лихо прийшло у наші хати!

Натовп налякано замовк. Місто чекало на це лихо, а коли воно нарешті насунулося, всі розгубилися. У повній тиші схлипнула жінка, потім інша…

— Тихо, сестри, тихо! — спробував заспокоїти жінок отець Пилип. — Татар сльозами не проймеш. Будемо уповати на Господа. На Господа нашого та наших воїв.

— А де вони, вої? Повів князь дружину з Києва. Хто з татарвою воювати буде?

— А ми нащо? — стукнув посохом по сходинці отець Пилип. — Чи ти, Кузьмо, забув, як ратище тримати? Нащо князь дружину з Києва вивів — то його княжа справа. Коли неправду вчинив — то перед Господом відповідь усі однаково тримають, і князь, і останній смерд.[80]

— А звідки про татар стало відомо? Може, помилка? Може, дарма галас здійняли?

— Немає помилки. Гонець два дні верхи рискав, задубів геть! Одва з коня зняли, розігнутися досі не може. За день-два хан Батий під мури святого Києва прийде.

— А воєводу попередили? — знову спитав той же голос.

— Одразу послали… Я так міркую, — отець Пилип знову підвів руку, — треба усім з Подолу йти. Негайно! Під захист мурів київських. Бо виріжуть усіх до ноги! Збирайте добро — і у Верхнє місто.

Натовп знову загув. Заголосили жінки, наче за небіжчиком. Мужики, хоч і стояли сльози на очах, плакати не могли — соромно.

— Воєводо! Монах до тебе з церкви святого Іллі. Кричить, справа нагальна! Від отця Пилипа…

— Хай увійде!

Воєвода сидів на лавці, у довгій сіруватій сорочці з розстебнутим комірцем, без пояса. На ногах — товсті шкарпетки з овечої шерсті. Очі втомлені, червоні — скільки недосипав, недоїдав, все по мурах бігав, підстьобував та підганяв киян. Не усі розуміли небезпеку, що насувалася, не всі бажали йти працювати на мурах, коли і своїх справ доста, але воєвода був суворим і спуску не давав нікому, ні вятшим людям, ні смердам, ні купцям, ні ремісникам. Тому і зробили багато: полагодили мури, де це було потрібно. Поновили запас дров біля чанів для кип’ятіння води та смоли, натягали на мури каміння. Камінь, скинутий з високого мура — зброя проста й безвідмовна. Якщо влучить у маківку — не зрадієш! Невтомно працювали зброярі: витісували тисячі стріл, кували шаблі та мечі, вистругували списи, виготовляли перначі та кистені, рогатини та бруси, булави та шестипери[81] — усе згодиться, коли прийдуть татари. Аби било міцно, аби допомогло відстояти від грізного ворога рідне місто.

У світлицю зайшов монах у чорній рясі, високий, широкоплечий, з великою бородою. Широко перехрестився на образи у кутку і глибоко вклонився воєводі.

— Що скажеш? — запитав Дмитро.

— Татари близько, — коротко відповів монах, — йдуть на нас.

Воєвода заплющив очі. «Ось воно… — подумав він, — ось воно! Прийшло випробування!»

— Як близько? — Голос його одразу охрип. — Звідки відомо?

— Гонець прискакав. За два дні бесермени тут будуть.

Дмитро чекав на це. На це чекали всі й давно. Ще три роки тому, зимою, у грудні, під ударами невідомих кочівників впала Рязань. Не врятували місто ані круті  схили Оки, ані відчайдушна сміливість князя Юрія Ігоревича. Усіх вирізали жорстокі татари, залишивши по собі згарища та гори трупів. Позаторік упали Володимир, Суздаль, Москва, Ярославль, Кострома, Козельськ і ще безліч міст на північ та схід від Києва. Торік, восени ж, упав Переяслав, який до цього ніхто не брав. Мстислав Глібович віддав Богу душу у цій боротьбі, але відстояти місто не зміг. Потім татари взяли на списа Путивль, Глухів, Вир, Рильськ…

Все ближче та ближче до Києва небезпека. Торік же прийшов під Київ Менгу-хан, прислав у Київ своїх послів, та тільки князь Михайло наказав їх усіх вбити, а потім, злякавшись свого вчинку, втік до угрів. Не став Менгу-хан торік брати Київ, вирішивши, що війська в нього малувато, але тепер! Згадають татарове тогорічну загибель своїх послів…

Князь Данило увійшов до Києва і також утік! Туди ж, до угрів! А дихання смерті ставало все відчутнішим, спекотним та сморідним. Щодня вона ближчала, і не було сили, яка б змогла зупинити це наближення. Прихід цього жаху був неминучим, як неминучий прихід дня та ночі, літа та зими, народження та смерті. Прийшла година випити свою чашу, зійтися у смертельному герці з низькорослими вузькоокими бесерменами, нехристями, жорстокими та хитрими. Як то все воно буде? Чи зможуть вони вистояти?

— Ах, княже, княже… Послав ти мене на подвиг, та тільки чи зможу я? Чи не злякаюся неминучої смерті? Немає міста, яке витримало татарську навалу! Чи встоїмо ми? Чи додамо у скорботний перелік ще один рядок? На все воля Божа…

— Ви не маєте можливості надати мені допомогу! Ніхто не може допомогти мені думати. Ви що, можете думати за мене? — Фьюфел ображено закопилив губу, помовчав трішки і впевнено закінчив: — Думати за себе можу лише я сам!

— Безперечно! — погодився Флоквел. — А про що ви так посилено розмірковуєте, шановний Фьюфеле?

— Ми, пофігісти, завжди думаємо лише про одне: на фіга все це потрібно?

— Що усе? — не зрозумів Мозя.

Тубілець важко зітхнув. Бесіда дратувала його, але прибульці відступати не збиралися, і Фьюфел вирішив: краще задовольнити їхню цікавість, ніж витрачати час на пояснення.