— Синку! — Маняма ледь встиг натиснути кнопку комунікатора та перетворився на кота. Виделка з половиною котлети на мить застигла у повітрі і голосно дзенькнула об стіл. Мати зазирнула до кімнати. Льоха, наче нічого і не сталося, наминав картоплю. По підлозі у бік ліжка котилася половина котлети. Мати провела її поглядом. До котлети одразу підскочив рудий кіт і почав з задоволенням наминати.

— Льошо, я ж просила акуратніше! А годувати кота котлетами — чи не буде йому зажирно? Завтра ж куплю сухий корм.

Після вечері знов міркували, з якого боку підступитися до непростої справи Серги. Ясна річ, можна б було просто махнути на усе рукою, тим більше Серга сам був винен в усьому. По-перше, ні з того, ні з сього наїхав на Маняму у парку, ледь не відібравши комунікатор, і взагалі… А по-друге, не вештався б по салонах ігрових автоматів — взагалі нічого б не було. Але почуття справедливості не давало спокою ні зоряному прибульцю Манямі Корпурамі, ні Льоші, його земному другу.

— Знаєш, що я тобі скажу? — Льоха почухав ніс. — Моя совість зовсім безсовісна. Вона мені спокійно жити не дає.

— Це як? — не зрозумів Маняма.

— А дідько його знає як… Гризе та й гризе… Через кого? Через Сергу?! Якби мені хтось сказав би ще день тому, що я хвилюватимуся через цього дурня, — не повірив би!

— Буває всяк — і так, і сяк! — філософськи відповів Маняма.

По обіді Ратибор повів Петька у світлицю для гриднів. У кутку великої кімнати біліла велика грубка. Уздовж стін стояли лави, заслані цупкою сірою рядниною. На деяких лавах спали княжі гридні. Ратибор зняв із себе свиту, згорнув і підклав під голову замість подушки.

— Поспати після обіду — Божа справа. Лягай он туди, — він тицьнув пальцем у бік вільної лави і за мить вже спав міцним сном.

Петько і собі спробував вмоститися, але лава була рівною і твердою, одразу заболів бік, а потім спина. Покрутившись хвилин десять, він усе ж таки задрімав — надто вже втомився за цей незвичайний день. Прокинувся Петько від штурхана у бік. Поряд стояв та посміхався Ратибор:

— Ач, який ти сонько! Прокидайся! Пора вже!

Спросоння Петько відразу не зрозумів, де знаходиться і хто ця могутня бородата людина, яка так брутально смикає його за плече.

— Куди пора? Чого пора? Що, будильник? — забурмотів він. — У чому справа? Хто ви?

— Розум заспав, чи що? Давай, отроче, прокидайся! До святих отців підемо, князь наказав тебе до грамоти привчати. Підемо у храм святого пророка Іллі,[61] що на Почайні.

— До грамоти? — здивувався Петько. — Та я наче і грамотний.

— Ти? — від здивування Ратибор широко розплющив очі. — І хто тебе навчав?

— У школі.

— Де-де? У який такій школі?

— Це у нас, у вечірніх країнах, — спохопився Петько.

Ратибор підійшов до образів, що висіли у кутку, та витяг важкеньку книгу. Розкрив навмання і сунув Петьку під ніс:

— Канорхай![62]

— Що? — у свою чергу здивувався Петько, але відмовитися не наважився, утупився у незнайомі букви, довго їх розглядав, аж поки насилу склав перші кілька слів:

— Слава тобі г…і ц…ю н…б… сьні. Яко подоби мя написати єу…г…лиє… се…почахь… же е писати[63]…

Ратибор був вражений. Дивовижний гість із вечірніх країн, шмаркач, справді вмів читати! Не так, правда, як святі отці, але все ж таки! Такий молодий, лише хлопчисько, а склав незрозумілі йому, дорослому мужу, значки у зрозумілі словеса!

— Гей, отроче! Недаремно нарекли тебе Петром во славу апостола! Ходімо на Почайну.[64] Покажу тобі, де свята церков пророка Іллі. Туди тобі князем ходити призначено.

Пішли по вулицях стародавнього Києва. Ратибор показував на ходу і трохи розповідав, а Петько, якому історія ніколи і не подобалася — може, тому, що він дуже часто отримував на горіхи від історички, а потім і від батьків, — слухав, роззявивши рота від подиву.

