Тітка гикнула, достала з кишені пачку цигарок і закурила:

— А куди він дінеться? Де б не вештався, все одно до рідної матері повернеться.

— Ну-ну, — саркастично зауважив старший лейтенант. — Ведіть мене до нього.

— З якого дива? — стала на дорозі господиня. — У вас ця… Санкція є? — і знову гикнула.

— Для того, щоб побалакати з вашим сином, мені жодної санкції не потрібно. Або пропустіть мене до нього, або ведіть його сюди.

— Ну, проходьте… — Жінка зробила крок убік, звільняючи прохід. — Догрався, поганець! І що він накоїв?

Слідчий неприязно поглянув на цю нечупару.

— Це ми зараз у нього запитаємо.

Серга міцно спав. Із першого погляду було зрозуміло, що жіноча рука вже давно не давала ладу не тільки цій кімнаті, а й усій брудній та занедбаній квартирі. Простирадла на ліжку були сірі, не прані, мабуть, років сто. На старому пошарпаному столі стояла недопита пляшка пива та попільничка з недопалками. Слідчий похитав головою і, вказавши на стіл, докірливо сказав:

— А йому навіть і шістнадцяти немає.

— А вам що до того? — неприязно пробурмотіла господиня.

— Воронецький, прокидайся! — почав термосити Сергу слідчий. — Прокидайся, хлопче…

Серга закліпав сонними очима. Спочатку він побачив матір і, звертаючися до неї, запитав:

— Чого тобі?

— Скільки разів я тебе попереджала: не вештайся де попало… Дострибався? Міліція до тебе прийшла.

— Міліція? — здивувався Серга, перевів погляд на слідчого та сів на ліжку. — Нащо міліція? Чому міліція?

— Воронецький, ви грали позавчора у салоні ігрових автоматів, що через дорогу від вашого дому?

Серга наморщив лоба, згадуючи, що ж було позавчора, а потім невпевнено відповів:

— Ну, грав… Здається…

— І програли велику суму?

— Ну, не таку вже й велику…

Мати аж підскочила:

— Звідки в тебе гроші? Яка велика сума, пане слідчий? Та у нього від народження у кишені вітер свище!

— Помовчіть, громадянко Воронецька! Краще треба було за сином дивитися, тоді такі питання б не виникали. Отже, програв, — слідчий знову глянув на Сергу. — А де ти був учора з сімнадцятої до вісімнадцятої?

— Учора? Вчора… А! Вчора у цей час я був на Хрещатику.

— Що там робив?

— Гуляв, — знизав плечима Серга.

— Чи може хтось це підтвердити?

Серга подумав:

— Ніхто. Я просто гуляв.

— Ось так… Отже, алібі в тебе немає. І пиво, я дивлюсь, у скляних пляшках п'єш? А бензинчик-то у салон саме в такій скляній пляшці закинули! Громадянине Воронецький, — проговорив слідчий, карбуючи кожне слово, — ви затримуєтеся за підозрою у навмисному підпалі салону ігрових автоматів.

— Я?!! — аж захлинувся від подиву Серга. — Але я не підпалював!!!

— Розберемося, — незворушно відповів слідчий. — Збирайся, поїдеш зі мною.

— Ану стій! — обурилася мати. — Як збирайся? Куди забирайся? Адже він ще неповнолітній!

— А вам, громадянко Воронецька, я би порадив краще за сином дивитися! А то як би за ним конвой не почав наглядати. Давай, Воронецький, збирайся!

Під материні охання та стогін Серга почав натягувати штани, а потім, плутаючися пальцями, застібати ґудзики на сорочці. Сергу повезли на старій міліцейській «Волзі», а за годину весь двір знав: Серга підпалив салон ігрових автоматів пляшкою бензину за те, що програв «однорукому бандитові» купу грошей.

Новину про арешт Серги за підпал салону ігрових автоматів принесла додому мати. Вона поверталася з роботи і на хвилинку зупинилася біля лави, що стояла поряд з під'їздом. На лавочці завжди сиділо кілька бабусь, які знали все і про всіх. Льоха давно вже помітив незвичайну особливість цієї біляпід’їздної лавочки, яку про себе називав «інформаційною». Лава ніколи не була порожня. Причому неважливо, яка бабуся на ній сиділа, але ця бабуся була у курсі всіх справ. Пошта «ОБС», чи «одна бабця сказала», працювала набагато краще, ніж Інтернет та всі телефонні провайдери разом узяті. Мамі було достатньо постояти біля лавочки усього хвилинку — і вона дізналася всі новини двору, у тому числі й головну — про арешт Серги. Мабуть, лавочка також була зоряним буєм якоїсь невідомої цивілізації, таким собі інформаційним вузлом, головним нервом новин, бо працювала підозріло чітко й безвідмовно. Вдома мати тут же вирішила скористатися приголомшливою новиною як негативним прикладом у виховних цілях.