— Ось там, — показував Ратибор у бік Дніпра, — там Поділ. Чому Поділ? Тому що підніжжя гори, яко поділ на жіночому платті. Там гості чаляться.[65] А ліворуч — Замкова гора, а далі — Щекавиця. Про братів Щека, Кия, Хорива та сестру їхню Либідь, чув, мабуть? Ось тут вони й оселилися спочатку. На горі на цій… А праворуч — град Володимирів. Звідси пішла земля руська, і Київ бисть почав. А потім, он там, далі… Град князів Святополка та Ізяслава, а за спиною — град Ярослава. А ось там… На обриві — Копирів Кінець. Чому Кінець? А хто його зна… Тому, що далі нічого, мабуть, немає… А нам із тобою до Дніпра, до сивого Славутича. Он де храм святого Іллі, бачиш? Ні, не там! Там річка Глибочиця, вона у Почайну впадає. А на березі Почайни храм.

Поки Ратибор розповідав, вони спускалися з Верхнього міста по глинистій стежці Боричевого узвозу, з крутої Замкової гори, як назвав її княжий гридень. Зі стежки Поділ було видно, наче на долоні. Серед невеличких дерев’яних хатин-зрубів вільно розкинувся великій майдан, на якому ще здалеку було видно натовп і навіть сюди, на дніпровські кручі, долинав неголосний, але густий людський гомін.

— А там що? — запитав Петько, вказуючи пальцем на майдан.

— А… Там Подільське торжище.[66] Багато ремісничих людей у своїх справах вельми вегласні.[67] Ось і торгують тим, що власними руками зроблено: ратищами,[68] мечами, луками та стрілами, опаницею різною та портю.[69] Хлібчиком торгують… Он вона, церква, бачиш? Зветься Богородиця Пирогоща. Люди кажуть, що це назва ікони з Візантії, «Пірготісс» зветься. А я вважаю, що зветься вона так тому, що на майдані пирогами торгують.

Йшли по вузьких вуличках, огороджених невисокими парканами з плетених гілок. Двічі Ратибор піхвами відганяв злих кудлатих собак, а Петька у той час ховався за його широкою спиною. Храм на Почайні був невеличкий, не те що Софія Київська. Біля входу їх зустрів худий, з різкими рисами обличчя, монах. Чорна із сивиною борода підкреслювала його глибокі розумні очі. Монах спирався на суху палицю з округлою головкою.

— Ратиборе! Слава Господу нашому! Радуватися тобі!

— І тобі, брате Іове! — Ратибор приклався до сухої, з опуклими венами, долоні. Потім глянув на Петька і легенько ляснув його по потилиці: — Ну? Що ж ти?

— Радуватися… — розгублено пробурмотів Петько і незграбно дзьобнув монаха у руку.

— Отож бо… Ось що, брате, цього парубка треба на шлях істинний наставити. Веління князеве… Він хоча і юний ще, але грамоту розуміє.

— Он як? — здивувався монах. — І хто ж тебе, отроче, навчав сієї премудрої справи?

— Та так… Монах один, тільки до кінця не навчив, — Петько опустив голову, боявся, що ця незвичайна людина зараз побачить у його душі відчайдушну брехню. А як сказати по-іншому, якщо ці люди, хороші та розумні, навіть слова «школа» ще не знають?

Петько все ще не піднімав голови і говорив, дивлячись собі під ноги. Монах уважно дивився на хлопчачу маківку з маленьким вихором русявого волосся:

— Що ж… Це справа богоугодна. Та й князя належить слухатися. Йдемо у храм. А ти, Ратиборе, приходь за парубком до вечірньої молитви.

— Добре, прийду…

По піску перелякано, боком, біг шестиніг. Мозя провів його поглядом і дістав комунікатор. Прилад кілька разів блимнув зеленою лампочкою, і спецагент зник. Натомість на гарячому піску з’явився ще один шестиніг. Флоквел зробив те саме.

— Хм… Цікаве відчуття… Шість ніг в мене ще ніколи не було, — проскрипів Мозя.

— Ти головне не замислюйся, з якої ноги ходити, а то одразу заплутаєшся, — підказав йому Флоквел.