— Ось, бачиш? — сказала вона синові. — Цей Серга батьків не слухався і довештався до міліції!

— Що значить: «довештався до міліції»? — не зрозумів Льоха.

Рудий кіт зацікавлено висунувся з дверей кімнати та прислухався до розмови.

— Ти бач? — кивнула мати у бік кота. — Наче розуміє, про що розмова, — і тут же перевела погляд на сина. — А ось так, до міліції! Заарештували його. Так, так… Заарештували! За підпал салону ігрових автоматів.

І мама з такими подробицями розповіла про цей жахливий злочин, наче бачила все на власні очі або принаймні була тим самим експертом, який знайшов залишки пляшки з-під бензину.

— Власне кажучи, — продовжила мати, — я теж рада, що цей клятий салон спалили. Хто їх взагалі дозволяє відкривати? Жах якийсь… Середньовіччя… Заробляти гроші на людських пороках!

Мати ще довго щось розповідала про продажні власті, зникаючі бібліотеки та погані приклади у кіно. Усе терпляче вислухавши, Льоха зайшов до себе у кімнату, щільно зачинив за собою двері й сів на ліжко. Кіт вмостився поруч.

— Манямо, ти все чув і все зрозумів? Серга заарештований.

Кіт з невідомої причини (можливо, від хвилювання) знов почав шепелявити.

— Коли ми прийшшшшли з Хрещщщщатика, шшшалон вжжже шшшгорів?

— Так, Манямо, я тебе розумію. Ми звідти їхали додому хвилин сорок.

— Авжежжж… Я цього Шшшергу там бачив. На Хрещщщатику. Не міг він шшшалон підпалити. Його там не було.

— Хай цей Серга і гад останній, але заарештували його нечесно, — зробив висновок Льоха.

— Так йди та шшшкажи, що його там ну було. Шшшкажи, що Шшшерга у цей чашшш був на Хрещщщатику.

— Не все, Манямо, так просто.

Льоха підвівся і пройшовся по кімнаті:

— Що я скажу? Що Сергу бачив на Хрещатику мій друг, прибулець з іншої планети, який живе у мене у котячій подобі? Ти знаєш, де я опинюся за п’ять хвилин після такої заяви?

Кіт почухав лапою за вухом:

— Не шшшнаю де, але десь точно опинишшшся.

— Ось-ось…

— Так шшшкажи, щщщо ти його бачив, — продовжував шипіти Маняма.

— Але ж я його не бачив! А раптом ти обізнався? Твої очі — це не мої очі. Тим більше, з моїм зором… Ні, не вийде, — Льоха знов сів на ліжко і замислено склав руки на грудях.

— Щщщо робити? — прошипів кіт, сівши стовпчиком на хвіст і також склавши лапи на грудях.

— Льошику, вечеряти будеш? — До кімнати зазирнула мати. Побачивши кота, який сидів у позі задумливої людини, мати охнула і схопилася за двері. Маняма відразу зіскочив на підлогу й потерся об мамину ногу.

— М-р-р-р… Няв!

— Боже мій, — пробурмотіла мати, — мені іноді здається, що це зовсім не кіт. Агов, ти хто?

Кіт вигнув спину, задер хвіст трубою і голосно нявкнув, не залишаючи жодних сумнівів, що він найсправжнісінький кіт. Льоха ледве стримувався від реготу, споглядаючи, як його дивовижний друг старанно показує, що він пересічний рудий кіт. Мама кинула на кота недовірливий погляд і знову запитала сина:

— Синку, вечеряти будеш?

— Мамо, а можна, я повечеряю у кімнаті?

— У кімнаті? А чому не на кухні?

— Та в мене тут форум у Інтернеті, — забурмотів не дуже переконливо Льоха, — я не можу… Юзера чекають… І взагалі…

Мама знизала плечима:

— Добре. Тільки прибереш за собою, та й на столі акуратніше…

Льоха швиденько притягнув з кухні тарілку, повну смаженої картоплі, непомітно кинувши під неї дві котлети, а в окрему тарілку щедро насипав овочевого салату, налив чаю у найбільшу кружку і прихопив пару виделок. Мама нічого не помітила. Маняма набув своєї природньої подоби. Обидва зголодніли і з апетитом налягали на картоплю та котлети.